Українські народні казки

Як цар простим мужиком зробився

Українська народна казка Буковини

Була собі жінка, мала сина. Хлопець той був, як кажуть, найдений. Він свого батька не знав, народився без нього. А батько його був великий силач, богатир. Як прощався колись з його матір’ю, то подарував їй перстень, а на персні було написане його ім’я. Хлопчика звали Василіка, і мати дала йому той перстень.

Ріс Василіка не роками, а тижнями. Що інші діти росли рік, то він виростав за тиждень. З ним у селі було дуже трудно, бо він був сильний, бився з хлопцями, калічив їх. Кого вхопить за руку, то й вимикнув її. А як ударив кого, то й убив. Люди почали скаржитися матері:

— Ти щось роби з хлопцем, бо калічить людей.

А він побачив, що має силу, і почав бити й дорослих чоловіків. Просить Василіка матері:

— Купи мені коня.

Мама купила йому хорошого лошака. Сів він на него.

— Мамо, я їду в світ. Мати йому:

— Нащо тобі, синку, їхати?

— Як я найду сильнішого за себе, то вважай, що мене вже нема. А як найду слабшого за себе, то повернусь додому.

їде він, їде. Їхав тиждень, місяць, рік, другий. І побачив гарний триповерховий дім. А в тому домі була Баба Яга, яка заманювала в свій дім силачів і держала їх там. Там був і батько його — Іван Гаврилович, і ще два силачі. Їм здавалося, що вони там жили місяць, а вже були там років п’ятнадцять, а то й двадцять.

Хотілося Василіці випробувати свою силу, та не було на кому. Їхав він попри той дім. А Баба Яга виглянула у вікно:

— Ще хтось їде.

Каже Баба Івану Гавриловичу:

— Якийсь хлопець їде конем. А Іван Гаврилович:

— Хай їде. Я зараз вийду і його вб’ю.

Виїжджає Іван Гаврилович на коні і почав з тим хлопцем битися. Довго вони билися, і нарешті звалив батько сина з коня, причавив пікою до землі і каже:

— Звідки ти взявся?

І тут побачив на руці його перстень. Злазить Іван Гаврилович з коня, дивиться на той перстень і питає:

— Хто це тобі подарував?

— Мати.

— А чому ж ти не жив у матері, а поїхав у світ?

— Бо я дома робив біду. Бився і з хлопцями, і з дорослими. Не могли зі мною видержати в селі.

— Признаюся тобі: я твій батько. Я хочу, щоб ти був зі мною. І були вони обидва в тої Баби Яги.

Питає Василіка батька:

— Чого ти, тату, так довго в цьому домі?

— Хіба довго? Всього тиждень.

— Добрий у тебе тиждень. Мені вже тридцять літ, а я тебе дома не бачив. А ти говориш «тиждень».

І питає він батька:

— Скажи мені, батьку, можна, я цю Бабу Ягу вб’ю?

Батько дозволив. Зайшов він і вбив Бабу Ягу. Та й поїхали вони відти. І визволилися з того дому ще два товариші його батька.

їдуть вони удвох, їдуть. Заїжджають у великий ліс і зустрічають ведмедя. А Василіка питає батька:

— Що це за собака?

Ведмідь не злякався, підводить ближче до коней. Вони злазять з коней, і ведмідь починає з ними гратися. Підоймає лапи і кидається на них. Василіка каже:

— Батьку, пусти мене, я з ним поборюсь.

А батько каже:

— Дивись, це звір.

Василіка зловив ведмедя, і ведмідь подумав: «Діло неважне. Треба братися за Василіку сильніше». І почали вони сильно боротися. Батько боявся, щоб ведмідь не покалічив Василіку. Але Василіка заборов ведмедя. Заборов та й каже:

— Батьку, це не собака, це справжній звір. Що з ним будем робити?

— Убиваєм і шкуру беремо з собою.

Убили вони ведмедя, здерли шкуру, сідають на коней і їдуть далі. Скілко їхали, їхали. Та глянули на сонце, сіли під старим дубом, пообідали і почали радитися. І каже Василіка:

— Батьку, їдьмо додому. Давно ми вже там не були.

— Поїдемо, синку.

А синок ще сильніший став. Навіть сильніший за батька. А батько його сили не знав. Василіка дуже хотів поборотися з батьком. А батько каже:

— Дивися, синку, я дуже сильний.

