Українські народні казки

Як хлопець царську доньку врятував

Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі в родичів хлопець. Та той хлопець не тримався свеї хати. Любив собі мандрувати село від села, місто від міста. Так, що його вже всі люди узнали й увиділи. Та й кажуть йому:

— Хлопче, зупинися трохи. Що ти так бурлакуєш по селах та й по містах? Та ти файний хлопець, здоровий, не каліка. Можеш узятися до якоїсь роботи, заробити собі грошей, уженитися, мати жінку, діти. З тебе може бути файний ґазда.

А він відказує людям:

— Мені ще не прийшла пора. Люди питають:

— А скільки тобі років?

— Тридцять.

— Ге, — кажуть люди, — та як ти до тридцять нежонатий, а до сорок не багатий, то вже з тебе нічого нема.

Махнув хлопець рукою та й каже людям:

— То все ви пусте говорите. Та й далі пішов у свої дороги.

І зайшов він у великі пущі. Іде пустинею, іде, іде. Вже йому надокучило йти. Але думає собі: «Мусить бути край цій пустині. Якесь село мусить бути».

Так ішов він ціле літо. Живився ягодами, грибами. Нарешті добився до села. Сприходу * села була хатина. Малесенька, з дахом до землі. Лиш одно віконечко було в даху. Зачудувався хлопець. Скільки сіл, міст переходив, такої хатини не видів. Підійшов до тої хати близенько, чує, а в ній народу багато, ніби в церкві. Він собі подумав: «Що це за чудо?».

Нараз той дашок зачав розтягатися, так, що він аж узад мусив подаватися. Подивився, а з тої хатинки зробився палац. Дивиться, а воно вгору піднімається, та й нараз зупинилося. Подивився на землю — великий палац на курячій лапці стоїть. Зачудувався він і подумав: «Що ж з цего має вийти? Я не відступаюся від цего, аби й ночував тут».

Настала пізня ніч. Він собі лежить на землі та й дивиться вгору на той палац. Нараз чує, якась музика настроюється до грання. Заінтересувало це його дуже. Дивиться, а то два чорні люди в повітрі летять і несуть на плечах дуже файну дівчину в короні. Аж сіяє золото на ній. І отворяються широкі двері, завели її туди, опустили на підлогу та й принесли їй крісло золоте, і вона сіла. А то, знаєте, була царя донька.

Почала дуже файно грати музика. Ніколи він не чув такої музики ні селами, ні містами. Як зачало то все гуляти, то думав хлопець, що завалиться той палац. Мусив відступитися набік.

Нараз музика утихла. Виводять ту царівну на ґанок. Страшенний чорний чоловік, весь у шерсті, бере ту царівну за плечі. А за ним другий такий. Та здоймаються з тою царівною в повітря, і десь її відносять, і хлопець не знає куди.

Але хлопець чекає, що буде з тим палацом далі. А то перед дниною палац знов стає такою хатиною, як був, маленькою-маленькою. Хлопець відступився від того та й ходить собі скрізь, чекає наступної ночі. І дочекався, і то саме було, що й ночі минулої.

Настала друга днина, хлопець дуже зголоднів і пішов шукати собі щось їсти. І все думає, що мусить узнати, що це таке діється. Пішов він далі в свою путь, але знав, що буде повертатися сюди.

Ходив він далі світом село від села, розказував людям про все, що видів. Одні казали, що він змилив, що цего не може бути. Другі казали: «Бреше». Але надибав він одного дідуся. Та й розказав йому про все, що він видів. А дідусь йому каже:

— Правда, синку, ти не брешеш. Є таке місце, що показується це людині, але не кожній показується. Це лиш хіба тобі показалося. Бо й я таке чув. Веди мене, хлопче, на той пляц, де ти то видів.

Приходять вони на той самісінький пляц.

— Ади, оця хатинка. Видите, дідусю? А дідусь каже:

— Я нічого не вижу, це голий пляц.

Хлопець кулаком у дах грим-грим! А то так гримотить, як у бубон.

— Чуєте, дідусю, який звук у дасі?

— Не вижу й не чую, — каже дідусь.

— Будьмо, дідусю, до півночі, тоді будете видіти, якщо ви тепер не видите.

І дід з хлопцем стали чекати півночі.

