Українські народні казки

Як чоловік до бога за платньою ходив

Українська народна казка Закарпаття

Був собі православний та взяв жону католичку. І святкував і свої свята, і жонині. Та й каже він жоні: — Хто мені буде платити за твої свята? А вна каже:

— Бог тобі заплатить.

Но та й забрався він іти до бога на скаргу. За платньою за жонині свята.

Іде він дорогою, іде, а там будовали монастир. Двадцять років будовали й не годні були добудовати. Все розсипалося. І звідають його люди, що будовали той монастир:

— Де ти йдеш, чоловіче?

— Іду до бога за платньою, — відповідає.

— Зазвідайся в бога, коли ми той монастир добудуємо.

Іде він зась чотири дні. А там яблунька стоїть і коло неї сторож. І вже яблунька не родить, вже три роки, як перестала родити.

— Зазвідай, — просить, — в бога, чому вона перестала родити. Чи є якась поміч?

— Добре.

І пішов він до тої студні, де живуща вода. А там старий дід сидить. Поклонився він.

— Я би хотів, — каже, — з вашої студні води напитися.

— Не нап’єшся, бо, — повідає, — вода висохла. Води нема. Три роки вже вода туй не йде. Куди, ти, — звідає, — йдеш?

— Я йду до бога за платньою.

— Зазвідайся, — каже, — чи є якась нам поміч.

— Добре.

— А чи був ти коло яблуньки, яка перестала родити?

— Був.

— То знай, хто би з неї яблуко з’їв, то став би леґіньом, молодим і здоровим. Хоть мав там двісті років, хоть мав там кілько, стане молодим.

Іде він, іде, зайшла його ніч, зайшов на ніч до одної хазяйки. Переночовав. А та хазяйка була чародійка. Питає вона:

— Де ти, синку, йдеш?

— Та йду до бога за платньою.

— Зазвідайся в бога за мене. Я маю три дівки, три дочки. А не годна-м оддати їх. Зазвідайся, чому я їх не годна оддати.

— Добре, я попитаю бога.

Іде він далі. Та й треба йому йти через річку. Велика річка була. Каже до неї:

— Розстанься на два боки, аби я перейшов через сухе каміння. Річка розійшлася на два боки. А тоді говорить до нього:

— Де ти йдеш?

— Іду до бога за платньою.

— То зазвідайся й за мене. Я сто років туй течу, а жодної риби в мені не є. Чому риби не є?

— Добре, зазвідаюся.

І пішов він далі. І зась застала його ніч. Де ночовати? А на горі огень горить, а коло нього якийсь дідо з довгою бородою. Уклонився йому чоловік:

— Слава Ісусу Христу.

— Навіки слава богу. І звідає його дідо:

— Де ти йдеш?

— А чи можна мені говорити? — вагається чоловік.

— Можна, — каже, — говори.

— Я сам православний, а жона католичка. Я мав свята свої та й її свята держав. Я її звідаю: «Хто мені буде платити за твої свята?» А вона каже: «Бог заплатить». То я тепер іду до бога за платньою.

— Як бог дасть день, підеш, — повідає. — Помолися. І буде розпуття. Єдна путь буде йти серединою, єдна вправо, єдна вліво. Аби-сь не йшов ні серединою, ані вліво, лем іди вправо. Прийдеш на єдну полонину, там буде поле й ріка велика. Там буде дідо пасти воли й вівці. Ти йому поклонися, так, як то кланяється. Дідо тебе порадить та й дасть тобі поміч.

А то був сам Ісус Христос.

Забрався він. Спершу переночував, рано помолився в бучках. Та й уже починається день. Іде він та думає: «Казав мені старий дідо, жеби я не йшов тим путьом, що серединою йде, ані тим, що йде вліво, лем вправо.» Пішов на праву дорогу, вийшов на полонину, а там дідо пасе воли й вівці. Чоловік поклонився йому.

— Що ти хочеш, чоловіче, за тото, що ти держав свято?

— Нич не хочу, — каже, — пане отче, лем дайте мені воли й батіг.

— Іди собі бери, які хочеш: сиві, сірі, білі.

А ті воли — то були душі людські. Вибрав він сиві воли, і дав йому дідо батіг.

— На, жени. Як прийдеш до річки, би-сь не казав нич з цього боку води, бо би тя затопила. Як лем перейдеш, тоді й кажи. Тоді в ній риба буде, коли хтось у ній втопиться.

А він діда звідає:

— Коли буде родити яблунька? Ішов я на тото поле, а там яблунька і коло неї сторож. Вона родила такі яблука, же як хто з’їв яблуко, той став молодим. А тепер на ній плоду нема.

— А ти знаєш, що там є за хиба? Побіля кореня яблуньки сидить змія, обвита на корені, і ссе її. Ссе з тої яблуньки соки. Треба яблуньку викопати й пересадити на нове місце, а тоти сухі галузки пообрубувати. І яблунька вже на другу ніч зародить яблука.

— Пане отче, ще маю до вас одне питання. Прийшов я ід’студни, а вона забита, висохла. І я не міг напитися живущої води. Що зробити, жеби вода в ній була?

— Треба ту студню вичистити на три метри в глибину. Там сидить жаба й воду випиває. Як вичистять студню, жаба наверх вийде. І знову зачне вода течи, як до того текла.