Але погодився поборотися батько з сином. Каже син:

— Ти мені батько, то ти мене до смерті не бори. А як я тебе переможу, то я тебе до смерті бороти не буду.

Почали вони боротися. І один другого звалити не могли. Цілий тиждень боролися, і ніхто не міг перемогти. Тут батько й каже:

— Ти сильний, синку. І будеш сильніший за мене. Я буду покорятися тобі. Що скажеш, те буду робити.

І поїхали вони додому. Скоро приїхали в своє село. Була якраз обідня пора. Хлопці, товариші Василіки впізнають його, але бояться підходити до него. І пішли розмови по селі: «Приїхав Василіка... Слухай, приїхав Василіка...»

Приїжджають вони додому. Зайшов син до хати, а мати не впізнає сина, бо його довго не було дома. А він зразу почав цілувати матір. Вона заплакала.

— Не плач, мамо, я з татом приїхав.

— А де ж тато?

— Напуває коні.

Тут заходи й батько. Привітався.

— Довго ми не бачилися. Спасибі тобі, жоно, що виростила такого сина.

Син каже:

— Мамо й тату, дозвольте мені женитися.

— Добре, Василіко, женись.

Виходить Василіка в село на празник. Всі його бояться, а він нікого не чіпає. Все дивиться між дівчатами, щоб вибрати собі жінку. Намітив він шевцеву дочку та й питає її:

— Чия ти будеш?

— Я шевцева дочка. Бідна-бідна.

— То нічого, що ти шевцева дочка. Підеш за мене заміж?

— Піду, тілко треба спитати батька.

— То ходім до батька і спитаємо, і почуємо, що він буде казати. Пішли вони, і батько зразу погодився.

— А чий ти будеш син? — питає швець.

— А ви мене не пізнаєте? Не пам’ятаєте, скілко я біди наробив, як був малий?

Отут швець і пригадав:

— То це ти, Василіко?

— Так, я.

— Ти Івана Гавриловича син? То вони тобі дозволяють женитися на моїй дочці?

— Так, дозволяють,

— Це добре. Клич тата й маму до нас на чарку. Василіка попросив тата і маму:

— Ходімо до них на чашу вина, бо я в них засватав дочку. Приїхали вони до того шевця. Посадили їх за стіл, угощають. При випивці домовилися відкласти весілля на три місяці. А за цих три місяці швець мав зробити Василікови хороші чоботи.

Ходить Василіка з шевцевою дочкою по селі як з нареченою, і за тих три місяці швець не встиг зробити для Василіки чоботи. Але приходить час, роблять вони свадьбу. І була свадьба немала, на ній було три села. І грала музика полкова. Посходилися гості, посідали за столи, їдять, п’ють, музика грає, всі танцюють — старі й молоді. А швець так і не зробив чобіт. І пішов Василіка танцювати в своєму старому взутті. І було весілля три з половиною дні: п’ятницю, суботу й неділю. І аж о дванадцятій годині в понеділок закінчилось.

Почав Василіка жити з жінкою. Жили, поки добра не нажили. І було в них двоє дітей — дівчинка й хлопчик. Хлопчика звали Іванко, а дівчинку — Маруся. Той хлопчик наперед знав, що де має бути і коли має бути. Дуже любив він собачку й кішку і говорив з ними.

Виріс Іванко і став парубком. А в царя Єфрема була дочка. І вона хотіла заміж. Але тілко за того, хто вгадає, де в неї на тілі є плямка розміром така, як копійка.

Цар наказав зібрати з своєї держави все військо і сказав, щоб угадали, де в дочки на тілі плямка розміром така, як копійка. Всіх пропускали через прохідну й питали. І там стояла царська дочка. Почали всі по одному проходити. І кожен каже, де в неї плямка, всі кажуть, а вона в присутності лікаря відповідає:

— Ні.

Всі проходять, і ніхто не може вгадати. Цар дивиться, що зосталося дуже мало людей, а вгадати ніхто не вгадав.

А Василіків Іванко добре знає, що плямка в неї під лівою рукою, бо він все знає. І проситься у батьків:

— Мамо, тату, пустіть мене, я женюсь на ній. А мати й каже:

— Слухай, там проходять офіцери й генерали. Куди тобі!

