Українські народні казки

Як хлопець до чортів ходив

Українська народна казка Гуцульщини

Був у одної жінки син. Вийшло йому до війська йти. Що мама не наплакалася, що не напросилася тих панів, щоби не взяли хлопця до війська, нічого не помогло. Мусів він іти.

Пробув він у війську п’ять місяців. Одного разу заходить до материної хати оден пан.

— Дайте мені, ґаздине, водички напитися.

— Даю, даю, пане.

Напився пан води і сів на лавицю. Та й каже:

— Чого ви, ґаздине, такі смутні? У вас сльози на очах.

— Як мені не смутитися, як я мала лиш одного сина, і його забрали до війська. А я сама в недузі. Скільки я не напросилася панів та не наплакалася перед ними, а мені сказали: «Мусить своє відслужити».

А той пан вислухав мамині слова та й каже:

— А що мені дасте, як я вам зроблю, що до тижня буде ваш син дома?

— Беріть, пане, що вам вдається в мої хаті.

— Я нічого, ґаздине, не хочу у вас брати з хати. Я всього доволі маю. Лиш підпишіться мені, що ваш син буде мій.

— Пане, най буде, чий буде, най людський буде. Лиш би він був у хаті при мені.

— Давайте свій палець мізерний з лівої руки. Оцим перце́м *, що я вам даю, пробийте палець до крови і підпишіться мені.

— Підписуюся, пане, що буде ваш син.

Підписалася вона, пан підпис до кишени та й пішов. А через тиждень син був дома. Мама дуже рада, але син смутний.

— Чого ж ти, синку, такий смутний? Я така весела, що тебе вздріла.

А син усе думає щось. Випитується в мами:

— Хто був цими місяцями у вас в хаті? Що питали про мене люди?

— Та всі питали, бо ти був добрий хлопець. Навіть одного разу пан зайшов у хату до мене. Та й увидів, що я плачу, і спитав: «Чого, ґаздине, плачете?» Я сказала, що син у війську. І пан пообіцяв, що ти до тижня вийдеш з війська, а я підписалася, що ти будеш панів. І ти прийшов.

Син сказав:

— Мамо, печіть мені на дорогу багато хліба. Бо буду крізь світ того пана шукати, аби я відробив у него той підпис. Тоді мені стане легше на душі.

Набрав хлопець валовиць та й узяв свяченої води. Та й зробив собі вішку * з кукурудзяного шумилиння *. І пішов. Ішов він лісом великим та й надибав у лісі хатину і повернув у ню перепочити. А в хатині була жінка. Попросився він до неї на ніч.

— Боюсь тебе, хлопчино, приймити на ніч, бо в мене такий чоловік поганий. Він служить чортам. Як він прийде вночі до хати і тебе вздрить, то скаже мені класти в печі ватру, засуне тебе в грань, і впече, і з’їсть тебе.

— Не бійтеся, жіночко, я з ним договорюся. То чоловік, не звір. Звір мене може з’їсти, а він не з’їсть.

І облишився він у хаті.

Опівночі приходить чоловік тої жінки. А він заховався під піч.

Але той нюхом почув, що в хаті є людина. Витяг хлопця за ноги з-під печі і хоче його палити. А він випрошується. Чоловік у него питається:

— Куди ти йдеш?

— Я йду до чортів за маминим письмом.

— Ну, дарую тобі життя. Але попроси чортів, щоби вони тобі показали кума постіль. Бо вони нахваляються, що мають мене класти на ту постіль спати. А як будеш відти вертатися, зайди до мене.

Пішов хлопець далі і найшов велику печеру. Перед печерою велика залізна брама. А на посту стоїть чорт.

— Що тобі треба, хлопче?

— Мені треба маминого письма.

— Якого письма?

— З ваших тут є оден, що маму мою одурив. І мама підписалася, що я буду його. А мені тяжко на світі жити запроданому.

— Почекай тут. Я піду в печеру і викличу найстаршого. Вийшов найстарший диявол.

— Забирайся відци, щоб твого слиху не було!

А він зачав снувати валовицями навколо печери.

— Що ти снуєш тут? — запитався в него диявол.

— Церкву буду тут будувати.

— Не потрібна твоя церква перед нашої печери.

— Не буду снувати і не буду будувати, лиш віддавайте мені мамине письмо. Чорт скрушився *, розпірив кігті і штрик йому очі вибрати. А хлопчина вмочив вішку у свячену воду, оббризкав чорта, і чортови здалося, що вогнем палить його. Та й сказав чорт:

— Почекай, я піду в печеру і викличу сюди всіх.

Як фівкнув диявол у палець, то цему хлопцеви мало очі не випали з голови. Виштрикли всі чорти перед диявола і сказали:

— Що скажеш робити?

— Котрий з вас узяв у мами цего хлопця письмо, де підписано, що хлопець буде його?

Ні оден не хотів признатися. Сказав диявол хлопцеви:

— Кропи їх своєю водою усіх підряд.

Він зачав кропити, і чорти звилися лицем до землі. І оден виштрик наперед і сказав:

— Я взяв. Віддаю.

