Як у спеку вітер
Українська народна казка Поділля

Жили собі чоловік та жінка. Мали вони троє дітей. Сім’я була працьовитою, дружною.

Одного літнього ранку жінка пішла в поле жати жито. День був дуже спекотний. Жати було важко. А ще важче юрком зав’язувати перевесла на снопах і складати їх спочатку в півкопи, а потім у копу. Вітерець не дихне. Страшна духота стояла. Ледь-ледь Марійка дожала до вечора, щоб іти до своїх діточок. Переступивши поріг хатини, вона сіла на свіжо змащену глиною долівку. На той час чоловік повернувся з косовиці. Підійшов до неї, подав гладущик з водою та й питає:

— Чи любиш ти мене, Маріє?

Жінка відповіла:

— Люблю так, Іваночку, як вітер в жнива.

Чоловікові така відповідь не сподобалась. Він задумався, зажурився, до нього підкралася думка, що жінка його не кохає.

Минув час. Поспіли молоді трави на лузі. Звечора наклепав Іван косу, взяв вузлик із скибкою хліба, цибулину і раненько подався в поле. Косив довго, вже й сонечко піднялось високо над землею.

День стояв тихий та спекотний. Чоловік, відпочивши трішки, взявся знову до косовиці. І так йому важко, жарко, що не косити і не покинути. Він усе поглядав на небо, чи бува не пливе хмаринка, щоб прикрила сонечко. Аж тут раптом подув вітерець. Йому так добре стало... Він згадав, що говорила йому жінка. Тепер він переконався, що дружина його по-справжньому кохає. Серце його частіше забилось. Він з новою силою взявся до роботи і швидко її закінчив.

Натруджений, він повернувся додому, підійшов до дружини, обняв її, поцілував і подякував за палке кохання.

З того часу в народі кажуть: «Любов сили додає, як в спеку вітер помагає».