Українські народні казки

Як сонце царя покарало

Українська народна казка Буковини

Були собі три брати: Вітер, Сонце і Місяць. Почули, що в царя є дочка на відданні. От вони й побігли туди. Бігли так швидко, що робили по сто — сто п’ятдесят кілометрів за годину. Добігли до лісу, сіли, відпочили. І поки вони добралися до царя, то були потомлені та обдерті. Зайшли до царя. — Ваша величносте, ми чули, що у вас є дочка на відданні.

— Є, ну й що? Вас три, а дочка їдна. Як бути?

— Як? Ми будем женити старшого. А старший був Вітер.

— То добре, хлопці. Але чого ви такі незграбні, такі погані.

— Ми не з города, ми селяни.

— Почекайте трохи. Я дам розпорядження своїм слугам.

Дав він розпорядження сильно напалити піч і закинути їх у піч.

— Закладіть їх у залізну піч та й починайте палити — вони там погоря.

І каже цар:

— Хлопці, йдіть туди, там слуги вам покажуть дочку. Вийшли вони, слуги ведуть їх.

— А де ж та дочка? Покажіть нам.

— Зараз буде вам дочка. Ану заходьте в цю кімнату.

— А що ж тут ні вікон, ні дверей?

— Зараз все буде. Вийшов цар.

— Ну, як там з ними?

— Ми з ними справилися. Вже закрили.

— А тепер смаліть до попелу.

От вони й палять. Уже метер дров спалили, уже й другий. Ще й третій спалили. А хлопці кричать:

— Ей, чого ви нас заперли в таку холодну кімнату?! Слугам не віриться, що то вони кричать. І кажуть:

— Ну що? Три метри дров спалили. Подивимся, як там. Відкрили, подивилися, а вони сидять і просять:

— Пропаліть ще трошки. Пішли доповідати цареви.

— Ваша величносте. Вже три метри дров спалили, а вони не згоріли.

— Я вам приказую всі дрова спалити! Вони й згорять.

Тут усі слуги стали на ноги, позапрягали коні, почали возити дрова. А ті почали палити. Ну й паля! Так палили, що вогонь не згасав цілий місяць. А хлопці стукають у стінки:

— Ей, холодно! Що ви не пропалюєте?

Тут зібралися всі слуги — а їх немало було, з п’ятдесят — і почали свою нараду. В чому ж діло? Що далі робити? Треба йти знов царю доповідати.

— Ваша величносте, ану йдіть подивіться. Дров мало що лишилося.

— Ну а вони? Що там?

— Та зараз відкриєм. Побачим.

— Ану відкривайте.

Відкрили, подивилися, а хлопці як хлопці. Сидять та й сміються.

— Що ж, ваша величносте, у вас луччого приміщення нема? Лиш таке для нас? То ми йдемо від вас.

— Ну що ж, ідіть.

А вони вийшли та й порадилися:

— Він хтів нас спалити, то ми його спалимо.

— Так і зробим! Сонце говори до Вітра:

— Ти не вій.

А Місяцеви каже:

— Ти йди в ніч. А я з ним тут справлюся.

Як починає гріти сонце у вікна до царя, цар давай тікати. Куди би не тікав, а воно пече. Так пече, що вже видержки нема. Почав кричати на слуг:

— Лляйте на мене води!

Коли тут така жара, що вода стала кипіти. Слуги набрали води в відра і несуть поливати царя. А вода в відрах кипить: цар від жари от-от умре. Та й не міг умерти, аж доки не обілляли його окропом. А як обілляли, то він і кончився. Та й казка кінчилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
12 серпня 1984 року
Оповідач: Штофа Семен Зіновійович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.