Як царський генерал обмовив царицю
Українська народна казка Закарпаття

Було де не було. Жив собі чоловік і мав двоє дітей — сина і доньку. Зібрався він на збір і взяв з собою й доньку. Хотів воли купувати. У Сваляві на зборі файних волів не було, і він подумав собі: «Йти би до Мукачева. Та де дівку лишити? Лише у попа, бо він вірний чоловік». Прийшов до попа:

— Пане превелебний! Най сеся дівчина у вас переночує. Як вернуся з Мукачева, візьму її з собою.

Дивиться піп на дівчину. «Сякої файної я ще не видів, — думає собі. — Аж би я ногами йшов до пекла, а вона мусить бути моєю». Як отець дівки пішов з фари, почав піп до дівки чіплятися. Вона виривається, кричить.

— Будь моєю, бо аж ні — біда буде! — грозиться піп.

— Буде що буде, а я ваша не буду.

Коли отець дівчини вернувся, піп йому каже:

— Твоя донька нечестива, з хлопцями водиться. Заганьбився чоловік, прийшов із дівкою додому і каже синові:

— Твоя сестра нечестива. Треба її за це убити. Повів брат сестру у ліс, почав ніж точити.

— Не убивай мене, братику! — проситься дівка. — Я не винна. Піп добирався до мене, а я не давалася, тому він на мене набрехав.

— Добре, я тебе відпущу. Лиш ніколи не приходи додому.

— Добре, братику! Додому я ніколи не прийду.

Брат вернувся в село, а вона пішла хащами. Настала ніч. «Як у хащі переночувати? — думає собі, — На землі звір може мене з’їсти. Вилізу я на шелеснатого бука». Зробила собі на букові щось таке, як гніздо, і лягла там спати.

А царський син був у тих місцях на полюванні. Мав коло себе трьох псів. Пси звітрили живу душу і крутяться коло бука, брешуть. Тільки словами не говорять:

— Тут хтось є!

Царевич подумав, що на буці ведмідь, і приготував пушку. А дівчина почула псів і пробудилася. Як увиділа царевича з пушкою, проговорила:

— Забери псів, легіню, бо не дають мені злізти. Прикликав царевич своїх псів і каже:

— Тепер злізай, хай виджу, що ти за одна.

Злізла дівчина з бука. Дивиться царевич — ого-го! Він ще таку файну не видів. Веде її додому. Показав вітцю і матері, кого привів із лісу.

— Красна дівчина, сину, — кажуть йому.

— То я на ній женюся! — каже царевич.

— Ми сьому не перечимо.

Через пару днів посвадьбували. І живуть в гаразді. Старий цар помер, і син перебрав царство. Ріс у них файний хлопчик.

Якось подумала собі молода цариця: «Піти би мені відізнати за свого нянька». Прийшла до чоловіка і каже:

— Пусти мене до мого нянька в гостину. І сина нашого візьму з собою показати дідикові.

— Та йди.

Дав цар розказ запрягти кочігу. Царський генерал каже:

— Пресвітлий царю! Не можна царицю саму пущати в далекі світи. Я поїду з нею сокотільником.

Цар дозволив генералові їхати з царицею. Сидить генерал у кочізі, дивиться на царицю. Дуже полюбилася йому. Думає собі: «Мусить моя бути».

Ночували в лісі, де їх ніч застала. Розіклали вогонь, гріються. А кочіш був у другому місці, бо він не смів бути коло цариці і генерала.

— Чи будеш моєю? — звідує генерал царицю.

— Ні!

— Аж ні, то уб’ю твого хлопця.

— Се ти не посмієш зробити! — каже цариця.

Генерал вихопив саблю і відрубав хлопчикові голову. Взяв царицю страх. «Біда, цей звір не думає вертатися до царя, зараз і мене уб’є».

— То чи будеш моєю? — звідує грізно генерал. — Аж ні, то й тобі голову відрубаю.

— Дай мені подумати, — каже цариця. — Я дуже змерзла і хочу мало погрітися.

Підійшла близько до ватри, вхопила в долоні вогню і вергла генералові в очі. І тікати! Доки генерал протер очі, вона була далеко. Добігла до села і попросилася переночувати. А генерал пішов до кочіша і звідує:

— Хлопче, чи ти не видів, що сталося?

