Українські народні казки

Як солдат у церкві сторожував

Українська народна казка Гуцульщини

Був у жінки хлопець і пішов служити до війська. Хлопець служив, а в царя вмерла дочка. Цар зробив домовину і поклав її в церкві коло престолу. І давав до церкви солдатів сторожувати. Солдата заперли на ніч сторожувати, а щось його там уночі з’їло. Втворили рано церкву — солдата нема, лиш оружіє з него та й мундур. Тоді солдати до царя:

— Цего солдата щось з’їло.

Давали до церкви на ніч другого солдата, третього, давали до сорок, і кожного з’їло. І дійшло до цего хлопця, що в мами був оден. Посилають на сторожування до церкви і його.

Пішов той хлопець у місто. Ще най подивиться, що в місті, бо вже знав, що його з’їсть щось також. Іде він, дивиться, сидить дідик на стільці і кличе його до себе. Він приходить, і каже йому дідик:

— Чо’ ти такий сумний? А він каже йому:

— Що ви мені порадите?

— Та може, щось пораджу. Скажи, чо’ ти такий сумний? А солдат йому відповідає:

— Я служу в армії. А в царя вмерла дочка. Цар поклав її в домовину в церкві коло престолу. І посилає солдатів сторожувати. Сорок хлопців уже щось з’їло в церкві, а я сорок перший іду цеї ночі. Та й мене щось з’їсть.

А дідик сказав:

— Не бійся. Я тебе пораджу, що ти маєш робити. Поведуть тебе до церкви та й запруть там. Меш сторожувати коло домовини до півдванадцятої години, а в півдванадцятої підеш на хори. Тоді вилізе вона з домовини і піде шукати тебе попід престоли і по захрестію. Вона дійде до хорів і вернеться, і ляже в домовину. А ти злізеш і меш сторожувати до рання. Прийдуть рано солдати, утворять церкву, а ти будеш живий.

Пішов солдат на сторожування в церкву і сторожує до півдванадцятої. А в півдванадцятої пішов на хори. Вона вийшла з домовини і пішла по захрестію. А відти поза престол — його там не було. Вона пішла на хори, але не дійшла, і минула дванадцята година, вона ся вернула та й лягла в домовину. А він зліз з хорів і сторожував до рання. Прийшли солдати, а він живий.

Сказали цареви, а цар сказав, що як він живий зостався, то буде йти сторожувати другу ніч. Зажурився він і пішов у місто дідика шукати. Приходить д’дідикови, а дідик каже:

— Як було?

Він розказав, як було, та й каже:

— Вони сказали мені, аби я ще й другу ніч ішов. Дідик сказав йому:

— Не журися, я тебе пораджу. Як тебе запруть у церкві, будеш сторожувати до півдванадцятої. Але би ти на хори вже не йшов, би сховався у захрестію. А вона вийде з домовини і піде просто на хори, там, де ти був сночі. Буде шукати тебе попід престіл. І прийде та година, і вона ляже знов у домовину. А ти підійдеш ід’ній і будеш сторожувати до днини.

Солдат послухав це і на вечір знов пішов у церкву сторожувати. Прийшла півдванадцята, і солдат сховався в захрестію. А вона встала, пішла на хори, пошукала, пішла попід престол, пошукала — його нема. І вона знов лягла в домовину. А солдат вийшов з захрестія і сторожував до рання. Рано солдати прийшли, а сторож живий. Солдати до царя:

— Солдат живий.

А цар сказав, що буде ще третю ніч сторожувати. Солдат зажурився і знов пішов у місто шукати дідика. Прийшов ід’дідикови, а дідик сидить на стільці, усміхається і каже:

— А як було?

І він розказав усе, як було.

— ...Та що з того, коли вони сказали, би я ще на третю ніч ішов. А дідо сказав:

— Нічого, я тебе пораджу ще й на третю ніч. Тебе запруть до церкви, меш сторожувати до півдванадцятої, сховаєшся під престіл коло неї самої, коло домовини. Вона встане і піде шукати тебе на хори, по захрестію, а ти за той час ляжеш у домовину, там, де вона лежала. Ти меш лежати в домовині, а вона буде шукати — тебе не буде. Вона прийде та й стане перед тобою. А ти будеш казати до неї з домовини: «Всяке диханіє хвалить бога». І меш казати це багато разів, поки вона не обізветься.

Солдат послухав діда, пішов на вечір до церкви, і солдати заперли його там. Сторожував коло домовини до півдванадцятої години, а тоді сховався під престіл коло домовини. А вона встала з домовини, шукала по захрестію, по хорах — його не було. А він за той час ляг у домовину. Вона стала перед ним, а він зачав ї’ казати, що «всяке диханіє хвалить бога». Вона нічого не казала за першим разом і за другим. Сказав він третій раз, і вона заговорила. Тоді він спитався:

— А чого ти вмерла? А вона відповіла:

— Я мала хлопця. Хлопець мене покинув, і я зажурилася. І щось мене замордувало.

Прийшла дванадцята година, встав він із домовини і вже вони обоє ходили по церкві. А рано солдати церкву утворили — вони обоє живі. Тоді солдати т’цареви:

— Солдат живий і ваша дочка жива!

І тоді старий цар кличе його до себе і кладе його за царя. Іде солдат з царевою дочкою у місто до того дідика. А дідик йому сказав:

— Тепер женися. Це буде твоя жінка і меш царювати. Але поведи її на вулицю і дай ї’ по голові. Череп з голови злетить, а крови не буде ні грама. І з голови їй випаде, як яйце, злий дух. Поставиш їй на голову череп, і голова буде, як була. І скаже вона: «Ох як мені тепер легко. Я тепер твоя жона буду».

І він так зробив, і з нею оженився. І щасливо вони жили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
9 червня 1987 року
Оповідач: Ласійчук Анна Петрівна (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.