Як суччин син царем став

Українська народна казка Буковини

Пан і паня прожили багато років і не мали дітей. Пан радиться з паньою:

— Що робити, щоб в нас були діти? Паня йому:

— Йди до ворожки, може, вона скаже. Пан пішов до ворожки. Ворожка питає:

— Пане, чого прийшли до мене? А пан каже:

— Я заплатю вам добрі гроші, а ви скажіть мені, як нам з жінкою мати дитину. Ми вже старі, а дітей нема. Треба ж, щоб нас на старість хтось доглядав.

Платить пан ворожці багато грошей, а вона йому каже:

— Наймайте, пане, рибаків, най ловлять у вашім ставу рибу. Там є золота рибка. Рибаки її зловлять, а паня най піджарить і з’їсть. І буде мати сина.

Вернувся пан додому і розказав пані, що сказала ворожка. А паня каже:

— То наймай рибаків, най ловля. У нас є три стави, то в котромусь та рибка золота й найдеться.

Пішли рибаки ловити золоту рибку. Виловили всю рибу в одному ставу — золотої рибки нема. Пішли до другого ставу. Виловили всю рибу, а золотої рибки не найшли. А пан сидить і думає: «Біда. Певно, ворожка обманила». Пішли рибаки до третього ставу і недоловили ще всю рибу в ставу, як ту золоту рибку піймали. Дали її панови, пан добре їм заплатив, і пішли вони додому. А пан приніс рибку і дав наймичці.

— Піджар цю рибку і дай пані.

Наймичка ту рибку почистила, пополокала і почала жарити. Помиї з рибки дала кобилі, а жарену рибку занесла пані. Паня їла і не доїла. Той кусочок рибки з’їла наймичка. А кісточки дала сучці.

День поза день, паня вагітна, наймичка вагітна і сучка вагітна, бо їла кісточки. Прийшов той час, що паня мала хлопця з золотою голівкою, наймичка тоже мала хлопця з золотою голівкою, і сука мала хлопця з золотою голівкою. А кобила мала трьох лошат з золотими гривами.

Почали ті хлопці рости, і ростуть хвилинами, і лошата тоже дуже скоро росли. Як були хлопці малі, то ссали своїх мамів, а підросли, стали всі три бігати до пані. А паня не знає, котрий її хлопець, бо всі три однакові. І годує всіх трьох. Наймичка покличе — тоже біжать до неї всі три. І сука так само всіх трьох приймає, бо не знає, котрий її син.

А пан тішиться, що має три хлопці, і платить бабці-чарівниці ще раз. За те, що сказала йому правду. Але пані не подобається, що всі три хлопці бігають ба сюди, ба туди. Вона хоче знати, котрий її син, і йде до ворожки. А ворожка і каже пані:

— Зробися вмерша і взнаєш, котрий твій хлопець. Твій хлопець буде плакати в головах, наймиччин посередині, а суччин буде плакати в ногах. А ти розпечи швайку і назначи свого хлопця в чоло — будеш знати, котрий твій.

Паня перше розпекла швайку і лягла на постіль, зробилася вмерша. А швайку закутала, щоб її не було видко. В ту хвилину надійшла наймичка і побачила, що паня вмерша. І крикнула: — Ой, паня вмерла!

Хлопці вчули і зразу прибігли. Почали плакати. Панин став у головах, наймиччин усередині, а суччин — в ногах. І плачуть. А паня підняла руку і впекла свого сина швайкою в чоло. Тепер вона вже знала, котрий її син.

Панин син розсердився на маму, що зробила йому на чолі рану, і каже:

— Як ти мене, мамо, так упекла, я більше не твій. Я йду в білий світ.

А наймиччин син йому:

— І я йду з тобою.

І суччин син не лишається, тоже йде з ними. Всі три забираються. Пан бачить, що хлопці забираються, і дарує їм по коневи з золотою гривою. Взяли хлопці тих коней, сіли на них і сказали:

— До побачення!

І поїхали в білий світ. Їдуть вони, їдуть, надибають роздорожжя. Їдна дорога вправо, їдна вліво, а їдна — прямо. І написано на тім роздорожжю: «Хто піде вправо, буде добре жити, вліво — теж буде добре жити, а хто піде прямо — пропаде». Суччин син каже:

— Я йду прямо. Що буде, то й буде. Хочу знати, хто там знищує людей.

І їден пішов направо, другий наліво, а суччин син прямо, їхали вони, їхали поодинці. Суччин син заїхав у ліс і найшов дім. А в тім домі жила відьма. Під’їжджає суччин син і каже:

— Здрастуйте, бабко!

