Українські народні казки

Як царевич біду шукав

Українська народна казка Бойківщини

В одного царя був син. Цар дав його у свою школу, а далі у вищу школу, в академію. Син скінчив усі школи, приїжджає додому і каже: — Тату, я хочу поїхати по світі, пошукати біди, побачити, яка то біда. Цар каже:

— Нащо тобі біди?

— Треба мені. І я поїду.

— Їдь. Він каже:

— Дайте найкращого коня і продуктів на тиждень-два в торбу, і я собі поїду.

Так зробили. Приказав цар всідлати коня, дати йому торбу з продуктами, і він поїхав. Їхав цілий день і заїхав у ліс. А там один чоловік приїхав у ліс по дрова. А коня мав неважного. Заїхав у болото й не може виїхати. А тут над’їхав той царевич. Їде на кони та й питає того чоловіка:

— Що, чоловіче? Не можеш виїхати?

— Та не можу. А ти де їдеш?

— Їду біди шукати.

— Біди? Її можна знайти.

— Як?

— А отак. Біда сидить на тому терновому дереві. Іди до того дерева через ліс терновий. Видиш, де сидить біда?

— Вижу.

— То йди до неї. Тільки треба, щоб ти голий ішов. Голий, як на світ народився. І будеш бачити, яка то біда, і возьмеш її собі.

Розібрався царевич повністю, догола. Йде крізь терня туди, де сова сидить. А терня коле, дряпає його.

А що той чоловік робить? Випрягає свого поганого коня, запрягає коня царевичевого, кладе на віз торбу й одяг царевича і поїхав. Той нещасний вилізає з тернового лісу. Весь у крові, обдертий, обдряпаний. Вже й смерклося. Іде він голий до села і несе під рукою сову. Прийшов під одну хату, став — встидно йому йти до хати.

Подивився він у вікно — жінка лежить у ліжку. І почув царевич, що хтось іде. А то до жінки прийшов коханець. Вона встала, така весела. Уже вона не хвора. Поклала булку на стіл, горівку й курку жарену.

А той нещасний стоїть у крові під вікном. І сову держить.

А та жінка післала свого чоловіка до ворожки. Він усе по ворожках їздив, щоби хворій жінці лік знайти. Жінка хворіє, і не знати, що жінці є. Чоловік мучиться, робить у полі та ще й по ворожках мусить їздити. Поклала жінка перед коханцем усе на стіл, а тут вернувся чоловік. Приїхав на обору. То-о-ов!» Знаєте, вони вчули і то все зі стола поховали. Курку в піч, горівку в шафу, а булку в ліжко під голову. Ну а де коханцеви сховатися? Він уже не втече, бо чоловік на оборі. Уже коні розпрягає. А коханець уже розібраний, уже голий. Жінка каже йому:

— Скачи в яму!

І він скочив у яму під піч, а одежу свою так і оставив. А жінка лягла в постіль. Лягла, а чоловік входить до хати. Такий змучений, голоден з дороги. Увійшов, а жінка лежить та «ох, ой, ой, ой». Йойкає, бо хвора.

— Ти, — каже, — їздиш та й їздиш, а я вмираю. І до завтра вмру.

— Та їжджу, — каже, — уже все випродав. Продаю, бо ворожки задурно не хочуть розказувати, треба платити. І нема нікого, щоби правду сказав, що тобі є.

— Ти видиш мою муку, — говорить жінка.

А той сирохман стояв, стояв голий під хатою та й входить до хати. З совою увійшов.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір.

— Ґаздо, — каже, — якби ви мене приняли на ніч.

— А чо’ ти такий? Голий і обдертий?

— А, — каже, — таке в мене вийшло... Та й розказав, що з ним ся стало.

— А що то у тебе під пахою?

— Гадалка.

— Що за гадалка?

— Така гадалка, що вона може вам все сказати. Що хочете, вона вам скаже. Вона все знає.

Той сову потиснув під пахою, а сова: «Ек!» Крикнула сова.

— Що вона каже? — питає хазяїн.

— Вона каже, що в вас у шафі є горівка.

— А, горівка. Та відки горівка? Бульбу нема кому зварити.

— Гадалка каже, що в хаті є горівка. Пішов чоловік до шафи — є горівка.

— Але, — каже, — як вона буде вгадувати, то ви то все маєте викладати на стіл.

Взяв чоловік горівку, поставив на стіл.

— Ще що вона може сказати?

— Може сказати. Потиснув, сова крикнула.

— А що вона тепер каже?

— Вона каже, що в печі є жарена курка.

— А, курка. Коби була, ти би їв.

