Як циган дідька вигонив
Українська народна казка Покуття

Були чоловік і жінка. Були вони бідні. Ходив чоловік на заробітки, у ліс за дровами. Поїде і кілька день нема його дома. А до жінки забігає другий, ксьондз. Вони там собі п’ють, їдять, розважаються. А коли чоловік приїде, жінка така «слаба», що вмирає.

— Жінко, ти нічого не варила?

— Йой, я не могла. Така слаба. Думала, що-м умру — така слаба. І так раз, другий. Приїде, а жінка їсти нічого не зварила. Усе «слаба». Ні робити, ні їсти нічого не може.

— Жінко, ну що би ти з’їла? Я тобі щось принесу.

— Я не хочу, не можу, слаба.

— А може, би ти трохи горівки випила?

— А я знаю? Як добра, то, може, би й випила.

— Ну то добре. Я йду до корчми та й принесу тобі фляшку. Може, вип’єш.

— Добре.

Пішов той чоловік до корчми та й каже орендареви:

— Дай мені фляшку горівки.

— А нащо тобі?

— Ай, жінка в мене така слаба, — каже, — їсти не може ніц. І встати не може. Може, би випила порцію горівки, може, би їй ліпше було.

Орендар каже:

— Добре, дам тобі моцної горівки. Дав йому моцної горівки, дав закуски.

— Але, — каже, — якби ти зчаста додому приходив, ти би видів, яка твоя жінка слаба. А ти йдеш з хати на тиждень, на два і не можеш видіти. Слухай, якби ти поїхав ніби на заробітки, об’їхав десь другим боком і вернувся ввечір додому. І ти би придивився, яка твоя жінка слаба. І не кажи їй, що я тобі це казав.

Чоловік:

— Добре, най буде.

Взяв ту горівку, приніс додому. Зварив там, що міг, бо жінка не могла. Випили вони та й попоїли. Каже він:

— Жінко, ти слаба. Як я буду сидіти коло тебе, то нічого з цего не буде. Я не можу сидіти коло тебе: треба щось заробити, бо зима буде. Треба мені йти на роботу.

А вона каже:

— Йой, та йди, чоловіче. Іди на роботу, а мене лишай. А я з печі не впаду, може, й не вмру. А як і вмру, то що? Але ти не сиди коло мене, а йди на роботу.

— То завтра, — каже, — я буду їхати на роботу. Позбираюся та поїду собі.

— Добре, їдь.

Зібрався та й поїхав на роботу. А вона «слаба» лежить. Вона знає, що він поїхав на два тижні. Встає, зварила добре їсти, злагодила вечерю. Пририхтувала все, а як смеркло, прийшов ксьондз. Дає він гроші і каже:

— Іди до корчми, принеси горівки. Вона:

— Я не буду йти до корчми, бо мій чоловік ходив туди та й казав, що я слаба. Я піду за горівкою, а орендар скаже чоловікови. Скаже, що він брав горівки та ще й я приходила горівки брати. Що вже я стала здорова. Ліпше, — каже, — йди ти.

І ксьондз пішов за горівкою. Приніс горівки, а вона поставила на стіл вечерю. Посідали та й випивають собі потроху. Одну порцію, дві та й п’ють, скілько є.

А циган ішов селом та й думає: «Там нема світла, там нема. А в цій хаті є світло — поверну до неї».

Прийшов до дверей — двері не замкнені. Тихо втворив, від дверей попри кухню та й зайшов туди і всунувся під постіль. А вони собі коло стола попивають обидвоє і їм байдуже. І не знають, що в хаті ще й циган є. Балакають собі, дивляться одне на другого. Вже трохи їм зашуміло в голові, чуєте. Та їм байка, що хтось там ще може бути.

Так вони пили собі, балакали, коли чують — чоловік приїхав.

— Жінко, — каже, — утвори, бо я щось забув. Поїхав і забув. Утвори!

Ксьондз напудився, і вона напудилася. Десь треба ксьондза сховати. Що то буде! А чоловік уже під вікном.

— Лізь під постіль.

Ксьондз заліз під постіль, а вона все зі столу зібрала і заховала. Утворила, вилізла на піч і вже йойкає. Слаба. Чоловік входить до хати.

— Ну, що є? — питає вона.

— Жінко, не легше тобі?

— Та де легше? Я така слаба, відай, буду вмирати. А він пішов до кухні та й варить собі. І каже їй:

— Я знаю, що ти слаба. Аби ти нічого не варила й нічого не робила. А я поїхав, кавалок світу об’їхав і нагадав-им, що ще щось забув. Мусив вернутися додому.

— Та вари собі, вари, бо я не годна. Зварив він собі, поставив на піч та й вечеряє. А циган під постіллю каже тихо до ксьондза:

— Я зараз буду співати. Ксьондз просить:

— Не співай, цигане, сиди тихо.