— Здрастуй, синку! Добре, що ти прийшов, я тебе довго ждала. Я живу без води. Іди, синку, наноси води.

А не каже баба, нащо води. Взяв він відра і пішов по воду. А баба думає скупати його, обмотати ворожбитським волосом і кинути його в піч. А на всю піч уже горить вогонь.

Суччин син приносить воду, дивиться: в печі вогонь горить. «Чого це він горить? — думає він. — Як я прийшов, його не було, а тепер горить. Чого?» Пішов він другий раз по воду. Приніс, а баба каже:

— Досить уже, синку. Роздягайся, залазь у воду і будеш купатися. На тобі цей волос і мотай його кругом ніг аж до голови.

А він каже:

— Бабко, я не вмію мотати. Ану покажіть, як.

Бабка залізла у воду і мотає собі той волос від ніг до голови — показує, як мотати. А він швидко зав’язав на бабці той волос ґудзом, і в бабки завмерли руки й ноги. Що бабка мала кинути його в піч, то він бабку кинув і знищив, і сказав суччин син:

— Більше ти не будеш знищувати людей.

Та й тою самою дорогою повертається назад. Доїжджає до того роздорожжя і повертає наліво. Хоче бачити, що роби його брат. Проїхав трохи, а там пан жиє. Має дім великий, багато свиней, овець. Він підходи ближче, а там кінь з золотою гривою. «Отут мій брат, — подумав хлопець. — Зараз я побачу його». Під’їжджає, а на подвір’ю пан. Та й питає його:

— Чо’ ти, сину, прийшов? А хлопець каже:

— Я пізнав коня. Тут повинен бути мій брат.

— Є він, — каже пан. — Наймився в мене чабаном. Він аж увечір буде. Вже три в мене є: свинар, чабан і вакар. А ти будь у мене кучером. Будеш мене возити в поле.

— Ой, — каже, — пане, я не буду у вас найматися. Я хочу братів забрати, а ви шукайте собі інших.

Прийшов увечір брат, а він каже йому:

— Давай підемо додому.

Переночували вони, а рано зібралися та й пішли в дорогу. Доїхали знов до роздорожжя і їдуть направо, туди, куди панин син поїхав, їхали вони, їхали, доїжджають до лісу, а край лісу при дорозі хатина маленька. В тій хатині живе баба-чарівниця і має дві дівиці — Марію й Тетяну. Там вони находять брата, паниного сина. Баба все вговорює його, щоб брав у неї дочку. Побачила баба цих двох і каже:

— Ще хлопці прийшли. Вже буде й моя Тетяна віддана.

І панин син, і наймиччин погоджувалися женитися на бабиних дочках. Ще до свадьби не добрали дня, як приходить вимога від триголового змія: «Віддай свою дочку Марію на пожирання». Баба плаче, що дочку має пожерти змій. А суччин син каже:

— Бабко, не журіться. Змій подавиться вашою дочкою. А баба відповідає йому:

— Ой, нечиста сила багато народу з’їла. Я не маю надії, що ви врятуєте мою дочку.

Панин син каже:

— А ми підем усі три та й зборем того змія. А суччин син їм:

— Не треба, хлопці. Ви оставайтеся, а я піду сам і розправлюся з нечистою силою.

Узяв він бабину дочку на коня і поїхав на те місце, де змій має виходити з землі. Приходять, а змія ще нема, він ще на тому світі. Вони посиділи, почекали. А там був величезний камінь. Дивляться — той камінь рухається — змій хоче вийсти на цей світ, пожерти бабину дочку. Вийшов він на цей світ, подивився і сказав:

— Спасибі бабці, що вислала не одну дівчину на пожирання, а ще й хлопця.

А суччин син каже:

— Ти подавишся нами.

Триголовий змій зразу взявся в лаби, почав з суччиним сином боротися. Суччин син був не благий в руки, почав нечисту силу давити. Зразу відрубав дві голови, а змій проситься:

— Слухай, лиши мені їдну голову, більше я на цей світ їсти людей не прийду. Буду на тому світі живитися рибою й раками, а на білий світ не вийду.

Суччин син не повірив і відтяв йому третю голову. Взяв бабину дочку на коня і поїхав до баби. Баба побачила і врадувалася, що дочка жива вернулася.

Ще добре вони не розговорилися, як приходи вимога від другого змія, шестиголового, щоб бабка вислала на то саме місце другу дочку. А то був брат триголового змія. Каже бабка:

— Що тобі, сину, заплатити, що ти мені дочку врятував?

— Нічого, — каже, — бабко, не хочу. Це я врятував за брата, щоб брат мав жінку. Я ще хочу й другу вашу дочку врятувати.

