Українські народні казки

Як циган чорта відігнав

Українська народна казка Гуцульщини

Був один цар і в него була лиш тілько одна дочка. До тої дочки приходив чорт. Так він ту дочку мучив, так їй не давав жити, і ніхто не міг нічого подіяти. І тої царівни тато пустив у газети, що хто би міг відлучити від його доньки чорта, то нема такого на світі, аби цар йому не дав. Якби то був нежонатий, цар дав би за него свою дочку, а як буде жонатий, півцарства свого дасть. А як буде жінка, то дасть їй, що вона загадає.

Це дійшло до відома одного цигана. А він був дійсно нежонатий. Добився той циган до царя. І зробили вони собі такий договір, що як циган відправить чорта, то цар дасть за него дочку.

На перший вечір сказав циган цареви, аби спік йому дванадцять медівників, таких, як звикле їдять, а дванадцять зі смоли та й клоччя.

Як цар йому ті медівники злагодив, прийшов він до царівни, сів до столу і читає газету. А ті всі медівники стоять на столі. Чорт входить у ту кімнату і виганяє цигана геть:

— Ану вибирайся — година моя. А циган сказав:

— Ні, година моя. Не піду. А як ти такий впертий, то давай позмагаємось. Ось є дванадцять медівників моїх і дванадцять твоїх. Як ти перше з’їш свої, то я піду, а як я перше з’їм, то ти підеш. І дістанеш по голові дванадцять молотків.

І чорт пристав на це. Циган бере собі свої медівники по одному, файно собі кусає, їсть, а чорт своїх дванадцять забив за раз у пащеку і ні пролигнути їх та й ні з’їсти. Циган свої поїв.

— Тепер, — каже, — я тобі маю дати цих дванадцять молотків по голові.

Чорт погодився:

— Най буде.

Циган бере той молоток, стає коло чорта і вдарив раз по голові. Через годину б’є другий раз. Через другу годину — третій раз. А чорт говорить до него:

— Ну як ти б’єш? Чому ти не б’єш раз коло разу? А циган каже йому:

— Ти мене помилив. Я мушу починати від першого разу.

І так той циган бив чорта, а чорт його все милив. І тут запіяли кури. І чорт мусив піти геть.

Другої днини рано прийшов цар т’свої доньці і питає, що як було, а вона розповідає йому:

— Нічого чорт мені не докоряв, нічо мене не мучив.

Тоді циган замовляє в царя дванадцять волоських горіхів, як звикле, а дванадцять виточених стальових. Приходить циган другого вечора з тими горіхами. Сідає собі коло стола, кладе ті горіхи на дві купки.

Вбігає на це чорт. І дуже ся взлостив, що він уже другу ніч застає коло царської дочки цигана. І виганяє цигана геть.

А циган каже:

— Нє, я не піду. Озде є двадцять штири горіхи — дванадцять моїх і дванадцять твоїх. Якщо ти цих дванадцять горіхів з’їш швидше від мене, я піду геть, а як я швидше з’їм, то не піду. І дванадцять молотків у голову, або тобі, або мені. Тому, хто довше буде їсти.

І чорт пристав на це. Циган товче собі дванадцять волоських горіхів та й файно їсть. А чорт скидав тих дванадцять стальових у пащеку і так гризе, що аж іскри з пащеки скачуть, і нічого не годен зробити. Каже циган:

— Тепер я тобі маю дати дванадцять молотків по голові, бо я швидше з’їв свої горіхи, як ти.

Чорт на це погодився. Циган б’є чорта молотком по голові. Ударив раз, через годину другий раз. Через другу годину б’є третій раз. А чорт каже:

— Чоловіче, що ти так б’єш? Чому ти не б’єш раз попри раз? Циган каже:

— Ти мене помилив. Я мушу знов бити від першого разу.

І так він бив, що знову кури запіяли, і чорт пішов собі геть. І ніякої участи більше в ту ніч не брав.

Другої днини приходить цар т’свої доньці і питає, як вона виграла з чортом. А вона говорить:

— Нічого чорт мене не мучив, нічого не докоряв уже другу ніч. Тоді циган говорить до царя, що треба відлити такого діда спіжового, щоби важив тонну. І посадити того діда на другий поверх коло дверей. І той дідо має тримати отворений рот. А в тому дідови має бути дзиґарок і має там чокати. Так і зробили.

Приходить чорт третьої ночі і знов застає цигана. І виганяє його з хати. Каже:

— Чоловіче, ти вже мені тут третю ніч на перешкоді. Говорить до него циган:

— У мене на поверсі є такий дідо, що має дев’ятдесят років. Як ти переможеш того діда, то я піду, а як дідо переможе тебе, то я не піду.

Каже йому чорт:

— Ану йди покажи мені того діда. Де той дідо находиться? Прийшов чорт д’тому дідови та й каже:

— Ну що, діду, боремося?

А дідо мовчить, нічого не говорить до чорта. Чорт повторив то саме дідови пару разів, а дідо не відзивається. А чорт його питає: — Ти такий мудрий, що навіть заговорити не хочеш? Але почув чорт, що в тім дідови щось усередині чокає. Та й питає:

— А що там чокає? Ага, в тобі серце так б’ється, що ти навіть заговорити не можеш. Я посягну тобі в рот і вирву тобі серце.

А там була така шруба. Як чорт запхав туди руку, циган зразу трубу закрутив, і дідькови їмило руку. А в дідовому роті були зуби згори й здолини. Вони позаходили дідькови в руку, і він не годен її вибрати.

Зачав чорт у цигана проситися, аби йому пустив руку. А дідо до цигана нічого не говорить. І до чорта нічого. Чорт проситься, а циган питає:

— Чого ти запхав йому в горло руку? Я тут нічого не годен зробити. Не треба було туди пхати руку.

Так чорт мучився коло діда, поки не сказав:

— Не хочеш ти мене пустити, то понесу я тебе в своє пекло, і там ти мене пустиш.

Зірвав чорт того діда на плечі і поніс у пекло. А як той залізний дідо розпікся в пекельнім вогни, чорт уже витримати не міг. Його і болить, і пече. Тоді сказав чорт до того діда:

— Не пускаєш мене. То я тебе понесу в озеро і втоплю. І там ти мене пустиш.

І скочив чорт з тим дідом в озеро. Доки дідо був гарячий, шипіла вода, але чорта все одно не пускало. Бере чорт спіжового діда знов на плечі і несе назад до царських палат. Приносить та й каже циганови:

— Я його заніс у пекло — він мене не пускає, я його заніс в озеро — він мене не пускає.

Тоді циган йому сказав:

— Якщо ти пустиш із свого мізилного пальця кров і розпишешся на цім мурі, що більше ти тут не меш находитися, то він тебе пустить.

І підписався чорт кров’ю зі свого пальця. Тоді циган взяв та шрубу розкрутив, рот у діда розтворився і чорт вибрав руку. І пішов собі, і нема його по нинішній день, а цар віддав свою дочку за цигана і з цигана зробився царський зять. І царює він і понині.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
25 грудня 1983 року
Оповідач: Драгомирецький Михайло Іванович (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також