Хлопець зрадів, забрав то письмо до кишени, звеселився і пішов від них. Але згадав про кумову постіль, вернувся і сказав:

— Покажіть мені кумову постіль.

Увели його чорти всередину до великої печери. У саму крайню кімнату. Хлопець подивився на ті печери та й подумав: «Волів би я сюди не йти, бо вже ніколи відци не вийду». Показали чорти хлопцеви постіль кума. Вся кімната залізна і постіль залізна. Заклали під постіль сорок шухів дров, запалили, і постіль стала пеклива.

Випустили чорти хлопця на світ. Пішов він і повернув до того чоловіка в хатину. І каже:

— Сказали чорти: «Видиш, яка кумова постіль червона, вогнем обпалена?» — «Вижу». — «Маємо його класти спати на цю постіль».

Тоді той чоловік сказав:

— Якщо я маю спати на тій постели, то я знаю, за що. Бо я вбив сто людей невинних. І вбив тата свого і маму, і вбив попа. І змусив рідну сестру бути мені за жінку. І забрав її в ліс. Бо в місті чи в селі я не можу жити, бо мене би люди вбили. А тепер я хочу ще тебе вбити. Мені все одно. Я не годен від цих гріхів покутатися *.

А хлопець сказав йому:

— Я вам можу дати покуту, якщо ви пристаєте на це.

— Ану яку? — запитав той чоловік хлопця.

Хлопець здоймив з-під кухни колене яблуневе поліно, узяв його під паху і сказав тому чоловікови:

— Ідіть зо мною.

Привів він його до керниці.

— Видите цю керницю?

— Вижу, хлопче.

— Ходіть зо мною далі.

Пройшов він тридцять кроків і затикав у землю яблуневе поліно.

— У керниці води набирайте, падайте на землю ліктями й колінами, повзіть і в роті воду носіть. І це поліно підливайте. Коли з цего поліна виросте яблінка і зародить яблука густо, тоді всі гріхи ваші спокутувані.

Попрощався хлопець з тим чоловіком і пішов до хати. А мама його скоро померла. Після того дома він довго не побув, пішов охотно до війська служити. І прослужив він у війську п’ятнадцять років. Став вищим офіцером. Мав під собою багато війська. Одного разу захотів він піти з військом у ліси, у ті, де він колись ходив.

Довго йшли вони лісом і стали в лісі відпочити. Одні хлопці грають у карти, другі в другу гру, треті любуються природою лісовою. І надибають у лісі чорта. Хотять стрілити в него. Але вирішили сказати старшині свому.

— Де ви його виділи? — запитався старшина.

— Ади, гезде.

— Невільно стріляти Най я його вздрю. Уздрів офіцер того «чорта» і сказав:

— Хлопці, це не чорт, це чоловік.

— Та який він чоловік, як усе лице у вовні?

І розказав офіцер про все, що він колись пацив з чортами і з цим чоловіком. Вояки послухали і зрозуміли. Тоді офіцер підійшов до того чоловіка і заговорив до него. А в него за п’ятнадцять років руки приросли до тіла. І він ту яблінку виростив. Так зродила яблінка яблук, що листя не було видно. Військо шарпнулося рвати яблук, але ніхто не годен був ні одного зірвати. А офіцер сказав:

— Не пробуйте, хлопці, рвати, бо ви ці яблука не зірвете. Тільки цей чоловік нещасний має їх рвати. Вуйку, лізьте на яблінку ви.

— Я не годен, дитино моя, вилізти, бо мені руки зрослися. Вояки висадили його.

— Трясіть, вуйку.

Вуйко раз потряс — впала половина яблук на землю.

— Трясіть решту.

Вуйко другий раз потряс — упала друга половина яблук на землю.

Він ще раз потряс, і впало ще одно яблуко. А двоє лишилися на яблінці. Вуйко подивився в вершок — ще є двоє яблук. Каже офіцер:

— Видите, вуйку, скільки яблук скинулося на землю. Це всі ваші гріхи, що ви за своє життя наробили.

Вуйко ще раз подивився в вершок.

— Пане офіцере, я би й цих двоє стряс, най не лишаються.

— Ні, вуйку, ви не годні цих два гріхи стрясти з себе, бо це тато й мама. Це великий гріх.

— А що мені робити, щоби я не мав гріха за тата й за маму?

— Якщо пристаєте, щоби мої вояки стяли яблінку, порубали на шматки та й підпалили, та щоби ви полізли в той вогонь і згоріли, тоді ви були би чисті від гріхів, як сльоза.

— Най буде, пане офіцере.

Хлопці махом зрубали яблінку, порубали її, запалили. Страшний жар зробився.

— А тепер, вуйку, як хочете, лізьте в цей жар. Вуйко поліз і згорів весь, зшкрумів *.

— Хлопці, дивіться, іде з вогню чисте зернятко вгору, — сказав офіцер своїм воякам.

Походження та примітки

* Перце́ — здрібніле від «перо».

* Ві́шка — кропило.

* Шумили́ння — листя, в яке загорнений качан кукурудзи.

* Скрутитися — розлютитися.

* Поку́татися — тут: позбутися.

* Шкрумі́ти — горіти, вуглитися.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
12 січня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також