Українські народні казки

Як суддя судив бідного

Українська народна казка Покуття

Був собі великий багач, а бідний у него робив. Прийшла весна, робить бідний у багача, оре, сіє. Та й питає багача: — Коли мені дасте волів виорати город? А багач каже:

— Чекай, най я собі повесную, а тоді тобі дам.

Багач собі повеснував, а то, знаєте, надворі стало гаряче, на городі повиростали бур’яни. Вже пізня весна. Та й каже багач:

— Гай бери воли та йди орати собі.

Оре бідний, та й прийшло полуднє. Так гаряче надворі. А бідний дав волам студеної води, їх напала кров, і вони погинули.

Багач прийшов подивитися, кілко він зорав. Дивиться, а воли лежать.

— Що ти наробив? Чого воли поздихали? А бідний каже:

— Я дав води.

— То, — каже, — не води треба було їм давати, а треба було давати їсти. То піде твоя хата та й город за ці воли. Ходи зо мною на суд.

Ідуть вони, та як би до Снятина. І здибають гуцула, що везе в село на продаж дошки. А йому кінь упав і лежить на дорозі. Каже гуцул:

— Ґазди, поможіть мені цего коня підняти. А багач каже бідному:

— Бери підоймай.

Бідний імив коня за хвіст та й підоймає, а хвіст урвався, тече кров. Гуцул каже:

— Та я вас попросив, як ґаздів, а ви що мені з коня зробили? А багач:

— Я його веду на суд, і ти ходи зо мною. Подай його в суд, що він коневи хвіст відорвав.

Ідуть вони втрьох, заходять у село. А багач каже до гуцула:

— Підем подивимся трохи на весілля. Подивимся, як воно тут відбувається.

Багач з гуцулом дивляться на весілля, а бідний пішов до хати, бо він хоче їсти. Та й сів на постіль, а на постелі була маленька дитина, накрита хусткою. А він собі їв та й сів на ту дитину, і дитина задушилася. А жінка, мати тої дитини, вбігла й каже:

— Вуйку, що ви наробили?! Та ж там дитина!

Вона до дитини, а вона вже нежива. Зробився великий крик. Багач каже:

— Слухай, жінко, ти не плач. Ми ведем його на суд, то й ти йди з нами. Його, — каже, — кримінал чекає.

Ідуть вони всі зарінком, толокою. Переходить їх дівчина, йде по воду з відром. Бідний ішов попереду, і дівчина заговорила до него:

— Де вас стілко зібралося? Куди ви йдете? А він каже:

— Ади, ведуть мене на суд. Будуть мене судити.

— Ви маєте гроші? — питає вона. — Наш суддя дуже любить гроші. Він каже, що грошей не має.

— То ви щось завийте в хустку і озміть під паху.

Він підняв камінь, завив і поклав під паху. А вона каже:

— Як ви дійдете до суду, суддя буде на вас моргати, чи є щось. А ви кивайте головою, що є, і показуйте той вузлик під пахою.

Входять вони до суду. Суддя списав протокол з усіх тих, що він їм наробив шкоди. Питає перший раз багача:

— Що він тобі зробив? Багач каже:

— Я йому дав воли, а він дав їм холодної води, і вони поздихали. Суддя каже багачеви:

— Ти йди додому й купи йому корову. Корова буде мати два бички. Він вигодує і тобі бички віддасть.

Так суддя судить. Підходить до него та жінка. Та й каже:

— Цей чоловік задушив мені дитину. Я пішла на весілля і дитину мала з собою.

А суддя каже:

— Жінко, йди додому. Буде в тебе друга дитина. Питається суддя того гуцула:

— Що він тобі зробив? Гуцул каже:

— Я їхав у село з дошками. Упав мій кінь, я їх просив, щоби вони мені його підоймили. А цей підоймав та й урвав коневи хвіст.

Суддя каже:

— Ти йди додому і купи йому кобилу, таку, би мала лоша. Лоша виросте, і він тобі віддасть коня.

Каже суддя багачеви:

— Дивися, аби ти йому корову купив. А гуцулови каже:

— Дивись, аби ти йому кобилу купив. А тоді сказав суддя:

— Справа закрита, ідіть додому. А ти, — каже, — лишися. Лишився бідний, а суддя його питає:

— Ну, добре я судив?

— Добре, — каже, — ви, суддя, судили.

— Ну, — каже, — що ти там маєш?

— Суддя, — каже бідний, — ви маєте щастя, що ви так судили. Бо я би був цим каменем вам голову розвалив.

Суддя напудився. Почухався він та й каже:

— Іди й ти додому. І на цім конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
23 травня 1987 року
Оповідач: Ворощук Кузьма Іванович (1917)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.