А баба плаче, печалиться баба, немає коли гостуватися. Цей змій ще дужчий від того. А суччин син і каже:

— Бабко, не журіться, я врятую й цю вашу дочку. Щоб і другий брат мав жінку.

Взяв бабину дочку на коня і поїхав на те місце, де змій мав її їсти. Приїхали вони туди, а змія ще нема, не вийшов ще з того світу. Сіли вони і ждуть. Бабина дочка плаче, не годна через плач говорити. Суччин син каже:

— Не плач, я тебе врятую.

— Ой, я, відей, не маю щастя. Той змій був слабший, а цей і вас, і мене пожере.

Ще не сказала до кінця бабина дочка цих слів, а змій уже каменем рухає. Піднімається камінь уверх, великий-великий. Піднявся — а відти змій вийшов. Вийшов і говорить:

— Ніхто мене не переміг і не переможе. А суччин син і каже:

— Я тебе переможу.

Взялися обидва в лаби боротися — змій і суччин син. До того боролися, що дійшли до ями, з якої вийшов змій. Змій схопив суччиного сина за ногу і пішов з ним на той світ. А дівка лишилася на білім світі жива. Заплакала вона і сказала:

— Мене врятував, а сам пропав.

Сіла на коня та й поїхала додому. Приїхала, а хлопці питають:

— А де ж наш брат? А вона й каже:

— Шестиголовий змій схопив його за ногу і взяв на той світ. Брати кажуть:

— Як його взяв змій на той світ, то ходім зробим на тім місці, де він загинув, гріб.

А суччин син бореться на тім світі зі змійом. І починає змія перемагати. П’ять голів змійових уже зрубав. Проситься той у суччиного сина:

— Прошу тебе, лиши мені хоч цю їдну голову. Як ти мене лишиш живого, то я винесу тебе на той світ, і вже не буду людей їсти. Буду живитися раками й рибою.

Лишив йому суччин син шесту голову. Змій каже:

— Сідай на мене, я винесу тебе на той світ.

Виніс змій його на білий світ, а суччин син стяв йому і шесту голову. Побачив суччин син своїх братів і бабиних дочок. Всі вони дуже зраділи, почали його обіймати і цілувати. Так усі разом і пішли до бабиного дому.

Наймила баба музики і почала робити весілля — пили-гуляли дванадцять діб. Кінчили весілля, і тоді сказав суччин син:

— До побачення, брати, живіть, а я пішов шукати жінку й для себе, їхав суччин син, їхав і побачив три ковбочки. Хитаються ті ковбочки при дорозі. І питають вони його людським голосом:

— Куди їдеш, хазяїне?

— Я їду до царя Білого.

— Чого?

— В царя є дочка Софія, велика красуня. Я хочу взяти її за жінку. А ковбочки кажуть:

— Бери й нас, ми тобі поможем. Бо цар тобі так дочку не дасть. Цар дасть дочку, як витримаєш випробування.

А він питає тих ковбочків:

— Яке може бути випробування?

— Кине тебе в залізну трубу. Зі споду буде вогонь горіти і тебе опалить, бо труба буде червона. Як ти це витримаєш, візьмеш його дочку.

А суччин син питає тих ковбочків:

— Що ж ви можете мені помогти?

— Оце можем помогти. Цар покладе тебе в ту трубу, вона буде розпікатися, а ми будем тиснути морозом так, що ти ще змерзнеш. Цар прийде рано дивитися, а ти будеш живий.

Суччин син бере з собою тих три ковбочки.

Їдуть вони, дивляться, а там чоловік впряг двадцять штири коні в дванадцять плугів і оре. А другий чоловік позаду йде, їсть ту землю і кричить, що їсти хоче. Суччин син під’їжджає до того, що оре, і каже:

— Боже помагай!

А той чоловік питає:

— А куди ти йдеш?

— Іду до царя Білого. В него є дочка Софія. Хочу її заміж взяти. А той чоловік, що землю їсть, каже:

— Гай, беріть і мене з собою. Бо тут я не годен наїстися.

І бере суччин син з собою того чоловіка, що їсть і кричить: «Їсти хочу!» І поїхав суччин син далі.

їде він, кілко їде, і надибає такого чоловіка, що їде величезним возом і не має де розвернутися. Приближився він до того чоловіка і каже:

— Добрий день!

— Добре здоровля! Куди їдете?

— Я їду, — каже, — до царя Білого, бо в него є дочка-красуня. Хочу взяти її заміж.

Той чоловік і каже:

— Та беріть і мене з собою, може, я там буду мати де покататися і розвернутися.