— Вона каже, що в печі є жарена курка, — говорить царевич. Пішов чоловік до печі — є жарена курка. Тільки почали вони з коханцем курку, ще не встигли з’їсти. Поставив ґазда курку на стіл. А той ще раз потиснув сову, і сова знов крикнула.

— А що тепер вона каже? — питає ґазда.

— Вона каже, що в постели, там, де ваша жінка лежить, під головою булка є.

— Булка. Я не можу спечи паленя, не то булку. Відки би хто булку приніс? За що, як нема грошей?

— Вона каже, що є булка. В постели. Пішов ґазда — є! Поклав і булку на стіл.

Але перед тим вона чоловікови сказала, що під піччю є бульба й капуста. Він поставив ту капусту, але не їсть. Сідає ґазда і запрошує голого царевича. І п’ють горівку, і їдять курку.

Мовить ґазда:

— Будете ночувати у нас.

— Буду. Буду ночувати, — каже, — але гадалка вам ще не все сказала. Вона вам ще щось скаже.

Потиснув, сова квикнула. Ґазда питає:

— Отепер вона вже вам правду скаже. Вона каже, що у вас є під піччю Біда. І через ту Біду ваша жінка хворіє.

— Біда. Яка Біда? Не мала би де бути та під піч би полізла? Я хвора та й це біда. Не можу встати на ноги, ходити не можу — це біда.

— Ні-ні, не така у вас біда. У вас під піччю Біда.

— Ну а що треба робити? — питає ґазда.

— Треба, — каже, — запалити в кухни і гріти окріп. Щоб окріп добре кипів.

Той так зробив. Наклав дров під кухню, запалив, вода почала кипіти. Та й уже добре кипить. А царевич каже:

— Ще треба лляти... Потрошку лляти.

Вони ллють потрошку, а той під піччю корчиться, бо пече окріп.

— Нє, — мовить, — то не так. То треба так лляти, щоби Біду викурити відти. Треба відкрити яму і весь баняк вилляти за раз. І виженемо Біду, і жінка поздоровіє.

Відкрив він ту яму! А той у ямі думає, що як виллють на нього цілий баняк, то спечуть ’го на смерть. Вискочив і втік. Каже царевич:

— От видите, Біда втекла. Тепер ваша жінка буде здорова. Будемо вже ночувати.

Ночує він там із своєю совою. А жінка каже, що ще не повністю здорова. Чоловік пішов надвір, погодував коні й корови. А царевич сидить з «гадалкою», з совою. Ввійшов чоловік, а він каже:

— Я буду вже від вас відходити. Що я міг, то зробив. Тепер, — каже, — ваша жінка вже буде здорова. Буду вже від вас від’їжджати.

— А ви скажіть, що би вам за то заплатити.

— А то, — каже, — мені треба дати з тої Біди одежу і коня. Одного з тих, що ви ними приїхали вчора увечері.

А чоловік мовить:

— Я вам ще й сідло дам. Не таке важне, але сідло.

Дав йому то чоловік, убрався царевич в одежу того коханця, сів на коня й поїхав. Та й уже знав, що то є біда. Як кажуть, по чому фунт лиха продають. Ґазда впряг одного коня, бо вже одного віддав, та й поїхав у поле. А жінка лежить «хвора».

Той коханець, що був окропом вигнаний з-під печі, теж з жінкою їде в поле. Та й стає кіньми і каже до жінки:

— Ану я зайду подивитися до куми. Що кума робить.

А він уночі прибіг від куми обпарений та й одівся. А жінка спала і не виділа, що він прийшов голий.

Прийшов він туди знов, розумієте, та й почав з тою кумою розважатися. А царевич їм «гадалку» оставив, сову: сова сидить і дивиться, як вони собі забавляються. А жінка його жде на дорозі та й жде. Вже й сонічко файно пригріло, треба робити в полі. А чоловік від куми не виходить.

А та жінка була така бойова. Входить вона до куми до хати, а чоловік її з кумою забавляється. Як почала вона їх бити обох, чоловіка й коханку його. І так сталося, що вдарила й ту «гадалку» і вбила її.

Нагнала жінка чоловіка від коханки і пішла з ним у поле. А кума ще трошки полежала, встала і взялася до роботи. І все, що треба, поробила.

Чоловік увечері приїжджає з поля — по подвір’ю все позамітано, чистенько. В стайни теж порядок. Все нагодоване файно. І чує він з хати файний запах страви. Входить — жінка їсти зварила, ходить собі по хаті — все файно. А то ж він звик хіба бульбу їсти, як колись казали, в лупині. І капусту. Більше він нічого не їв, бо не було кому зварити.