— А що я маю повідати хазяйці, яка не годна дочки віддати?

— За тото не годна віддати дочок, що вони обговорюють інших людей, неправду кажуть про них.

— А там двадцять років будовали монастир і не годні добудовати, бо збудоване розсипається. Як його добудовати?

— Там не можна монастир будовати, бо там є жидівський цвинтар. Най будують на двісті метрів далі. І все буде добре, добудують.

А ще сказав йому Ісус Христос:

— Аби ти прийшов до кожного, хто тя буде просити. А платню не смієш просити. Як хто сам дасть за дяку, то бери.

І погнав він свої воли далі. Прийшов до тої річки, що в ній риби нема. Річка питає:

— Но, коли в мене буде риба?

— Чекай, — каже, — розстанься на дві сторони, аби я перейшов через сухе каміння.

Вона розступилася на два боки, чоловік перейшов через сухе каміння на другий бік.

— Тоді в тебе риби будуть, коли когось утопиш.

А вона хотіла затопити його самого. Вийшла з берега вода — і за чоловіком у погоню. Але він уже далеко був.

Приходить чоловік до села, де будовали той монастир. Аж через три роки вернувся туди. А тоти люди чекали й чекали на нього. Вже й не робили нич, бо все розсиплеться знов.

— Но, що тобі бог за нас сказав?

— Сказав бог, що вам було невільно ту монастир будовати, бо ту є жидівський цвинтар. Забирайте його на двісті метрів далі.

— Йой, та то є велика робота — знов то все розбирати.

— Я ту маю воли. Вони той монастир цілий потягнуть. Ідіть од хати до хати, збирайте ланцюги.

Та й позбирали ланцюги, обв’язали ними воли й тоти мури, крикнули по-москальськи «пр-р-р, гейс!» і як ухопили той монастир, та потягли його до знака, де його треба було будовати. Перетягли, і ані єден камінь не впав, ні цегла — нич. І дали йому за тото двадцять тисяч, і через рік добудовали.

Погнав він свої воли далі й пригнав там, де яблунька перестала родити. Люди звідали:

— Чому наша яблунька не родить? Що сказав бог?

— Бог сказав, що під тою яблунькою сидить змія, на корені обвита, і ссе з яблуньки соки. Треба яблуньку викопати та пересадити на нове місце. А сухі галузки обрубати. І вже на другу ніч яблунька зародить чарівні яблука.

І погнав він свої воли далі, і прийшов до тої студни, з якої перестала живуща вода течи. Звідають його люди, що сказав бог.

— Бог сказав мені, же у вас води нет, бо треба вам студню вичистити на три метри в глибину. Виметати то вон, а там сидить жаба й воду випиває. І вона, та жаба, наверх вийде. І знову зачне вода течи, як дотепер текла.

І дав йому за то міністер десять тисяч золотом. За живущу воду. Погнав чоловік воли далі й прийшов до тої хазяйки. Вона питає:

— Но, звідав-ис ся бога?

— Звідав.

— То чому я не годна дочки віддати?

— За тото ти не годна їх віддати, що ви обговорюєте інших людей, погано про них говорите. Перестаньте тото робити — оддасте дочки.

І дала йому тота хазяйка такий пуляруш, що все в нім гроші мав. Вибрав гроші, а в пуляруші знов є. І дала йому таку шапку, що як він надів на голову, ніхто го не видів. А ще дала такий ремінь, що як опасав, велику дуже силу мав.

Прийшов чоловік із тими волами дому. Орав він людям, дрова возив, сіно возив.

А в нього був багатий брат. Як увидів, же його воли так багато зорють за день і заборонять, каже він:

— Ходи мені орати на день.

І він пішов до брата орати. Звідає брат:

— Що вони хотять їсти?

— Тилько вівсяну солому й воду чисту. Не слободно більше нич давати.

А брат:

— Я їм дам команиці.

— Не слободно.

— Твої воли годні зорати й заборонити за день десять гектарів, то я їх возьму до себе.

— Не слободно тобі брати.

А він волови на вухо шепнув, і віл йому повідає так:

— Я раз дихну в землю, і земля сама перевернеться. А хазяїн:

— Треба й заборонити то.

— Ми заборониме, тихо будь.

Віл дихнув у землю, і зоралося, і заборонилося. Каже той його брат:

— Ті твої воли такі розумні. Най вони, — говорить, — везуть мене там, де пекло є.

А хазяїн відповідає братови:

— Переверни віз лутрами в землю, а колесами горі. І сідай, бери жону й дітей. Воли знають, де пекло є.

Посідали, а віл своєму хазяїну шепнув:

— Ми будеме луфтом іти, в воздусі. А там, де буде земля гаряча, де пекло, ми розскочимеся на два боки, земля ся отворить і він, — каже, — пропаде в огні.

І так сталося. Ішли в воздусі. А там, де була тепла земля, воли розскочилися, і пропали вони у вогні.

А коли Христос давав чоловікови воли, то наказав:

— В той і той рік, в той самий день, коли я тобі воли дав, прижени їх мені назад.

І він у той рік, в той самий день пригнав воли на поле, де йому їх Ісус Христос дав. І на тому казка кінчилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Полянська Гута, Перечинського району, Закарпатської області
24 липня 1991 року
Оповідач: Штулер Михайло Йосипович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.