А він знав, що ніхто не відгадає, крім него. Бо про цей знак йому сказали кішка й собачка. І знов проситься у матері:

— Пустіть мене, мамо, відгадувати.

— Як хочеш туди йти, то хоч одягнись культурно. А тоді йди.

— Що там, мамо, «культурно»? По-сільському одягнуся. Одягнувся він по-селянському і пішов до царської прохідної. Стає в чергу. А там генерали, офіцери проходять. Питають його:

— А ти чого тут?

— Думаю женитися.

— Хо-хо-хо, — засміялись вони, — тут не такі є, як ти.

— І що? Це ж угадати треба.

— І ти думаєш угадати?

— Люди стоять, і я стою. Може, вгадаю.

Доходить його черга. А за віконцем сидять і цар, і цариця, і дочка їхня. Каже він:

— У вашої дочки плямка, як копійка, під лівою рукою. Цариці й цареві діватися було нікуди, бо він угадав. Дочка каже:

— Він правильно відповів.

По всій державі пішла чутка: «Василіків Іванко засватав дочку царя». А Василіка радіє: «Наш син буде зятем цареви!» Коли ж цар роздумав та й каже цариці:

— Слухай, Іван не буде нам зятем. Він же селянин. Який з нього зять? Я йому дам роботу. Якщо він зроби, буде нашим зятем, а не зроби — не буде.

Закликає цар Іванка до себе.

— Слухай, Іване, ти будеш нам зятем, але як виконаєш моє завдання. Зроби від нашого дому до свого золоту доріжку, щоб ти з моєю дочкою поїхав нею додому і щоб по обидва боки доріжки росли яблуні і спілі яблука на них висіли.

Зажурився Іванко. Прийшов додому і лягає спати. Зажурений такий лягає. А кішка й собачка прийшли й лягли коло него. І питають його:

— Що ти, Іванку, так зажурився?

— Як мені не журитися, як я відгадав, де в царської дочки плямка, а цар не дає за мене дочку. Дав мені нове завдання. Каже зробити золоту дорогу від мого дому до його дому. Нема чого тут журитися?

— Не журися, Іванку, — сказали кішка й собачка, — на ранок буде все готове.

Встає Іванко рано, глянув — є золота дорога. А цар встав, подивився і очам своїм не вірить — дорога золота і яблуні такі гарні по обидва боки від дороги. Цар так дивився на то, що заплутався і впав з балкона. Цариця злякалася. Що там упало? Вискочила подивитися, а то сам цар упав з балкона.

Приходи Іванко до царя і каже:

— Ваша величносте, ваше завдання виконано.

І пішов Іванко додому. А цар каже свої жінці, цариці:

— Я йому задам ще їдно завдання. Щоби він зробив золоту карету. А то ж чим буде їхати з моєю дочкою додому?

І знов викликає цар Іванка. Той приходи.

— Я прийшов, ваша величносте.

— Отак, Іване. Ти будеш моїм зятем, але як виконаєш моє друге завдання.

— Побачу, яке.

— Ти береш мою дочку, а чим же ти повезеш її додому? Зроби золоту карету, щоб мав чим з жінкою додому їхати.

Знов зажурився Іван. Приходи додому і лягає спати. Такий невеселий, такий смутний. А кішка й собачка знов питають його:

— Що ж ти, Іване, так зажурився?

— Як же мені не журитися? Сказав цар зробити золоту карету, щоб мав я чим привезти молоду додому.

— Спи, Іванку, на ранок все буде готове, — сказали кішка й собачка.

А на ранок у царя на подвір’ї появилася золота карета. Всі слуги позбігалися до царя.

— Ваша величносте! Звідки в нас з’явилася така карета золота? Цар відповів:

— Це мій зять зробив.

І знов говори цар цариці:

— Треба йому ще одне завдання дати. Як зроби його, то вже буде наш зять.

Знов викликає цар Іванка, щоб задати йому третє завдання. Той приходи.

— Здрастуйте, ваша величносте! Я прийшов до вас.

— Ну що ж, Іване. Будеш зятем, але виконаєш ще одне, третє завдання.

— Побачу, що ви скажете.

— Скажу, що ти жиєш у селі, хатина в тебе сільська. От побудуєш до ранку такий дім, як у мене, щоби з тебе не сміялися люди, що взяв царську дочку, а привів до шатра.

Іван ще більше зажурився, як ті два рази. Лягає спати дуже зажурений. Приходя до него знов собачка й кішка.

