Як чоловік вівці прогодувати хотів

Українська народна казка Буковини

Один чоловік мав дев’яносто дев’ять овець і одного барана. Та й гонив їх пасти. Але того року була велика посуха і великий голод, і йому не було чим годувати овець. Зайняв він їх і погнав. Гнав чужими полями дуже довго і загнав у таку пустиню, де зовсім не було людей. Там була долина, а на тій долині — багато копиць сіна. Чоловік думає: «Нагодую своїх овець цим сіном. Чиє це сіно, тому я заплатю». Розкидає він одну копицю — вівці з’їли, розкидає другу — вівці з’їли. Але тут приходить змій та й каже:

— Яке ти мав право годувати моїм сіном вівці?!

— Я заплатю вам за сіно. Я взяв ваше сіно, бо біда: посуха велика і нема чим годувати вівці.

— Мені ніякої плати не треба. Ти зарубай тридцять овець і звари, щоб я наївся.

Не мав що робити чоловік. Зарубав тридцять овець, зварив їх у великому змійовому котлі. Змій собі наївся і подався далі. А чоловік подумав: «Як я дав тридцять овець, то можу решту годувати цим сіном цілий місяць». Розкидав він ще дві копиці і годує овець далі. А на другий день змій знов приходить.

— Ти знов моє сіно береш! Рубай ще тридцять овець!

Чоловік зарубав ще тридцять овець, зварив їх. Змій наївся та й подався далі. І не сказав чоловікови, щоб не брав більше сіна. Чоловік думає, що за шістдесят овець він може брати сіна, кілко хоче, і годує вівці далі. А на третій день змій знов приходи.

— Ти ще не забрався?! — крикнув змій. — То рубай ще тридцять овець.

Чоловікови нема що робити. Зарубав ще тридцять овець і поклав їх варити. Осталося в него лиш дев’ять овець і баран. Вівці варяться, а змій думає: «Посплю трохи, поки звариться м’ясо». І ляг спати. А чоловік взяв відро, набрав з котла окропу та вилляв змію на голову. І випарив йому очі. Змій схопився і кричить:

— Ти, сучий сину, попарив мені очі! Де ти?

Кидається він ловити чоловіка, але не бачить його, і чоловік утікає. Змій туди — не може піймити, змій сюди — не може піймити. Тоді каже:

— На тобі перстень від мене на спомин.

— Е, ти хочеш, щоб я підійшов і ти мене піймив, — каже чоловік і не підходи. А змій йому:

— Ти не бійся, я тобі кину перстень здалеку.

Та й кинув чоловікови перстень. Взяв його чоловік, дивиться — золотий перстень, красивий такий. Поклав той перстень на палець, а змій кричить:

— Де ти?

Перстень обзивається:

— Тут, тут.

І по тому звуку змій почав ловити чоловіка. Той утікає, а змій крикне: «Де ти?» — і перстень усе обзивається: «Тут, тут». Тікав, тікав чоловік та й забіг на берег річки. «Зажене мене змій у воду і втоплюся», — подумав він. Хоче скинути той перстень з пальця і ніяк не може. Що не робив він, а перстень скинути не вдавалося. Змій уже добігає до него. Вихопив чоловік ніж, відрубав собі палець з перснем і кинув у воду. Змій добігає до води.

— Де ти?

А перстень з води:

— Тут, тут.

Змій побіг на той звук та й впав у воду. І втопився...

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
1 червня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як чоловік вівці прогодувати хотів

Українська народна казка Буковини

ЯК ЧОЛОВІК ВІВЦІ ГОДУВАВ — Українська Народна Казка Буковини
ЯК ЧОЛОВІК ВІВЦІ ГОДУВАВ — Українська Народна Казка Буковини

Один чоловік мав дев’яносто дев’ять овець і одного барана. Він їх гонив пасти. Але того року була велика посуха і великий голод, і не було чим годувати овець. Зайняв їх чоловік і погнав. Дуже довго гнав отару чужими Полями і загнав у пустиню, де зовсім не було, людей. Бачить, долина, а на тій долині багато копиць сіна. Чоловік думає: «нагодую своїх овець, а хазяїну цього сіна заплачу». Та розкидав одну копицю, другу — вівці з’їли.

Аж тут прилітає змій.

— Яке ти мав право годувати моїм сіном вівці?!

— Я взяв ваше сіно, бо велика біда мені. Я вам заплачу, — каже чоловік.

— Ніякої плати мені не треба, тільки зарубай тридцять овець і звари мені на обід.

Що мав робити чоловік? Зарубав він тридцять овець і зварив їх у великому змійовому котлі. Наївся змій і полетів. А чоловік подумав: «Як я дав тридцять овець, то можу решту годувати цим сіном цілий місяць». Та розкидав ще дві копиці і годує овець далі. А на другий день змій знов приходить.

— Ти знов моє сіно береш! Рубай ще тридцять овець!

Чоловік зарубав і зварив ще тридцять овець. Змій наївся І полетів далі. І не сказав чоловікові, щоб не брав більше сіна.

Чоловік думає, що за шістдесят овець він може брати сіна, скільки хоче, і годує вівці далі. А на третій день змій знов прилітає.

Ти ще не забрався?! — крикнув змій. — То рубай ще тридцять овець!

Чоловікові нема що робити. Зарубав він ще тридцять овець і поклав у котел варити. Зосталося в нього лиш дев’ять овець і баран.

Вівці варяться, а змій думає: «Посплю трохи, поки звариться м’ясо». Та ліг і заснув. А чоловік бере відро, набирає з котла окропу. Та як линув змійові на голову! Змій схопився і кричить, бо чоловік попарив йому очі.

Кидається змій ловити, але нічого не бачить, ї чоловік утікає. Тоді змій сказав:

— Обдурив ти мене. На тобі від мене на спомин перстень.

— Е, хочеш, щоб я підійшов, і ти мене зловив, — каже чоловік і не підходить. А змій каже:

— Ти не бійся, я, тобі кину перстень здалека.

Та й кинув змій перстень. Узяв його чоловік, дивиться, золотий перстень, гарний такий. Та й одяг перстень на палець. А перстень той був чарівний. Змій кричить: «Де ти?» І перстень обзивається: «Тут, тут». І по тому звуку змій почав ловити чоловіка. Той утікає, а змій крикне: «Де ти?» І перстень усе обзивається: «Тут, тут».

Тікав, тікав чоловік і забіг на берег річки. «Зажене мене змій у воду і втоплюся», — подумав він. Хоче скинути той перстень з пальця і ніяк не може. А змій уже добігає до нього. Тоді вихопив чоловік ніж, відрубав собі палець з перснем і кинув у воду. Змій добіг до води. «Де ти?» А перстень з води: «Тут, тут». Змій кинувся на той звук, бухнув у воду і втопився.

Ще довго чоловік був у тій пустині. Він згодував усе те сіно і знову розвів багато овець. І як розвелося їх більше сотні, вернувся він; із вівцями додому,

Походження та примітки

Як чоловік вівці годував. Невказані сюжети. Записано 1 червня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.