Як чоловік дурних шукав
Українська народна казка Буковини
Один парубок оженився на дурнуватій дівці, бо вона мала велике хазяйство. Пішов він їдного разу в поле орати, а жінці каже:
— Піди на ярмарок, купи мені тютюну і принеси в поле. А жінка йому:
— Та ж грошей нема.
— То продай курку. Але як будеш іти на ярмарок, одягнися й причешися.
Зловила жінка курку, одягла новий кожух і пішла на ярмарок. Прийшла та й стоїть з куркою. Підходи до неї жид-покупець.
— Скілко, бабо, за курку?
— П’ятдесят рублів, — запіяла баба.
Жид зрозумів, що вона прибита, бо всі люди продають курей по штири-п’ять рублів. Та й каже жінці:
— Добре, дам вам п’ятдесят рублів за цю курку. Але в мене зараз нема грошей. На другий четвер приходьте, то я вам дам.
А вона йому:
— Добре, паночку, але на другий четвер я вас не впізнаю. То нате вам мій кожух. Як вийдете на ярмарок, — вдягніть кожух, і я вас по свому кожухови впізнаю.
Взяв жид курку й кожух та й пішов. А жінка прийшла додому без тютюну. Чоловік дуже захотів курити, сів на коня і приїхав з поля додому.
— Ти курку продала?
— Продала.
— За скілко? — питає чоловік.
А вона й каже, що за п’ятдесят рублів. Він зразу зрозумів, що ту щось не те.
— А чого ж ти не принесла мені курити в поле, як я казав?
І тут жінка розказала про те, як «продала» курку і віддала кожуха. Почув це чоловік та й каже:
— Я вже цего не можу терпіти. Кидаю тебе і йду світом. Як найду в світі май дурнішу за тебе, то вернуся, а як нє — то не вернуся.
І пішов чоловік світом.
Іде він через якесь село, а баба взяла пражину та й б’є на прив’язі пса.
— Нащо ви його б’єте? — питає чоловік. А баба й каже йому:
— Здох би він, той пес. Гавкає та й гавкає. Мій чоловік попив та й ляг собі, а пес не дає йому заснути. За то його й б’ю.
— Тьотю, не бийте його. І в мене таке було.
— То що ж робити, сину? А він питає:
— У вас горівка є?
— Є. І хліб тепер з печі витягнула.
— Дайте сюди хліб і горівку, — каже він бабі.
Баба принесла хліба і горівки, а він відломив кусочок, намочив у горівці і кинув псови. Пес з’їв, відкинув хвіст і заснув.
— От добре ти зробив, чоловічку, — каже баба. Дала вона йому хліба й сала в дорогу.
— Спасибі вам, що навчили мене, як пса заспокоїти. Іде він далі. А якась баба б’є квочку коло курчат.
— Тьотю, чого ви так б’єте цю квочку? — питає подорожній.
— А щоби вона здохла! Ади народила їх, а цицьки не дає.
— Тьотю, не бийте цю курку. У мене тоже таке було. У вас є кукурудза і макогін?
Баба винесла кукурудзи й макогін, він натовк кукурудзи, намочив та й посипав курчатам. І курчата зачали їсти.
— Ой, спасибі вам, — каже баба. — Як вони файно їдять.
Дала йому баба в дорогу хліба, сала, горівки, і пішов він далі. Іде й думає: «Вже найшов двоє дурних». Іде він, а жид сидить під магазином і питає:
— Куди ти, чоловіче, йдеш?
— Далеко.
— Та куди ж? — питає жид.
— Іду на той світ. Там у мене тато й мама є. А жид питає:
— Слухай, а ти мого тата не знаєш?
— Як не знаю? Він з моїм разом роби.
— А ти передачу туди не можеш узяти? Чоловік каже:
— То дуже багато нести. Я не можу. Гроші лиш можу взяти. А жидівка виходи з хати та й питає:
— А ти мою маму не знаєш? Вона сліпа на одно око ще й горбата.
— Знаю я їх. Вони з мою мамою дрантя пошивають. І нічого на собі не мають, лиш у дранті ходять.
Жидівка питає:
— А матерії ти б їй не передав, щоб ушила собі плаття?
— Ну добре, передам, — каже чоловік. А жид йому:
— Слухай, як ти вже взяв для її мами, то возьми й мому татови на костюм та на штани.
Взяв він і то, та й каже їм:
— Там дорого беруть за то, що вшиють, треба гроші. Вони й гроші йому дали.
Взяв це все подорожній чоловік. Іде дорогою та й думає: «Господи, є ще май дурніший на світі. Треба вертатися додому».
Іде він дорогою, а на подвір’ї якась жінка б’є свиню. Коло свині дванадцятеро поросят.
— Чого ти б’єш цю свиню? — питає чоловік. А вона каже:
— Мій дурний чоловік купив цю свиню, а вона поросятам цицьки не дає.
— Не бийте її, жіночко. Я цю свиню знаю. Вона й буде кричати, бо вона з хазяїном не попрощалася. Я б, — каже, — її зводив, але поросятка малі. Їм буде важко йти.
— Та в мене воли є, — каже жінка. — І візок є.
— А коєць? — питає подорожній чоловік.
— І коєць є. Дав би вам бог здоров’я. Запрягайте воли, кладіть на віз свиню й поросята та й везіть.
— Добре, — каже чоловік. — Завтра я їх привезу. Та й поїхав.
А чоловік тої жінки сіяв у полі пшеницю. Та й недохват йому було пшениці. Сів на коня та й приїхав додому пшениці взяти. А жінка й каже:
— Чого ж ти, дурню, прийшов?
— Пшениці мені недохватило.
— А в кого ти свиню купив?
— Як у кого? На базарі купив, — каже чоловік.
— А чого ж хазяїн не розпрощався з свинею?
— Ти що, дурна, жінко? Хто ж зі свиньми прощається.
— Слухай, найшовся чоловік, сусід тої свині, та забрав її, щоби розпрощалася. Я дала йому воли, щоб поросята пішки не йшли.
Учув це чоловік та й поїхав по сліду здоганяти. А той побачив, що ззаду за ним женеться конем, та й заїхав волами в ліс. Обняв липу край лісу та й тримає її. Прибігає той конем і питає:
— Чи не видів ти тут такого з волами, що свиню з поросятами віз?
— Не видів. Ти тримай цю липу, бо вона повна золота. Як не тримати, то вона лопне, золото розсиплеться і розберуть його. Ти потримай, — каже подорожній, — а я поїду в село та візьму двох моїх братів. Та й поділимося золотом.
Зліз той з коня і обняв липу. Та й каже подорожньому:
— Сідай на мого коня.
Той сів на коня, об’їхав кругом та в ліс. Прив’язав коня ззаду до воза і поїхав помалу додому.
Приїжджає, воли, свиня з поросятами, кінь і матерія та гроші від жидів. Та й каже він:
— Будем, жінко, жити, бо на світі є май більше дурних, не лиш ти. І жили вони далі. Та й казка вся.