Як солдат царя побачив

Українська народна казка Буковини

Оден солдат служив двадцять п’ять років у війську, а як кінчив службу та відпустили його додому, то він і каже:

— Як же так? Служив я двадцять п’ять років і не бачив того, кому служив. Піду подивлюся на царя. Іде він лісовою дорогою, а назустріч їде на коні сам цар: був на полюванні і заблудився.

— Куди ти йдеш? — питає цар.

А солдат не знає, що то цар, та й каже:

— Служив я двадцять п’ять років у війську й не бачив царя. Іду в столичний город царя повидіти.

— І мені треба в столичний город, — каже цар. — Будем разом дорогу шукати.

— Добре, — каже солдат, і пішли вони разом.

Як захватала їх ніч, розклали вони в лісі вогонь. Пішов солдат, назбирав сухих дров, поклав у вогонь та й каже цареви:

— А тепер ти йди по дрова.

Пішов цар і собі приніс дров. Тоді знов пішов солдат. А цар так хоче їсти, що аж гине. Та й поліз до солдатської сумки з сухарями.

Узяв пару сухарів і з’їв. А солдат бачив це, бо цареви від світла в темноту не видко було, а солдатови з темноти до світла все було видко. Вернувся він до вогню та й каже:

— Ти крадеш? Я двадцять п’ять років прослужив і голки не вкрав. Як хотів їсти, треба було мені сказати. Знімай штани!

Нічого не зробиш: зняв цар штани, ляг на землю, і дав йому солдат двадцять п’ять ременів. А тоді нагодував царя сухарями та й каже:

— Ади, он серед лісу якийсь вогник світиться. Ходім туди, може, приймуть нас на ніч.

І пішли вони на то світло. Приходять, обійшли кругом хати, найшли двері, постукали. Вийшла стара баба.

— Хто є?

— Ми, два солдати. Переночувати хочемо. І кінь з нами.

— Можна, — каже баба, — лиш коня окремо, а вас окремо.

— Нє, ми хочемо з конем разом, — каже солдат. Зайшли вони в хату. А солдат каже тихо цареви:

— Тут не можна нам обом спати. Будемо по годині вартувати. Я ляжу, а ти ставай на пост. А через годину стану я.

Цар став на варту, сперся на свою шаблю і заснув стоячи. А солдат не спить і бачить це. Встає, знімає царя з поста, дає йому за спання двадцять п’ять ременів і кладе спати, а сам стає на пост у дверях. Стоїть з царевою шаблею і пази. Коли чує, ідуть. Прийшли під хату і баба зразу ж втворила двері. Солдат рахує, а їх аж дванадцять. Дванадцять розбійників! Завела їх баба в другу половину хати і дала їм вечеряти. Та й каже:

— У мене ночують два солдатики. І коник у них файний. А оден з розбійників каже:

— Піду подивлюся, що то за одні. Може, справлюся з ними. Лиш тілко виказався розбійник у дверях, солдат махнув шаблею і зняв йому голову. Затягнув зарубаного розбійника в хату і знов затворив двері. А цар спить.

Чекали, чекали розбійники — не приходить їх товариш. Пішов ще оден подивитися. Солдат і тому зняв голову. А цар спить. І так розбійники всі по одному йшли, аж поки солдат усім не постинав голови і не склав на купу. Тоді розбудив царя та й каже:

— Видиш? Он лежать дванадцять голів. Тут були дванадцять розбійників. Якби ти був на посту і спав, вони б нас порубали. Ти спав, а я за двох пазив. Знімай штани й лягай.

І знов дав цареви двадцять п’ять ременів.

— А тепер ходім до бабки.

Пішли вони до бабки і стяли їй голову. Тоді зайшли в підвал. А там повно трупів і мішки з золотом. Солдат нагріб собі золота, а цар не бере. Нащо цареви золото?

— Ти бери, — каже солдат. — Я ж не понесу такий тягар на плечах. Повезу на твоєму коневи. То чого ж тобі не взяти?

Набрав тоді й цар. Вийшли вони та й поїхали. Їдуть на зміну: то солдат їде на коні, а цар іде пішки, то цар їде.

Приїхали під столичний город, стали на розпутті дороги. Каже цар солдатови:

— Мені їхати в цей бік, а тобі — в другий.

Та й розійшлися. Цар борше приїхав до свого палацу, вистроїв солдатів по обидва боки дороги і приказав:

— Як буде йти сюди старий солдат з мішком на плечах, щоб кричали йому «ура».

Підходить солдат, а по обі сторони дороги військо стоїть і кричить «ура». Став солдат і думає: «Кому це вони кричать?»

— Кому це ви кричите «ура»? — питає одного солдата.

— Тобі, — каже солдат. — Так цар приказав.

Тоді розкриває солдат свій мішок з золотом, проходить перед строєм і дарує кожному солдатови. Так роздавав золото, аж поки не дійшов до крайнього і не спорожнів мішок.

А від царя був такий приказ, щоб варта не спиняла, як буде йти старий солдат. Ішов солдат попри всі пости, а останній пост на дверях каже йому:

— Тут не пускають. Записку треба дати.

Дали солдатови папір і перо, щоб написав записку, а солдат писати не вміє. Накавулив на папері що-небудь та й понесли ту «записку» до царя.

У тій палаті не сам цар сидів, а з міністрами. Дали «записку» одному міністрови, а він нічого не може прочитати. Дали другому — і той не може. І ніхто не може. Аж тут і солдат зайшов. Подають «записку» самому цареви. Цар глянув і каже:

— Тут написано, що солдат служив двадцять п’ять років і царя не видів.

— Зразу видно, хто грамотний, — каже солдат. А цар каже солдатови:

— Ми разом їхали з тобою.

Солдат пізнав царя та й спудився, а цар йому:

— Не бійся.

Нагородив солдата і взяв його до себе на службу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Брідки, Хотинського району, Чернівецької області
6 березня 1967 року
Оповідач: Філіпчук Максим Іванович (1902)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.