Українські народні казки

Як судили бідняка

Українська народна казка Бойківщини

Були два брати, єден багатий, другий бідний. Пішов бідний до багатого позичити коня привезти дров. Багатий коня позичив, а хомут і віз не дав. Що бідняк робить? Привів коня до дров, відв’язав мотуз із шиї і прив’язав до хвоста, а другий кінець до дров (то був єден великий кавалок). І веде коня додому, а дрова тягнуться за хвостом. І притяг їх ід’хаті.

А коло хати був невеликий стовп, укопаний в землю, і мало його було видно, бо весь він був у землі, хіба кінчик зверху. То поліно заперлося в стовп, а кінь як запонапрягся, хвіст вирвався з хребта.

Він приводить коня до брата і віддає, а брат коня не хоче брати. Каже:

— Забери коня собі, а я тебе подам у суд, і ти мені коня оплатиш.

Багатий оскаржив бідняка за коня в суд. В три чи штири дні виходить повістка. Ідуть оба-два брати в суд. Але то було далеко, і довелося їм у дорозі ночувати. Зайшли до знайомого хазяїна. Той прияв їх на ніч.

Багатого завів у теплу кімнату, дав повечеряти, у бідняк сидить у кухни. І вечеряти не дали йому нічого. І холодно там. А служниця колише хлопчика маленького, що мав три місяці, гойдає його коло печі та й говорить до бідняка:

— Лягай спати. Чого сидиш?

А він каже:

— Мені студено, я би хотів спати на печи.

— Но та лягай, — каже вона.

Він ліг і заспав. Спить він і йому приснилося, що суддя судить його за коня і дубнув на нього чоботом об підлогу. А він уступався від судді взад, і посунувся у сні на печи, і впав у гейданку, і забив собою хлопця. А служниця спудилася та й почала кричати:

— Гой-гой, забив хлопця!

І тут зробився день, та й уже йдуть усі на суд. І брат іде, і той господар, що його дитину забив бідняк. І винний бідняк іде позаду всіх. Іде й думає: «Усудить мене суд за хлопця в тюрму. Братови за коня заплачу. Продам корову й заплачу. А за хлопця засудять». І подумав він, що йому ліпше вбитися, як іти на суд. І побачив він, що вони будуть іти високим мостом. І подумав бідняк, що він відтам скочить і сам себе вб’є. І не буде кого судити.

Прийшли вони на той міст, а він раз та й скочив з моста вниз. А під мостом була дорога і по ній якраз їхав чоловік і віз у лікарню свого старого і дуже слабого батька. І той бідняк упав з мосту просто в віз, і йому нич не сталося, а старого батька забив.

А той син, що віз батька, був сильний хлопака і не дав йому утечи з воза, а завіз і мертвого батька, і бідняка до суду. Приїхали вони туди, і ніже зайшли до суду, бідняк підняв на дорозі половину цегли, замотав у шматок і сховав собі під полу. І заходять усі разом перед судді. Суддя почав сварити їх:

— Чого ви всі разом зайшли, як тут справа тільки за коня?

А вони говорять. Той каже:

— Він мого хлопця вбив.

А той другий повідає:

— А мого батька.

Тоді суддя починає розбирати справу за коня. Той повідає:

— Я йому дав коня з хвостом, а він мені віддав коня без хвоста.

А суддя питає бідняка:

— Чого ти коневи хвіст урвав?

Бідняк говорить:

— Коня то він мені дав, а не дав ані хомута, ані воза. А в мене такі дрова, що по одному кавалкови треба везти. Я коня вивів та взяв з коня мотуз, прив’язав до одного поліна і так-им тягнув ті дрова за хвостом. І притяг близько свої хати. А там стояв такий стовп, що мало’го було видно із землі. І то поліно зачепилося, кінь ся запопряг, і хвіст вирвався з хребта. І брат не хотів коня без хвоста брати, а оскаржив мене в суд.

Суддя питає бідняка:

— А де ж тепер той кінь є?

— Кінь у мене, — каже бідняк.

Бідняк стоїть ззаду та й показує судді ту завинуту в шмат цеглу з-під поли. А суддя думав, що то гроші завиті там. І каже за него так:

— Тримай коня в себе, поки хвіст не виросте.

А багатий брат каже:

— Я коня забираю, бо йому хвіст уже з хребта не виросте.

Тоді суддя сказав:

— То добре, забирай собі коня і би-с більше його не скаржив. Кара дарована.

Тоді питає суддя того чоловіка, що бідняк убив його хлопця:

— Як він твого хлопця забив? Як це було?

А той каже:

— Я сам не знаю як. Він спав на кухни, де був хлопчик.

Питає суддя бідняка:

— Як ти убив хлопця?

А він відповідає:

— Він взяв брата до покою, а я остався сам у кухни. Тільки служниця там ще була, що гейкала того хлопчика близь печи. Вона сказала мені, щоб я лягав спати. А я кажу: «Мені тут буде студено спати, на лаві». А вона питає: «А де би ти хотів спати?» — «На печи», — кажу я. А вона сказала: «Іди на піч і спи». І я пішов на піч і заспав. А служниця гейкала хлопця близь печи. Заспав хлопець, заспала й служниця. А мені приснилося, пане суддя, що ви дубнули чоботом у підлогу, а я від вас уступав. І впав я з печи в гейданку і забив хлопця. І газда пішов з моїм братом оскаржити на мене в суд.

Тоді суддя каже:

— Вертайся і зайди до того газди і будь з його жінкою доти, аж поки в неї знов не народиться такий хлопець, як той, що ти убив.

А той газда відповідає:

— Не хочу я такого діла. Ліпше дарую йому.

— Добре, — сказав суддя, — як даруєш, би-с більше його до суду не оскаржив.

Зачинається справа за старого батька, що він його вбив. Суддя питає:

— Як ти старого батька вбив?

А він відповідає:

— Я хотів самого себе вбити. І скочив я з мосту, а син його якраз під’їхав. Він віз у возі свого батька. А я скочив якраз на батька.

Ну а що тоді суддя? Він каже так:

— Ідіть оба-два додому. І їдьте на то місце, де він твого батька вбив. Нехай він лягає в твій віз, а ти йди на міст і скоч просто на нього, би-сь його вбив, як він убив твого батька.

А той каже:

— Нє, ліпше я похороню батька без всякого-якого, бо як я скочу з мосту в віз, то можу попасти головою в драбину або поза драбину і вбити сам себе. Хороню батька без всякого-такого і я дарую йому.

І каже суддя:

— Ідіть, справа закінчена.

Та й вони зайшли, а бідняк іде позаду всіх. А суддя спинив його на коридорі і питає:

— Що ж ти мені показував з-під поли?

А він виймає свій пакунок, розвиває і показує цеглу.

— Дивіться, пане суддя, цегла. Якби мене погано судили, то я би був вас цією цеглою вбив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25 (2056). Як судили бідняка. СУС 1534. 11 листопада 1989 р. Тереняк Данило Васильович (1911). Львівська область, Турківський район, село Либохора