Каже жінка:

— Видиш, чоловіче? Скільки ти з’їздив і не помагало мені. Аж тепер мені помогло. Тільки одно нещастя, що гадалка погинула. На гадалці й закінчилося. Добре, що Біди вже в хаті нема.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Головське (присілок Матиця), Турківського району, Львівської області
21 серпня 1990 року
Оповідач: Бонтей Іван Васильович (1938)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як царевич біду шукав

Українська народна казка Гуцульщини

Був у одного царя хлопець. Він був уже дорослий і бавився в книжках, читав. Надибав він одну книжку, прочитав її, а там пише, що є між людьми біда. Він собі подумав: «Що це таке біда?» А в свого тата він ніколи біди не мав, лиш тільки гаразд. І рішив він собі піти в світ і найти біду, звидіти її на свої очі. Та й сказав свому татови:

— Хочу я, тату, піти світами, помандрувати та й практики набратися.

Тато сказав:

— Най буде, хлопче, добре.

Убрався він у файний панський мундур, узяв дзиґарок * золотий, грошей багато та й пішов.

Ішов він містами та й все питав по дорозі людей:

— Що це таке за біда межи людьми? Люди нарікають, що є біда. А я хотів би знати, що це.

— Ти, леґіню, давайся борше на села, та й то на бідні села. То переважно в бідних селах біда є.

Пішов хлопець на бідні села. Заходить до одного бідного чоловіка в хату, а чоловік серед хати набиває граблі. Панич сів на лавицю.

— Вуйку, скажіть ви мені, будьте добрі, що таке біда. Я читав у книжках, що ходить помежи люди біда, нужда.

А ґазда відповідає паничеви:

— Є, паничу, є межи людьми біда, нужда. Їсти бракує. А панич питає:

— А як її увидіти, ту біду, ґаздуню?

Бідний чоловік догадався, що він справді не розуміє нужди й біди, цей панич. Та й подумав: «Ой небореньку, я зроблю з тебе біду. Ти й сам вздриш, що ти біда». Та й каже:

— Я, паничу, можу тобі показати біду, але то мені з тобою треба далеко йти, а я не маю часу. Хіба би мені добре заплатив.

— Дам вам, вуйку, грошей, лиш поведіть мене та покажіть біду. Витягає панич з кишени жменю грошей, дає вуйкови в руку, а вуйко з радощів аж стремтів. Найшовся дурненький! Хоть то був царський син, та й учений, письменний, але вуйко хитріший був.

— Ну, ходім, хлопче, зо мною, — сказав вуйко.

Та взяв вуйко сокиру і засунув за ремінь. Вуйко наперед, а хлопець за ним. Заводить вуйко панича в ліс та й дивиться, де найвища смерека є. Підійшов вуйко до тої смереки та й каже паничеви:

— Отак, паничу, треба тобі тут розібратися геть до голого, як мати на світ породила. Та й треба лізти в цю смереку під самий вершок. Та й дивитися очима просто вгору, в небо. Та й не звертати очей ні вниз, ні вбік. Бо та біда, що ти її шукаєш, має перелітати поверх твеї голови. Не знаю, скільки тобі треба дивитися, чи півгодини, чи годину, чи цілий день. Побачиш, як буде перелітати. А як схилиш очима вниз, вона пролетить, і ти не увидиш, і твої гроші марно пропали. Мусиш пантрувати, щоб увидів. Та й розкажеш другим, що таки увидів її.

Царевич подякував вуйкови файно.

— Би дивився цілий день, то очима не змигнув ні вниз, ні вбік. Царевич розібрався й поліз, а вуйко витяг сокиру з-за пояса та й поліз за царевичем у смереку. Та обчімхав її від гори до спода, подивився вгору на царевича, а царевич так дивиться в небо, що аж шию натяг. А вуйко зліз, узяв його вбрання панське, посяг рукою в кишени і найшов у кишенях багато грошей і золотий дзиґарок. Стис то все під плече та й бігом до хати.

А царевич дивився цілий день угору та й біди не видів. Настала ніч. Посидів він у смереці ще годину вночі і зачав обмерзати, і зачав його вітер обдувати. Та й сказав собі: «Злізаю я геть відци, бо помру тут з голоду й холоду.» Подивився вниз, а то ні сучка на смереці. «Боже, Боже, як я маю злізти? — подумав він. — Але що робити?» Обіймився руками та й ногами за смереку та й черевом зсувається. Та як зсунувся на землю, та як обсмотрив * груди свої, черево, руки — все в крови. Пошукав свого вбрання там, де він поклав, а то й убрання нема. Та й сказав сам до себе: «Яка ще може бути гірша біда? Я вже сам став бідою». Але треба було йому якось рятуватися, виходити з того лісу, бо ще й звір може з’їсти.