Взяв він і його з собою.

Приїхали вони до царя Білого. А в него степ — скілко оком глянеш. Є де розвернутися возом. Лишають вони того воза в степу, а самі йдуть до царя Білого і несуть з собою ті три ковбочки. Прийшли, і суччин син почина здрастуватися з царем.

— Ваша висока величносте! Здрастуйте! А цар питає:

— Чого ти прийшов до мене зі своїми слугами? Цар подумав, що то його слуги.

А суччин син каже:

— Прийшов, щоб ви дали за мене дочку. Красуню понад красунь.

— Дам дочку, як ти витримаєш сушарку.

Поставив цар суччиного сина і його товаришів у сушарку. А суччин син забрав з собою тих три ковбочки. Цар сказав слугам, щоб клали в сушарці вогонь. Вони наклали величезний вогонь, бляхи стали гарячі, величезна жара. А ковбочки починають цупити морозом. І так ковбочки заморожують, що вже вони всі тупають ногами, змерзли в ноги.

Цар думає, що вони вже погоріли. Іде відкриває сушарку, а вони всі живі. Суччин син і каже:

— А тепер давайте за мене свою дочку. Я витримав ваше випробування.

А цар ще не хоче дати дочку.

— Ще їдне випробування витримаєш, тоді я дам дочку.

— Давайте, — каже суччин син, — я буду й то виконувати. Яке випробування?

— Я зварю десять котлів по тонні борщу і привезу десять возів печеного хліба. Як ти те зі своїми слугами з’їси, тоді візьмеш мою дочку заміж.

Цар заготовив десять котлів борщу, що по тонні мають, і десять возів хліба. І сказав:

— Щоб ви мені до ранку це з’їли, а як не з’їсте, я зніму тобі голову. А той, що кричав: «Їсти хочу!», як узявся їсти, то до рання все поїв, а два інших і не наїлися. Рано приходить цар подивитися, а вони все поїли, і той кричить:

— Їсти хочу!

Цар дає йому і третє випробування.

— Як зробиш ще те, тоді возьмеш мою дочку заміж. Він і питає:

— А яке випробування?

— В мене є зерно. Як усе те зерно забереш на одну підводу, тоді я віддам за тебе дочку.

Каже суччин син тому, що мав величезний віз:

— Іди за своїм возом.

Той притягнув свого воза до царя. Почали складати на віз те зерно, і все ся влізло. Побачив цар, що він все виконав, і дозволяє дочці вийти за него заміж.

Підготовляється цар до свадьби. Ще не приготував усе, як прийшла вимога від дванадцятиголового чудовиська. Воно вимагало: «Давай на пожирання дочку. Бо як не даш, закрию воду, і народ твій пропаде». Цар каже суччиному синови:

— Врятуєш мою дочку, возьмеш заміж. А не врятуєш, сам пропадеш.

Суччин син взяв царську дочку і пішов на те місце, де мало її пожерти чудовисько. Приїхали вони туди. Чудовисько ще не вийшло з того світу. От виходить воно й каже:

— Ого! Я казав цареви, щоб прислав на пожирання дочку, а він вислав ще й хлопця. Отепер я добре поїм.

А суччин син каже чудовиську:

— Подавишся царською дочкою і мною.

Чудовисько розсердилося, схопило суччиного сина за ногу і пішло з ним на той світ, а царська дочка лишилася. Суччин син став битися з чудовиськом на тому світі. Почав стинати йому голови. Лишилася їдна. А чудовисько говори:

— Не стинай мені цю їдну голову, я буду живитися рибою й раками, а на той світ людей нищити не піду. За те, що ти лишиш мені їдну голову, дам тобі в дарунок перстень і винесу тебе на той білий світ. Сідай на мене, і я тебе повезу.

Сів суччин син на чудовисько, і воно несе його на білий світ. А коли винесло, стяв йому й дванадцяту голову, бо не вірив, що воно не вийде на білий світ їсти людей. Труп чудовиська впав на той світ.

Сідає суччин син на коня, бере з собою красуню і їде до царя. Приїхав, цар побачив, що дочка жива, і більшої радости для него не могло бути. Так само врадувалася і цариця.

Ті, що суччиному синови помагали, попрощалися з ним, він їм подякував, і вони розійшлися. Прийшов суччин син сам.

Починає цар робити їм свадьбу. Дванадцять днів на свадьбі пили й гуляли люди. А як закінчилася свадьба, люди розійшлися, і суччин син став жити з царською дочкою при царському дворі. Пожив так років два-три, а цар помер. І суччин син став царем.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
7 серпня 1984 року
Оповідач: Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також