— Я не видів нічого, бо я був коло коней. А що було?

— Та ж цариця здуріла і убила свого хлопчика. Ти будеш свідком. Сама кудись втекла.

Взяли мертвого хлопчика у кочігу і повернулися додому. Генерал сказав цареві:

— Пресвітлий царю! Ваша жона здуріла і відрубала дитині голову, а сама втекла.

Цар каже:

— Поведи мене на те місце, де моя жона головництво зробила.

А цариця обміняла свою одежу на сільську. Взяла на себе стару гуню і пішла, як жебрачка, із села в село. Помалу дійшла у те село, де жив її отець. Ходила від хижі, до хижі. Коли прийшла до вітця, то він її не впізнав. Мати її померла, брат ще не оженився. Треба було в хижу служницю. Вона взяла віник і підмела хату, далі взялася мити посуду.

— Небого, звідки ти?

— Дуже здалеку. Ходжу жебраючи.

— Чи не служили би ти у нас?

— Буду у вас служити, якщо буду вас няньком звати, а вашого сина — братом.

— Хай буде! — каже старий, її отець.

Так і було. Старого кличе няньом, а його сина — братом. Пряде, тче, шиє. Всяку жіночу роботу робить.

А царський генерал привів царя на те місце, де невинна кров пролилася. Ніяких слідів там не знайшли. Цар каже:

— Ідімо від села до села. Будемо мою жону глядати. Йшли, йшли і зайшли у те село, де жив отець цариці.

Айбо цар про те не знав. Прийшли до бирова, і звідує цар:

— Хто у вашому селі знає всякі історії розповідати? Бирів назвав старих людей. Розповідають цареві, хто що знає: одні — правду, інші — казки. Цар за один вечір платить сто золотих. А був у тому селі старий чоловік, Мацола Іван, який розповідав казки, як я. Приходить до нього цар і каже:

— Діду, розповідайте мені все, що знаєте!

Вийняв цар сто золотих і поклав на стіл. А жона сидить на лавиці і пряде.

— Я би вам розповіла таку казку, що коштує не сто золотих а п’ятсот, — каже пряділя.

— То розказуй.

— Добре. Якщо казка не буде красною, я вам гроші верну.

Цар на те:

— Нам не гроші важні! — нам нове слово хочеться почути.

Каже вона домашнім:

— Няню, сідайте за стіл. Та й ти, брате, сідай коло няня. Слухайте і ви мою казку. І ви, царю, сідайте коло няня, і ви, пане генерале.

Посідали всі довкола стола. І вона почала:

— Було де не було. У одного чоловіка була дуже красна дівка. Пішов чоловік на збір, а дівку лишив у попа. І воли не купив, і піп набрехав на невинну дівчину...

Отець слухає і догадується: «Се за нас, за мене».

— А чоловік повірив попові і заставив сина убити свою сестру. Айбо дівчина відпросилася у брата і пішла світом...

Брат думає: «Се казка про нас, про мене». Гадає собі отець: «Се наша дівка світом пішла».

— Ота дівчина вилізла на шелеснатого бука переночувати і там її найшов царевич, який у тому лісі був на полюванні. Царевичу полюбилася дівчина і взяв її собі за жону...

Цар думає: «Се я був. Ну, тут щось буде».

— Через рік по свадьбі народився у них хлопчик. Назвали його Микитою.

«Ого, — думає цар, — і ім’я дитини вгадала».

— В один час, — каже жона далі, — закортіло царицю піти до свого вітця. Проситься у царя. І не сама — з дитиною...

Думає цар: «Се за мене казку каже».

— Попросився генерал сокотити царицю в дорозі. Коли ночували в лісі, генерал каже цариці: «Будь моєю! Аж ні — уб’ю твого сина». Цариця не хотіла бути генераловою — і він відрубав голову дитині...

Цар думає собі: «Ага, ось хто скітив мою дитину. А казав, що жона моя здуріла і вбила дитину».

— Цариця вхопила грані в долоні і засипала генералові очі. Так втекла, бо і її би убив. І пішла жебраючи від села до села, доки не зайшла у сю хижу, до свого нянька. А потім і цар прийшов у ту хижу, до свого тестя.

Цар схопився:

— Сяк воно було?

Вихопив пістолет — і бух! Убив генерала, і казці кінець.