Вибрався він з густого лісу, добився на галявину. Голоден, як пес. І нужденний. Дивиться, на поляні хатина. Він заскочив до тої хатини, а в хатині нема нікого, лиш світло. І він заліз під піч. І подумав собі: «Хоть би загрівся. А далі що бог дасть, то й буде».

Чує він нараз, входить хтось у хату. А то домашня молодичка. Вносить дійницю молока. Процідила молоко, поклала в шафу, а сама взяла гребінь та й причісується перед дзеркалом. Штрамується дуже. А він зазирає з-під печі крадьки та й думає: «Е, щось з цего має вийти, що ця молодичка пізно вночі так прибирається». І такий голоден, що вже би глину їв. Але що робити? Мусить тихонько сидіти, як муха за лубом.

Нараз чує він, а то хтось пукає в вікно. Та й каже:

— Пусти мене в хату.

А молодичка з радощів аж підштрикла. Пустила того чоловіка в хату. А то, вибачайте, був її любас. Молодичка борше приготувала на стіл їсти, пити, частує свого любаса. П’ють обоє, їдять, жартують. Аж тут нараз на подвір’я чоловік приїхав з бу́тина * кіньми. Любас стремтів від страху. Каже молодиці:

— Де я маю сховатися?

— Лізь під піч, а як чоловік повечеряє та ляже спати, я тебе випущу крадьки надвір.

Любас поліз під піч, молодиця борше сховала під подушку фляшку горівки недопиту, накришену буженицю. Чоловік розпряг коні, завів у стайню, увійшов у хату. Жінка дістала з печі росільницю, барабулі. Чоловік попоїв, зарився на лавицю під ліжник та й заснув.

А молодичка пожаліла, що любас не доїв та й не допив, та все з-під подушки витягає горівку, наливає по чарочці та й усе подає любасови під піч. А голий царевич протягає руку та й бере чарочку горівки та й кусок бужениці. Та й собі в рот. Бо він, а не любас підсунувся під молодиччині руки. А молодичка не знає, що в неї під піччю є голий царевич.

Випив царевич одну чарку, випив другу та й ловить любаса за плечі. А той любас не знав, хто це його ловить. Мацнув, а той голий, як мати на світ народила. Та й каже любас тихо:

— Йой, що це мене мацає? А голий каже:

— Я Біда.

— Та попустися ти мене, — шепче любас до голого.

— Я тоді тебе попущуся, коли ти стягнеш з себе убрання, — каже голий.

Любас стяг з себе убрання. Голий царевич узяв то вбрання під себе та й далі мацає любаса. Бо намацав ще на нім сорочку та й кальсони. Та й сказав голий царевич:

— Стягай ще й це з себе геть. Любас шепче йому на вухо:

— Не можу це зробити, бо я голий остаюся.

— Ну як не можеш, то я з-під печі вівкаю на цілу хату.

— Ой, — каже любас царевичу, — не вівкай. Я стягаю з себе геть усе, лиш не вівкай.

Любас подумав, що як Біда вівкне в хаті, чоловік пробудиться та й уб’є його, любаса.

Царевич убрався там потихоньку, а любас остався голий-голісінький, як мати на світ породила. А тим часом молодичка подумала: «Треба випускати любаса з хати, бо вже й пізно». Та й лиш пішла до дверей і рипнула ними, а царевич за нею в хороми тікати. Молодичка зловила його в хоромах та зачала обіймати, цілувати, але царевичеви це не в голові. Він не такі панєнки мав, такі, що ні сказати, ні змалювати. Молодичка каже:

— Ну то як ідеш, то не забувай за мене. Приходи, відвідуй мене. Царевич подумав: «Є кому тебе відвідувати». Та засміявся на повні груди й пішов, як дим та нитка.

Почало розвидатися надворі. Голий любас зі страху не вилазив з-під печі. Рано молодичка встає поратися в печи. Нахилилася під піч дров брати, глипнула, а там чоловік голий. Та й у ґвавт:

— Чоловіче, чоловіче, вставай! Сонний чоловік підоймився.

— Що ти так верещиш?

— Та в нас, — каже, — під піччю якась біда гола. Та й тому я слабую враз.

Чоловік штрик і сам подивився. Та й сказав:

— Ига, це велика Біда в нас у хаті. То через неї у нас дві неділи тому коровка загибла.

