Як хитрі кінець собі знайшли

Українська народна казка Буковини

Оден дядько вивів на базар корову. Обступили його купці і кажуть: — Ця корова скажена.

Корова вартувала сорок рублів, а купці кажуть:

— Як хочеш, дамо тобі штири рублі, бо корова скажена.

І дядько погодився взяти за ню штири рублі. Забрали купці корову, а дядько пішов у трахтир, дав шинькареви рубля і говорить:

— Я прийду з людьми, а ти за цего рубля видай мені пити й їсти. Але не передавай, щоб я не доплачував. Лучче недодай, як маєш передати.

Відтак пішов він у другий, третій і четвертий трахтир. Скрізь дав по рублеви і сказав, щоб йому дали їсти й пити на рубля, як він прийде з людьми. Тоді пішов по базару і найшов купців, що купили в него корову.

— Ходіть, я вам поставлю могорич. За те, що купили в мене корову, бо все одно вона мала дурно пропасти.

Приводить купців у трахтир.

— Сідайте за стіл. Дай нам, шинкарю, випити й з’їсти. Шинькар поклав їм на того рубля пити й їсти. Наїлися вони. Дядько встає, здоймає з голови свою облатану шапку, прощається з шинькарем:

— Бувайте здорові, шапочка отвічає.

— Ідіть здоровенькі, ще приходіть. Вийшов він з купцями надвір.

— Ну як, наїлися? Як не наїлися, то я вам ще візьму, в другім трахтирі.

Вони наїлися, але цікаво їм, як то «шапочка отвічає». Ідуть вони з дядьком у другий трахтир. Знов поклав дядько купців за стіл. Знов їли й пили. А як виходили, здоймив дядько з голови свою облатану шапку.

— Бувайте здорові, шапочка за все отвічає.

— Ідіть здоровенькі, ще приходіть.

Так повів дядько купців ще й у третій і в четвертий трахтир. А купці й питають дядька:

— Що це в тебе за шапочка така? Кілко ми їли й пили, і все «шапочка отвічає».

— Така це шапочка в мене, — каже дядько. — Наївся й напився, а вона за все отвічає.

Вони й питають його:

— Що би ти за цю шапку хотів?

— Сто рублів.

Відкликає оден купець другого надвір і говорить:

— Хоть старенька ця шапочка, але як її берегти, то вона може бути багато років. Даймо по п’ятдесят рублів і візьмімо шапочку собі. Мужик дурний, він віддасть. Будем їсти й пити задурно. Нащо нам ходити, купувати й продавати худобу, як ми можем випити й наїстися в трахтирі задурно?

Заплатили вони дядькови сто рублів за шапку й пішли. Дядько закладає полу свої вгортини на голову і йде додому, а купці подалися на базар.

Недовго побули купці на базарі. Оден каже до другого:

— Гай, ходім до трахтиря, будемо їсти.

Зайшли вони до трахтиря, сіли за стіл, постукали. Шинькар накладає їм їсти, пити. Напилися вони, наїлися. Тоді встають, здоймає оден з голови облатану шапку і каже:

— Шапочка отвічає. А шинькар їм:

— Нащо мені здалася ваша шапочка? Ви мені платіть гроші. Заплатили вони, кілко вартував той обід, і оден купець каже другому:

— Не так ти здоймав шапочку. Дай її мені та підемо до другої корчми.

Узяв на голову шапку другий купець, та й пішли вони в другу корчму. Дав їм шинькар їсти й пити. Наїлися вони, напилися. Здоймає другий купець шапку:

— Бувайте здорові, шапочка отвічає. А шинькар каже:

— Ти не показуй мені свою шапку, а клади гроші. Були з вас колись купці, а тепер не знати, що ся зробило.

Тоді кажуть купці оден до другого:

— Обманив нас той босяка — дурно взяв сто рублів. Пошукай-но білет тієї корови, най знаємо, відки він є, босяка, та підемо до него додому.

Найшли вони білет, взнали, з якого він села, і пішли в то село. Приходять до його воріт. А дядько вздрів через вікно, що вони йдуть, та й каже до жінки:

— Давай скоріше свічку.

Та й ляг на лавку, ніби вмер. Жінка тримає свічку, плаче. Купці втворюють двері, дивляться — а він лежить на лавці неживий.

— Здох він, — кажуть купці, — нема з ким говорити. Пропали наші гроші. Гай, забираємося звідци.

Вийшли вони в хороми, а за дверима стоїть ціп. Оден з купців каже:

— Як пропали наші гроші, то хоть потягну його раз ціпом. Вернувся до хати та як потягне «мерця» ціпом! А той схопився та й каже до них:

— Спасибі вам, люди. Я казав своїй жінці: «Як умру, то лиш докинися до мене ціпом, і я оживу». А жінка — ворог. Не хтіла докинутися до мене ціпом, і я оживу». Жінка — ворог. Не хтіла докинутися ціпом і мене від смерти врятувати. Спасибі вам.

Як сказав це дядько купцям, про все забули вони і питають дядька:

— Скілко цей ціп коштує?

— Сто рублів.

Вони відкликають одне одного і радяться:

— Що нам сто рублів? Буває, що багачі вмирають, то такий багач тобі не то що сто, тисячу дав би, аби лиш його оживити. Давай купим цей ціп.

Заплатили мужикови сто рублів, узяли ціп і пішли. Поїхали в город, купили полотна, обмотали той ціп полотном, а зверху — папером. Та й пишуть по всій державі публікат, що такі й такі воскрешають мертвих.

А на той час у царя вмирає дочка, Цар посилає по тих обох купців і наказує:

— Щоб ніхто не шалався по дорогах, бо мають везти лікарів. Як розіб’ють кого, то щоб не скаржилися.

Приїхали вони оба, заходять в палац. Подивилися на умершу, вигонять всіх надвір. Лежить умерша на столі.

— Давай будем бити, — каже один купець другому. Розмотали ціп. Ударив оден. Чекають. Не оживає царівна. Другий каже:

— Давай сюди. Я не так бив того мужика.

Взяв ціп, як розмахнувся, як ударив! Так і перебив умершу наполовину. Стали вони, дивляться. Та й каже оден другому:

— Що ж тепер буде?

— Хіба я знаю, що буде?

А цар чекає. І генерали чекають. Ніхто їм нічого не каже.

— Ану, підем подивимся, чи воскресили.

Входять в ту кімнату, дивляться — а умершу перебили наполовину.

— Що ви зробили?

А «лікарі» мовчать. Забрали їх, і до сьогодні їх ніхто не видів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Круглик, Хотинського району, Чернівецької області
10 січня 1977 року
Оповідач: Луков Дьордій Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.