— Розбирайте, отче, з себе вбрання та давайте мені, то буду сидіти тихо.

Ксьондз дав. То, що мав, розібрав з себе і дав циганови. Циган убрався в ксьондзове та й знов каже:

— Я зараз буду співати.

— Не співай, цигане.

— То розбувайтеся, давайте мені своє взуття.

Ксьондз розбувся і віддав взуття циганови. Той вбувся. Ксьондз сидить голий під постіллю, чоловік вечеряє, а жінка стогне на печі. Чує чоловік, що під постіллю щось шумить, якийсь шум і рух. Чоловік до жінки каже:

— Слухай, що там таке під постіллю? А циган ксьондзови:

— Тепер я, отче, буду виходити.

Та й виліз. Але вже не циган виліз, а ксьондз. З цигана ксьондз зробився. А чоловік стоїть коло стола з лижкою, дивиться на то та й каже:

— Отче, що це таке є? Чого ви такої пізньої години лазите в мене під постіллю? В чім справа?

А циган каже:

— Я мушу лазити у вас під постіллю.

— Та чого мусите?

— Бо у вас, — каже, — ґаздо, в хаті є дідько. І я мушу того дідька вигнати. Тому я й лажу попід постіллю у вас.

А ґазда йому:

— Я й не знав того. Та й каже циган:

— Є у вас дідько, тому ваша жінка дуже слабує. Ви заплатіть мені, — він сказав, яку суму заплатити, — і я вам того дідька з хати вижену. І ніколи більше вам жінка слабувати не буде. Здорова буде, як чіп. І добре вам буде. А то ви бідуєте, жінка слаба, треба самому і їсти зварити, і в хаті все зробити. Я, — каже, — мушу вам то зробити, того дідька вигнати.

Каже чоловік:

— Добре. Я дам, заплачу. Я на то й заробив гроші. Дам! Лиш виженіть з хати дідька. А то прийду з роботи, а жінка все слаба й слаба. Зробіть так, щоби жінка була здорова, і я вам добре заплачу.

А жінка каже:

— Йой, чоловіче, не давай гроші. То, може, мені й не поможе. Шкода буде грошей.

— Тихо сиди. Я тебе не питаю. Я твоїх грошей не даю, я даю свої. Най отець виженуть дідька з хати. Ти все слаба, а я хочу, щоби ти була здорова. Мені нема кому на господарці робити, нічого нема. Вигоніть, отче, дідька з хати. Я плачу вам, все!

Каже циган:

— Ви маєте великого баняка? Може, часом горівку варите абощо?

— Є баняк, — каже ґазда.

— То давайте його сюди. Та несіть до кухні дров. Кладіть ватру і насипайте в баняк води. Най гріється.

А чоловік питає:

— Та нащо, отче?

— Знаємо, — каже, — нащо. Будем дідька вигонити з хати. Чоловік уніс дров, приніс води. Варить воду, буде дідька вигонити.

А жінка плаче на печі та й каже:

— Ти то не роби, не вигони дідька.

А чоловік не слухає, не хоче, би жінка була слаба й слаба. Уже скипіла вода. Каже «ксьондз», той циган:

— Шукайте, ґаздо, доброго віника, щоби було файне кропило. Та й путню, щоби було в що набирати окропу.

Ґазда подав файний віник, путню, циган набрав у путню киплячої води, взяв своє кропило та й зачав кропити гарячою водою попід постіль. А ксьондз терпить і не обзивається. Нарешті циган набрав відро того окропу та й каже до ґазди:

— Ви, ґаздо, ставайте коло порога і беріть добрий билень у руки.

І стійте з ним. А я буду дідька вигонити. Він буде бічи просто в двері, а ви стійте коло порога і бийте палюгою, кілько сили маєте. Бийте, не чекайте.

Узяв ґазда добрий билень, став на дверях, а той набрав цілу путню окропу та й поливає під постіллю окропом голого ксьондза. Ксьондз під постіллю туди, ксьондз сюди, а той парить. Нема ради, ксьондз тікає. Та куди тікати? Вискочив та й просто в двері. А ґазда його тим биленем по плечах, по голові. І так збив його, що ледве живий ксьондз.

Вискочив та й побіг голий. Каже ґазда:

— Досить вже, я добре йому дав.

А циган покропив рештою окропу всю хату. Ґазда заплатив йому файно, тому циганови. Та не циганови, а «ксьондзови» платив ґазда. «Ксьондз» узяв від чоловіка плату і сказав:

— Жінка тепер вам ніколи не буде слаба.

Жінка встала і вже не була «слаба». Від того часу ксьондз у тій хаті більше не показувався, не приходив ніколи. Чоловік приходив з роботи, і жінка була все здорова. І чоловікови їсти варила, і все добре робила.