А жінка каже:

— Е, та то й дві вівці здохло через оту Біду. Багато нам шкоди завдала ця Біда.

Чоловік питається в жінки:

— Що ти скажеш, що з цею Бідою робити?

— Вбити насмерть, — каже жінка. — Аби ми Біди ніколи в хаті не мали, лиш Гаразд.

А той любас завмер із страху, як це вчув.

Жінка защіпає двері, бере маґлівку *, а чоловік поліно з-під печи. Та й чоловік раз втаращить того любаса під піччю, а жінка — два. Любас уздрів, що його можуть вбити смертельно, та й виліз відти оббитий. Виліз він з-під печі, а жінка зачала його ще дужче бити. А він заговорив людським голосом:

— Іду геть від вашої хати і ніколи більше у вашій хаті не буду, поки світ та й сонце. Лиш вдаруйте мені трошки життя.

А жінка не пізнала його й далі б’є. Каже чоловік:

— Буде, жінко, лиши вже. Видиш, тут уже й так нема кому жити.

Та й розчепив чоловік двері і дав йому ще раз копняка. А жінка по попереці маґлівкою. І той собі поскакав голий додому. А жінка перехрестилася, що Біди з хати збулася.

Чоловік упряг коні, взяв собі на цілий тиждень харчу та й їде у бутин. А жінка питається в чоловіка:

— Ти коли приїдеш додому?

— Аж за тиждень. Бо маю багато дерева вивозити з лісу.

А жінка подумала: «Це мені дуже добре, що борзо ти не будеш дома».

Але той любас кожний раз знав, що чоловік усе їде на цілий тиждень у ліс. Бо він їхав попри його хати враз. Настав вечір, а молодичка визирає любаса свого. А любас не приходить, бо не годен з постелі встати. І на другий вечір не приходить, і на третій. А на четвертий вечір посилає молодичка подругу свою (а та подруга така сама, як вона).

— Іди скажи мому коханцеви, що чоловіка нема дома. Чого він не приходить? Я його визираю вже три вечори. Най прийде цего вечора до мене.

Побігла подруга до коханця, входить у хату, а він лежить на постелі, ледве що дише. Каже йому та жінка:

— Та просила Настя, аби ти прийшов сего вечора. Чоловік її в бутині. Можеш іти безпечно.

А він каже тій подрузі:

— Ти йди до неї та й скажи їй, що я вже в неї був не раз. Най вона вже цего вечора прийде до мене.

— Та я скажу.

Та й пішла. Та прийшла у хату до свеї подруги, та й каже:

— Настечко, казав Петро твій, що він до тебе враз ходив. Ти йди сего вечора до него, бо йому щось не виходить сего вечора йти до тебе.

Настя зібралася, файно причесалася та й помчала до свого любчика.

— Добрий вечір, Петрику, ти дужий?

— Я, — каже, — такий слабий, що на той світ скоро йду. Від твеї маґлівки. Ти мала таки мене в свої хаті вбити насмерть. Але надо мною змилосердився твій чоловік. Я чуть живий остався.

А Настя думає, що він жартує з нею. Вона не подумала, що свого любаса так била. Устає він поволеньки з постелі, защіпає двері, стягає з неї хустку, бере її косу до лавиці. А в лавиці була дірка, що колись його мама пряла куделю. Косу в дірку затягає і забиває в дірку кілок, щоб коса не витягнулася. Бере курмей, розводить у воді сіль, вимочує курмей у соли. Та й розболікає її і «пише» їй по плечах і нижче. Так «пише», що аж шкіра ділиться надвоє. Сіль заходить у рани, а він усе сипле їй на тіло води студеної. А вона просить:

— Петрику, лиши в мені хоть трошки душі, так, як мій чоловік лишив у тобі.

І він лишив трошки її душі. Вигнав її з хати надвір, вхопив батіг та й вулицею її жене і б’є. А люди видять, як Настечка біжить та й верещить.

Пішла вона додому і все порозуміла, як то було. Вже відтоді їй не хотілося коханців мати. А свого чоловіка вже враз любила.

А я йшов з міста та й одного разу завернув до тих людей. Так файно вони жили. І сьогодні ще жиють. А Петро оженився собі і ґаздує.

А царевич вернувся до столиці. Він уже зрозумів, що то є біда. Сам на собі побачив.

Походження та примітки

* Дзиґа́рок — годинник.

* Обсмотри́ти — тут: обмацати.

* Бу́тин — лісорозробка.

* Маґлі́вка — дерев’яна дошка для розпрасовування білизни.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
9 лютого 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.