Українські народні казки

Як служниця стала дружиною графського сина

Українська народна казка Закарпаття

Був де не був один граф. Мав лиш одного сина. Той син був мудрий і добрий, гарно вчився. А як вивчився, то забрали його в армію. Служив він там три роки і вернувся додому. Живе собі дома посвистуючи, нічим не журиться. Раз мама його просить:

— Іванку, женися.

— Ні, я не буду женитися.

Так минув рік. А мама знову його вмовляє:

— Сину, женися.

— Ні, я не буду женитися.

Минув третій рік. Мама знову йому нагадує:

— Сину мій, тобі пора вже женитися, не будеш вічно холостий ходити.

А він їй відмовляє:

— Мамо, я би женився, але узяв би лиш таку дівку, що не має нич *.

А графиня забідкалася:

— Ой сину, то я не знаю, де ти таку знайшов би.

— Но, тоді я не женюся.

Якраз у цей час у хаті була служниця. Звали її Олена. Вона все чула, що він казав мамі.

На другий день графиня каже служниці:

— Олено, візьми шмаття і понеси його на ріку, бо грязне і треба попрати.

— Я піду на ріку, але нехай ваш Іван візьме шмаття і поможе мені понести.

— Добре, — погодилась графиня.

Олена зайшла до своєї коморки і одягла на себе гумові штанці. Стала біля дзеркала, підняла плаття і подумала про себе: “Но, тут є та дівка, що не має нич”. Та й пішла на річку.

Дивиться, а Іван уже приніс шмаття. Вона скоро заголилася до пояса і йде до води. А графський син випулив на неї очі і думає: “Олена не має нич. Та таку мені жону й треба”. Та й пустився служниці помагати прати шмаття, та й додому приніс уже чисте. Потім з Оленою усе порозвішував. Дуже вона йому полюбилася, бо не має нич. Раз мама знову каже синові:

— Сину мій, женися вже.

— Мамо, я би женився, але лиш на нашій Олені.

Що робити. Пішла мати до графа і говорить йому:

— Слухай, чоловіче, наш Іван би женився, але нікого не хоче брати, лиш нашу Олену. Та як це станеться, то ми оганьбимося на весь світ. То буде сміху, що наш учений син служницю за себе взяв.

Уже і так і сяк думали, а Іван лиш стоїть на своєму.

— Не хочу нікого на світі, лиш Олену.

Велику їм свадьбу зробили, бо багаті були. Після свадьби молоді полягали і сплять. Сплять одну ніч, другу, третю. Іван Олену не торкає, бо вважає, що вона нічого не має, а йому цього й треба було.

Раз він пішов до корчми, а там хлопці говорять про все: як живеться, як робиться. Но як вам казати — про все. Іван слухав, слухав і думає: “Но я собі вженився, другі мають жінок та файно живуть, любляться, а я не можу, бо Олена не має нич”. Прийшов він додому, але щось сумний. Олена це побачила і питає:

— Ой Іванку мій, та чого ти такий сумний?

А він їй нічого не каже. На другий день він знову пішов до корчми. А там ще гірше говорять, як учора. Він прийшов додому і такий смутний, що світ йому немилий. А Олена знову питає:

— Чоловіче добрий, що з тобою?

Він раз не хотів казати, а потім ледве видавив із себе:

— Я дурень був, бо собі подумав, що лиш таку жінку візьму, що не має нич. Та й узяв. А тепер не знаю, що й робити, бо другі можуть із жінками своїми любитися, а я не можу, бо ти не маєш нич.

Олена вислухала і каже:

— Іванку, не журися. Цьому горю можна помогти. Я маю у Празі вуйка, а він знається з лікарями. То вони й зроблять все як треба. (Але це вона лиш так мовила, а сама, звичайно, мала те, що й інші дівчата).

Рано Іван скоро встав, коні запряг, Олену на бричку і давай до Праги. Але Олена попередила:

— Іванку, але щоб то зробити, треба дуже багато заплатити, аж двадцять п’ять тисяч.

— То немає проблеми. Грошей у нас доста. Я нічого не пожалію, але аби ти то мала.

Приїхали вони до вуйка. Доки Іван розпрягав коні, Олена все розповіла вуйкові, навчила, що має робити і казати: гроші взяти і зробити вигляд, ніби веде її до лікаря.

Коли зайшов Іван, то вуйко їх файно погостив. А потім каже:

— Іване, ти будь тут, а я йду з Оленою у город, у те місце, де живе лікар.

Іван залишився, а вони взяли двадцять п’ять тисяч і пішли у город. По дорозі Олена каже вуйкові:

— Як прийдемо, то ви дасте мені ці двадцять п’ять тисяч і скажете, що це моє придане, яке ви зберігали. Я принесу гроші додому і вже не будуть казати, що я така худобна *.

Так воно й було. Прийшли вони до вуйкової хати, а Іван їх уже чекав і зразу запитав:

— Олено моя, но чи є то?

— Звичайно, що є!

Іван такий радий став, бо вже і він має таку жінку, як другі. Знову їх вуйко погостив. І просив лишитися ще на пару днів. Але Іван хотів лиш додому йти. Тоді вуйко передав Олені придане, і вони поїхали. Їдуть, їдуть. Раз приїхали на велике поле, де ніхто не ходив. А Іван думає: “Я би дуже хотів попробувати, чи Олена справна”. Но стали вони посеред поля і почали любитися. Іванко радий, що Олена справна і питає:

— Оленко моя золота, а ну лиш скажи мені, з чого лікар тобі то зробив?

А вона відповідає:

— Йой, та то тому таке дороге, що на нього треба центнер солі, півцентнера цукру і одну ведмежу шкуру.

Приїхали вони додому веселі обоє. А Олена каже:

— Мамо, тату, я принесла своє придане, — і поклала на стіл двадцять п’ять тисяч.

З того часу вони дружно зажили. Олену полюбили, бо багата стала. А вона потім народила хлопця і справили ще більшу гостину, як на весілля. Незадовго померли граф і графиня, та й залишили все багатство Олені та Івану, які все життя добре один до одного ставилися.

Так бог дав Олені щастя.

Походження та примітки

* Нич — нічого.

* Худобний — убогий, бідний.

Як служниця стала дружиною графського сина. Записав М. І. Хланта у 1992 р. в селі Коритняни Ужгородського району Закарпатської області від Єлизавети Михайлівни Штефко, 1925 року народження.

Подано за виданням: Трапила коса на камінь: Українські народні соціально-побутові казки. — Ужгород: Виробничо-видавничий комбінат “Патент”, 1993. — 230 с. — С. 46 — 48.