Нараз хатина зачала підойматися вгору, зробився великий палац. І дід тоді увидів та й увірив. Та й каже до хлопця:

— О хлопче, тут щось небезпечне, це напевно чортівський палац.

Нараз чують, музика заграла.

— Чуєте, діду?

— Чую, чую.

— А тепер дивіться. Зараз будуть два люди, чорні й погані, нести дівку на плечах у повітрю. Таку файну, як царівну, і в короні.

І нараз вони її принесли, широкі двері втворилися, зсадили її з плеч. А дід це все видить. Та й уже верея *, як подивився на ті два люди. Та й каже:

— Я тікаю відци геть, хлопче, бо я на собі вже тіла не чую. А хлопець каже:

— Дідусю, не бійтеся, я два вечори тут був та й не верея. Вони мене не почіпають та й вас не почеплять. Дивімся до кінця.

Ті два чорні люди взяли знов ту царівну на плечі та й віднесли. Зачало зоряти надворі. А палац спустився до землі і став хатинкою маленькою. Розвиднилося, а дід хатинки не видить. А хлопець як усе видів, так видить.

Каже дід:

— Ходім, хлопче, до меї хати, будеш видіти, де я жию. Та й будемо радитися, що нам робити.

Прийшли вони до дідової хати, і каже дід хлопцеви:

— Напевне це чорти кожний вечір видирають у царя доньку на данцьовання *. Треба сповістити про це по всіх країнах. Щоби кожний цар знав, що викрадають у котрогось царя дочку та й гуляють з нею на цім місці. Най кожний цар переконтролює свою дочку, чи спить вона кожну ніч у своїм покої, чи не спить. Як це діло викриється, то буде тобі за це велика плата. Будеш мати з чого жити до самої смерти. Бо це лиш тільки тобі показується.

Сповістили по всіх державах, щоби кожний цар усоко́чував * свою дочку. Чи вона спить кожну ніч у своїх покоях, чи не спить? Бо хлопець видів на власні очі, що гуляє царівна з чортами у чортівськім палаці на курячій лапці. Донеслося це до кожного царя, і кожен цар слідкує вночі за своєю дочкою.

І оден цар полапав свою дочку, що не ночує дома. І сказав:

— Відшукати того хлопця.

Жандарі обшукали по всіх містах і селах і того хлопця найшли. Привели його до царя в столицю. Хлопець каже цареви:

— Ваша дочка не ночує дома? Ви сконтролювали її?

— Так, хлопчику, сконтролював. Вона лиш тільки в днину дома. Я пару ночей попантрував * — не ночує дома.

— Я вас можу провести на то місце, де ваша дочка на гулянню проводить ніч.

Дуже врадувався цар, поцілував хлопця в чоло та й сказав:

— Я готовий іти з тобою на то місце. І за це я тобі дам таку нагороду, що навіть перепишу на тебе своє царювання.

Перебрався цар в сільське вбрання та й вирушив з хлопцем туди, де був палац на курячій лапці. Прийшли вони на то місце. Каже хлопець:

— Ади, отут ваша дочка гуляє з чортами, у цій хатині маленькій. А цар не видить тої хатини, лиш хлопець видить. Цар скажено розлютився на хлопця.

— Що ти мені брешеш! Нащо ти мене привів сюди?! Мене ні один цар, ні один король не годен змудрувати *, а ти, такий бахур, попробував змудрувати? Я готов тебе на пні забити.

Тоді хлопець сказав цареви:

— Почекайте тут трохи. І побіг до того дідуся.

— Діду, будьте добрі, дайте мені своє вбрання, а я вам відтак принесу. Можливо, що цар не видить у своєму вбранні місце, де його дочка гуляє з чортами.

Дідо розібрався, подав хлопцеви своє вбрання, хлопець втулив його під паху та й вернувся до царя.

— Прошу, царю, стягніть своє вбрання і переберіться в це. І тоді увидите й увірите.

Це було увечері. Вони чекали до півночі. Нараз хатина піднялася вгору і з неї зробився палац. Цар із страху задрижав. Ще він такого на світі не видів.

Нараз учув цар, вітер зашумів. Дуже буря звіялася. Хлопець каже цареви:

— Ану тепер дивіться добре, як будуть вашу доньку нести в повітрю в цей палац.

Цар дивиться. І повидів її, і пізнав її вбрання! Золоте вбрання! Чорти занесли її на руках усередину. Нараз там заграли музики, гучні танці загутіли, що аж палац задрижав. А цар у страху та в злості слухав і тримав голову рівно. Його дочка так вигулює з чортами!