— Що ти, Іване, так зажурився? Ще більше, як ті два рази.

— Як же мені не журитися, як таке завдання тяжке задав мені цар?

— Яке, Іванку?

— Щоб зробити до ранку дім ще кращий, як у него, царя.

— Не журися, Іванку, і не тужи. На ранок буде дім. Лягай спати. Спить Іванко, спить, та й сниться йому, що вже він женився на царівні. Але підняв голову, подивився коло себе — нема жінки. Це тілко уві сні показалося.

Встав Іван рано, помився, побрився, вийшов надвір, подивився, а дім його ще в два рази луччий, як у царя! Скрізь позолочено. Навіть підлоги позолочені.

А цар встає раненько-раненько та й дивиться з свого палацу на те село, де жиє Іван. Викликав і царицю надвір, і дочку. Та наробив крику, всіх слуг покликав, щоб усі йшли дивитися на той дім. Що то за дім? Хто там жиє?

— Підіть у то село і спитайте, хто жиє в тім дворі. Може, то цар який появився?

Слуги йдуть, але не тою дорогою золотою, а боком йдуть. Іван лежить, відпочиває. Кішка говори йому:

— Іванку, до тебе йдуть панські слуги. Будуть тебе питати, хто ти такий. Ти скажи їм: «Я — син Василіки».

Прийшли царські слуги, питають:

— Хто ви, що жиєте в дворі, кращому, як у нашого царя?

— Я — Іванко, син Василіки.

А цар навіть і забув, що то його зять має бути. І задумався він.

— Ану покличте того Івана Василікового. Хто він такий? Приходи Іванко до царя.

— Ваша величносте, я з’явився до вас.

— А хто ти такий?

— Як? Що, ви вже забули про мене? Я — Іванко. Той, що буде ваш зять. Це я відгадав, де у вашої дочки плямка.

— То це ти маєш бути моїм зятем?

— Та думаю. Раз я відгадав, то думаю й зятем бути. Та ще й виконав усі ваші завдання.

— Добре, Іване, раз ти виконав усі три завдання, то буде свадьба. І по всій державі об’являють, щоби через тиждень приходили до царя на свадьбу. Уся нація поз’їжджалася, щоби побачити, що то за зять у царя. Сільський мужик. Зробили свадьбу, і дуже велика вона була.

Закінчилася свадьба, Іванко сів з царською дочкою в золоту карету і відправляється додому. Приїхав з царівною, і лягли вони спочити. А на другий день встає Іван і, як звичайно, запрошує тестя в гості. Цар думав, що й він буде їхати тою дорогою золотою. Зібрався з царицею, подивився, а дорога ґрунтова, нема вже золотої дороги. Цар і подумав: «Викликати знов зятя і спитати його, чого нема золотої дороги».

Приходи Іван до тестя.

— Ваша величносте, я з’явився до вас. Що, ви тоже хочете їхати тою дорогою золотою?

— Я думав їхати. Я все ж цар.

— Так, ви цар. Але спробуйте виконати такі завдання, як я для вас виконував. Отоді й будете їхати такою дорогою. Інакше — ні.

Тут цар і задумався. Що ж робити? Каже він цариці:

— Я це зробити не можу. А цариця йому:

— Давай поїдем до них ґрунтовкою. Подивимось, як там у них. Їдуть вони тою ґрунтовкою, гепає ними на возі. Ледве добралися.

Приїхали, подивилися. Жиють молоді непогано. Мають кішку, собачку. Іван приймає тестя й тещу як гостей. А теща як теща, все тихенько питає свою дочку:

— Відки він все знає, що так все зробив?

— Я ще, мамо, від него це не взнала.

Почали вони бенкетувати, випивати. Все село дивиться, що приїхав тесть з тещею до зятя. Цар подивився, що Іван не плохенький, бере та й передає йому все керівництво. І з тих пір став Іван царем. І помінялися вони з тестем домами. Зять дав цареви свій дім, а цар Іванови — свій царський двір.

Прокинувся на другий день цар у зятевій хаті, а хата проста селянська, як була колись: став цар простим мужиком, а Іван — царем. Стало за Іванової влади всім дуже добре жити.

А звідки я це міг знати? Бо я це все видів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
10 серпня 1984 року
Оповідач: Штофа Семен Зіновійович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також