Як угадував ксьондз
Українська народна казка Покуття
Було бідне село, жили там ксьондз і дяк. І не мали вони великого доходу. Та й каже дяк:
— Отче, я буду йти красти, а ви будете відгадувати, бо я прийду і скажу вам, де я вкрав. Пішов дяк до бідної жінки, де було багато дітей, вкрав уночі корову і відвів її у вертіп. Тоді прийшов до ксьондза і сказав, де вона.
Ксьондз рано встає, взяв собі в руку книжечку і йде селом. Чує, а там жінка голосить, діти плачуть. Все плаче. Входить до них ксьондз і каже:
— Бог з вами! Що у вас таке, що ви так плачете? А вони сказали, що пропала корова. Ксьондз їй:
— Я маю таку книжечку, що по ній вгадую. Утворив він ту книжечку і читає, читає. Та й каже:
— Ідіть за село, там такий вертіп, така невелика долина. Злодій не встиг зробити з коровою порядок і лишив її там до вечора.
Пішла туди бідна жінка і взяла свою корову додому. Приходи до ксьондза, приносить йому курку, масла, сиру, грошей. Бо корова ж дорога. А дяк приходи ввечір до ксьондза та й каже:
— Ну, отче, вже будем мати, чим ся забавити. А цеї ночі будем мати ще більший дохід.
І сказав ксьондзови, до котрого багача піде красти.
— ...Я вкраду там два бики.
Пішов дяк увечір, украв тих два бики і пігнав їх у ліс. Прив’язав до дуба недалеко дороги. Тоді приходить до ксьондза і каже, де вони, ті бики. Каже, що вони в лісі.
Рано в багача всі плачуть. Ґазда хотів упрягати биків та їхати в поле орати, а то нема чим. Тоді вчула про це жінка, що корова в неї була пропала, пішла до того багача і сказала, аби багач ішов до ксьондза, бо ксьондз має святу книжечку і по ній угадує.
Пішов той чоловік до ксьондза. Той читав книжечку, читав і «вгадав», що ті воли прив’язані в лісі недалеко дороги.
—... Бо злодій не мав коли зробити з ними порядок.
Чоловік пішов узяв свої воли. Відтак пішов до ксьондза йому подякувати. Приніс пару соток, бо то ж два бики! Та й могорич ставить.
Дяк:
— Отче, вже трохи легше нам жити.
Поділилися вони з ксьондзом тими грішми, і каже дяк:
— Тепер я до чогось іншого візьмуся.
А давно хати були глевтовані, з болота ліплені. Пішов дяк до багача, підкопав хату, зробив собі дучу, би влізся, і забрав усе вбрання. Кілько його було в хаті, все забрав. Забрав усе в вереню, виніс на оденок, і там прикрив. У цего самого ґазди заховав, ніде далеко не ніс. Прийшов до ксьондза і сказав, що поклав то все на оденок.
Рано люди вже знали, куди йти, як обікрали. Ідуть до ксьондза, аби читав святу книжку. Ксьондз вичитав «святу» книжку та й каже:
— Слухайте, ґаздо, не гризіться, ваша шкода є у вас на оденку. Заберіть, бо цеї ночі має прийти за нею злодій.
Забрав чоловік своє вбрання з веренею до хати, приніс ксьондзови пару соток, могорич...
Надходить у село до канцелярії повідомлення, що у цісаря вкрали дванадцять бочок грошей. Довідався цар, що ксьондз має таку святу книжку і по ній угадує. Має він їхати до цісаря і вгадати, де його гроші. Бо там уже кілька вгадували, і ніхто не вгадав. А хто не вгадав, того цісар убивав, уже не відпускав живого.
А гроші вкрали ті дванадцять слуг, що ходили коло цісаря. І закопали в гній. І ніхто не міг подумати, що там може бути дванадцять бочок золота.
Ксьондз закликав дяка і каже:
— Мені тепер уже решта, я вже жити не буду. Я не годен то вгадати. Добре нам жилося, але коротенько.
Дяк:
— Я, отче, їду з вами. Що буде, то буде нам обом. І поїхали вони до цісаря. Приїхали, а цісар каже:
— Ну, читайте свою книжку. Кажуть ксьондз і дяк:
— Ми ниньки читати не будем, бо ми дуже змучені. Аж завтра. Дайте нам кімнату і дайте файно їсти й пити, бо ми дуже зголоджені з дороги. І аби нікого коло нас не було, лиш ми два. Бо будем читати цілу ніч. Так живо, — каже, — не мож угадати. Ксьондз нічого не їсть і не п’є. А дяк каже:
— Отче, хоть добре ся наїмо, напиймося. І як нас будуть вішати або стріляти, аби ми того не відчували.
А ті прислужники, що вкрали гроші, говорять межи собою. Каже оден:
— Я піду та й послухаю, що вони там читають.
Прийшов під вікно. А дяк усипав собі погар горівки і каже до ксьондза:
— Отче, уже є оден.
То значило, що він уже оден погар випив. А той прислужник напудився, пішов до своїх товаришів та й каже:
— Йой, уже вгадав, що я був під вікном.
Біжить тоді з ним до вікна другий. А дяк усипав горівки та уже другий погар п’є. Та й каже:
— Отче, уже є два.
Вони напудилися та й побігли до тих решти.
— Угадав, що нас є два. Усе вгадує.
І ходили вони так усі під вікно, а дяк усе пив і рахував: «Три... штири... п’ять...» А вони гадали, що то він їх рахує. Та й зібралися вони всі разом, прийшли і просять, аби ксьондз і дяк їм утворили. Ці два боялися, але виділи у вікно, що їх так багато, та й кажуть:
— Нам і так, і так нема порятунку. Треба утворяти. Утворили, а ті прислужники зачали їх просити. Розказали, де ті бочки з грошима заховані. В гною. І дали бочку золота ксьондзови й дякови, аби їх не викрили, що то вони крали. Кажуть:
— Ми вам бочку золота за місто вивезем і дамо вам, як будете їхати додому, лиш нас не викрийте.
Рано ксьондз «угадав» цісареви, де його золото. Поїхали туди цісар і слуги, повідкопували бочки. І каже тоді цісар ксьондзови:
— Добре, угадав-ис, де моє золото, але скажи мені, хто його взяв. А ксьондз:
— Це треба читати цілий тиждень, аби вичитати. А я лишив дома парафію. А як там хтось умер або треба шлюб давати? Або охрестити? Я мушу їхати додому. А як вичитаю, то вам пришлю відповідь поштою.
Цісар дав ксьондзови бочку золота, пару коней виїздових і бричку. Поїхали вони додому, а по дорозі дали їм прислужники ще бочку. І везуть додому ксьондз і дяк дві бочки золота.
Приїхали вони з тим золотом додому, та й каже ксьондз до дяка:
— А що буде тепер? Треба цісареви післати поштою повідомлення про те, хто вкрав його золото. А як нє, то нас все одно смерть чекає.
А дяк:
— Отче, усе би-сте з хати випрятали, виносили надвір і хату запаліть. І скажете, що книжка згоріла і нема по чому відгадувати. А громада вам другу хату побудує.
Так вони й зробили. Спалили хату і сказали, що свята книжка згоріла. І вже перестав дяк красти, а ксьондз угадувати.