Українські народні казки

Як чоловік від пекла врятувався

Українська народна казка Бойківщини

Був дуже бідний чоловік, мав багато дітей. Але поки ще його жінка жила, то ще провадилося яко-тако, а як жінка померла, все прийшло йому на голову. Він думає, що йому робити. Їсти нема чого. Ще чогось він там трохи мав, дітей покормив, узяв сокиру й пішов.

Іде він, іде і зайшов у ліси. Як зайшов у ліси, стало гриміти, дощі стали прати, блискавиці такі, що куди. Він обмок, зголоднів. І що йому робити? Навіть лягти, сісти нема як, бо засне та й звірі його можуть роздерти.

Іде він далі, дивиться, далеко в лісі видно трошечки світла. Іде він в керунок того світла. Приходить туди, а там хатина. В хатині світиться. Подивився у вікно, в печи огень горить, аж іскри в повалу летять. Пукає він — не отворяє ніхто, пукає другий раз — не отворяє ніхто. Дуркнув у двері і вони розтворилися. Він зайшов до хатини. Подивився й гадає собі: «Ой як тут добре. Надворі дощ, громи б’ють, а я собі в хатці посиджу». Дивиться, на столі є їдення й пиття. Він собі сів коло стола, наївся, напився. Так наївся, що черево, як бубон, стало.

Аж тут приходить велика чорна кітка з великими очима. І він не видів, відки вона прийшла і куди пішла. Нема-нема, приходить баба. Сама баба дуже суха, а ніс довгий, аж до землі. І дзвонить той ніс, як спіжовий дзвін. Прийшла тота жона та й мовить:

— Ой, чоловічку, чоловічку! Ти сюди зайшов, а тебе мій син возьме до пекла. Ти вже теперечки від пекла не врятуєшся нич.

— Йой, — мовить він, голубко моя люба, не давай мене до пекла, не давай. Я маю, — мовить, діти дрібні. Я буду в пеклі, а діти погинуть.

— Ну, — мовить, — як ти так просиш, то я тебе вирятую, але як погодишся, щоби-сь мене взяв за жону.

— Най буде, — мовить, беру тебе за жону.

Но, вже договорилися, що він її возьме за жону. А він собі думає: «Ну як я таку відьму приведу в село? Ото будуть люди збігатися дивитися на мою жону. Що ніс аж до землі і дзвонить, як спіжовий».

І він там переночував. Рано вона пригнала відкись два віслюки й візок. Набирає срібла, злота. Усякого добра набрала в міхи і завантажила на віз. Набрали їдення, би мали в дорозі що з’їсти, і їдуть.

Їдуть вони лісом. Довго їхали і виїхали на поляну. Сонечко вже трохи пргріло, і вони тамка сіли спочивати. Сіли, вона вибирає їдення. Щонайліпше їдення і пиття дає йому, а він не п’є. а вона трошки їла, а далі як взялася до вина, як ся напила. Та й оп’яніла і лягла спати.

А йому не треба було багато думати, що з нею робити. Мав коло себе топір. Як упалив її топором в той носище, та й у то лице, та й розбив то геть. А той дзвін так задзвонив, що її син аж у пеклі вчув. Прибігає син, але той не ждав, а лиш буком бив віслюки і гнав, і втікав, і втікав. І якраз заїхав на своє подвір’я, і там чорт його доганяє. Догнав’го та й мовить:

— Що ти мою матір забив?

А він мовить:

— Забив, але тут, — мовить, — на своїм подвір’ю, я пан, а не ти.

А його діти повиходили та й мовлять:

— Татцю, татцю, давайте того чорта сюди. Із рогів будуть трумбети, — мовлять, — із шкіри чоботи й черевики поробимо.

Як чорт того вчув, то так утікав, що аж коло лісу обернувся і подивився, чи за ним хто не женеться.

А чоловік загнав віслюки й той візок з золотом і сріблом на подвір’я. і тоти діти годував, і старших дітей уже панами поробив, бо мав із-за чого, бо мав срібло й золото.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

114 (2336). Як чоловік від пекла врятувався. СУС —. 26 серпня 1990 р. Драч Антон Григорович (1909). Львівська область, Турківський район, село Ісаї