Як ходили бог і святий Петро по землі
Українська народна казка Чернігівщини

Це було давно, ще коли Бог із святим Петром ходили по землі і вершили суд правий між людьми. Проходили вони якось полем. А було літо, сонце пекло. Люди саме жнивували. Притомилися придорожні, жарко, водички хоч разок ковтнути хочеться. Коли це дивляться, аж під возом лежить якийсь чолов’яга, пикатий, товстий і спить. Поряд коса лежить, видно, ще й не починав роботу.

— Ей, чоловіче добрий! — почав гукати Петро. — Чи не дав би ти нам води напитися?

Чоловік глипнув, спросоння поводив очима, а вгледівши подорожніх, буркнув:

— Не маю часу на вас. Утомився на жнивах і відпочиваю.

Перевернувся на другий бік і захропів.

Ідуть далі Бог і святий Петро. Уже ледь ноги тягнуть. Доходять до іншої нивки. Бачать, стоїть поле майже вижате. На ньому дівчина із серпом до роботи, видно, швидко хапається.

— Дівчино, чи не була б ти така ласкава дати нам води напитися? — погукав

Петро.

— А чого ж, дам, добрі люди, — розігнулася дівчина від роботи.

Підбігла до копи, витягла глечика з водою і подала подорожнім напитися. Тоді розв’язала вузлика і дала їм скибку чорного хліба і півцибулини.

— Що ж ти нам обід свій віддала? — питає Петро.

— Їжте, ви, мабуть, ідете здалеку, — каже дівчина. — А я вже пообідала.

І дивиться так приязно, а сама гарна, як ясочка.

— Ви відпочивайте, — каже, — а я побіжу жати, бо до вечора треба закінчити роботу.

Відпочили Бог з Петром і рушили далі. Ідуть, а тоді Петро й каже:

— Яка гарна та роботяща дівчина. Пошли, Боже, їй долю щасливу.

— Її доля, — відповідає Бог, — отам під возом спить.

— Боже! — вигукнув Петро, — це ж не справедливо! Нащо ти цій роботящій, як бджілка, дівчині посилаєш таке ледащо?

— А тому, — відповідає Бог, — що коли тому ледащу та ще й жінку ледачу дати, то вони себе не прогодують і помруть з голоду. Так і люди переведуться на землі. А то одне ледаче, а друге працьовите, та й якось і проживуть.