А той старий чорт, тато чорта молодого, хотів обманством узяти царівну за свого сина.

Скінчилися танці, чорти царівну на плечі та й понесли в повітрю назад до царя в палац. А чортівський палац сів до землі. Осталася лиш хатинка, така, як була раніше.

Тоді цар сказав до хлопця:

— Іди зо мною до меї столиці. Треба порадитися, що я маю з нею робити, як усокотити її від цего диявольства. Ти на все мудрий, ти порадиш.

— Стягайте вбрання, що я вам дав угорнутися, най я віднесу його, де взяв.

Поніс він вбрання до діда та й каже дідови:

— Я в якийсь час прийду до вас і віддячуся вам за все.

Ішов цар із хлопцем. То їхав, то йшов. Усяко їм попадало, бо далеко було йти. Прийшли вони до царського палацу. Зайшли в світлицю до царської доньки. Цар подивився на неї та й каже:

— Щось ти, дочко, дуже помарніла та й поблідла. А хлопець сказав:

— Треба змінити їй місце спання, аби вона не на цім ліжку спала, а в вашій світлиці.

Настав вечір. Каже цар дочці:

— Ану переходи спати в мою світлицю.

І дочка пішла спати в татову світлицю. А цар каже хлопцеви:

— І ти, леґіню, будеш спати в мої світлиці.

— Добре, — сказав хлопець.

Розталювалися * на ліжках, сплять десь до півночі. А опівночі почало щось підмітувати * дочкою на ліжку. Вевкає вона в сні, кричить. Щось її мордувало, щось не давало їй спати. Прошумалися * цар та й хлопець. Каже хлопець:

— Чуєте, пресвітлий царю, як її мордують чорти? А вона в сні бореться з ними. Хотять її взяти, та нема як її вхопити, бо тут є ви і я. А вони нас видять.

А диявол шепче у вуха царівні потиху:

— Йди спати на своє ліжко, у свою світлицю. Царівна підоймається з ліжка.

— Тату, тату, я не годна на цім ліжку спати, не звикла. Мене щось мучить. Я йду на своє ліжко.

— О, дочко, не пущу тебе туди. Я все, — каже, — видів, що з тобою робиться. Тебе, — каже, чорти перемогли.

— Ні, тату, це в сні мені таке переходить. Таки цар не дозволив.

Настала днина, все заспокоїлося. Цар каже до хлопця:

— Що мені робити, хлопче, аби це все припинилося? Щоб чорти дочку не підманювали?

Каже хлопець:

— Я вас пораджу, але мені треба добре заплатити, бо я через вашу дочку дуже багато страху набрався. Мало що не загинув.

Цар сказав:

— Я тебе дуже нагороджу, лиш порадь мене, що я далі маю робити.

Хлопець сказав цареви:

— Пресвітлий царю, треба цей палац, що ви в нім живете, розбити до цеглини і вивезти в море. А цей пляц переорати на город. Бо у вашім палаці запанував чорт. Якщо ви пожалуєте палац та не зробите це, то чорти все одно возьмуть вашу дочку, а вас затлумлять, зітруть з лиця землі.

Гірко було цареви палац розбивати, але що робити, коли хлопець був дуже мудрий і сказав правду. Цар увірив йому і так зробив. Перейшов цар у другу резиденцію жити. Із своєю дочкою перейшов. А хлопцеви дуже багато грошей дав. І тоді хлопець сказав:

— Отепер, царю пресвітлий, будете мати спокій з дочкою до самої смерти.

Та й пішов хлопець до дідуся, заплатив дідусеви. Дідусь втішився і сказав:

— Живи здоров, хлопче.

Вернувся хлопець додому. І за ті гроші, що цар йому дав, побудувався, оженився і файно жиє й по сьогоднішній день.

Походження та примітки

* Спри́ходу — спочатку, на початку.

* Ве́рся, ве́рлася — злякався, злякалася.

* Данцьо́вання — танці.

* Усоко́чувати — стерегти.

* Пантрува́ти — стежити, пильнувати.

* Змудрува́ти — обдурити.

* Розмалюва́ти — розмістити.

* Підмі́тувати — підкидати.

* Прошума́тися — прокинутися від сну.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
22 березня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.