Українські народні казки

Як чоловік дурних шукав

Українська народна казка Буковини

Один парубок оженився на дурнуватій дівці, бо вона мала велике хазяйство. Пішов він їдного разу в поле орати, а жінці каже:

— Піди на ярмарок, купи мені тютюну і принеси в поле. А жінка йому:

— Та ж грошей нема.

— То продай курку. Але як будеш іти на ярмарок, одягнися й причешися.

Зловила жінка курку, одягла новий кожух і пішла на ярмарок. Прийшла та й стоїть з куркою. Підходи до неї жид-покупець.

— Скілко, бабо, за курку?

— П’ятдесят рублів, — запіяла баба.

Жид зрозумів, що вона прибита, бо всі люди продають курей по штири-п’ять рублів. Та й каже жінці:

— Добре, дам вам п’ятдесят рублів за цю курку. Але в мене зараз нема грошей. На другий четвер приходьте, то я вам дам.

А вона йому:

— Добре, паночку, але на другий четвер я вас не впізнаю. То нате вам мій кожух. Як вийдете на ярмарок, — вдягніть кожух, і я вас по свому кожухови впізнаю.

Взяв жид курку й кожух та й пішов. А жінка прийшла додому без тютюну. Чоловік дуже захотів курити, сів на коня і приїхав з поля додому.

— Ти курку продала?

— Продала.

— За скілко? — питає чоловік.

А вона й каже, що за п’ятдесят рублів. Він зразу зрозумів, що ту щось не те.

— А чого ж ти не принесла мені курити в поле, як я казав?

І тут жінка розказала про те, як «продала» курку і віддала кожуха. Почув це чоловік та й каже:

— Я вже цего не можу терпіти. Кидаю тебе і йду світом. Як найду в світі май дурнішу за тебе, то вернуся, а як нє — то не вернуся.

І пішов чоловік світом.

Іде він через якесь село, а баба взяла пражину та й б’є на прив’язі пса.

— Нащо ви його б’єте? — питає чоловік. А баба й каже йому:

— Здох би він, той пес. Гавкає та й гавкає. Мій чоловік попив та й ляг собі, а пес не дає йому заснути. За то його й б’ю.

— Тьотю, не бийте його. І в мене таке було.

— То що ж робити, сину? А він питає:

— У вас горівка є?

— Є. І хліб тепер з печі витягнула.

— Дайте сюди хліб і горівку, — каже він бабі.

Баба принесла хліба і горівки, а він відломив кусочок, намочив у горівці і кинув псови. Пес з’їв, відкинув хвіст і заснув.

— От добре ти зробив, чоловічку, — каже баба. Дала вона йому хліба й сала в дорогу.

— Спасибі вам, що навчили мене, як пса заспокоїти. Іде він далі. А якась баба б’є квочку коло курчат.

— Тьотю, чого ви так б’єте цю квочку? — питає подорожній.

— А щоби вона здохла! Ади народила їх, а цицьки не дає.

— Тьотю, не бийте цю курку. У мене тоже таке було. У вас є кукурудза і макогін?

Баба винесла кукурудзи й макогін, він натовк кукурудзи, намочив та й посипав курчатам. І курчата зачали їсти.

— Ой, спасибі вам, — каже баба. — Як вони файно їдять.

Дала йому баба в дорогу хліба, сала, горівки, і пішов він далі. Іде й думає: «Вже найшов двоє дурних». Іде він, а жид сидить під магазином і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Далеко.

— Та куди ж? — питає жид.

— Іду на той світ. Там у мене тато й мама є. А жид питає:

— Слухай, а ти мого тата не знаєш?

— Як не знаю? Він з моїм разом роби.

— А ти передачу туди не можеш узяти? Чоловік каже:

— То дуже багато нести. Я не можу. Гроші лиш можу взяти. А жидівка виходи з хати та й питає:

— А ти мою маму не знаєш? Вона сліпа на одно око ще й горбата.

— Знаю я їх. Вони з мою мамою дрантя пошивають. І нічого на собі не мають, лиш у дранті ходять.

Жидівка питає:

— А матерії ти б їй не передав, щоб ушила собі плаття?

— Ну добре, передам, — каже чоловік. А жид йому:

— Слухай, як ти вже взяв для її мами, то возьми й мому татови на костюм та на штани.

Взяв він і то, та й каже їм:

— Там дорого беруть за то, що вшиють, треба гроші. Вони й гроші йому дали.

Взяв це все подорожній чоловік. Іде дорогою та й думає: «Господи, є ще май дурніший на світі. Треба вертатися додому».

Іде він дорогою, а на подвір’ї якась жінка б’є свиню. Коло свині дванадцятеро поросят.

— Чого ти б’єш цю свиню? — питає чоловік. А вона каже:

— Мій дурний чоловік купив цю свиню, а вона поросятам цицьки не дає.

— Не бийте її, жіночко. Я цю свиню знаю. Вона й буде кричати, бо вона з хазяїном не попрощалася. Я б, — каже, — її зводив, але поросятка малі. Їм буде важко йти.

— Та в мене воли є, — каже жінка. — І візок є.

— А коєць? — питає подорожній чоловік.

— І коєць є. Дав би вам бог здоров’я. Запрягайте воли, кладіть на віз свиню й поросята та й везіть.

— Добре, — каже чоловік. — Завтра я їх привезу. Та й поїхав.

А чоловік тої жінки сіяв у полі пшеницю. Та й недохват йому було пшениці. Сів на коня та й приїхав додому пшениці взяти. А жінка й каже:

— Чого ж ти, дурню, прийшов?

— Пшениці мені недохватило.

— А в кого ти свиню купив?

— Як у кого? На базарі купив, — каже чоловік.

— А чого ж хазяїн не розпрощався з свинею?

— Ти що, дурна, жінко? Хто ж зі свиньми прощається.

— Слухай, найшовся чоловік, сусід тої свині, та забрав її, щоби розпрощалася. Я дала йому воли, щоб поросята пішки не йшли.

Учув це чоловік та й поїхав по сліду здоганяти. А той побачив, що ззаду за ним женеться конем, та й заїхав волами в ліс. Обняв липу край лісу та й тримає її. Прибігає той конем і питає:

— Чи не видів ти тут такого з волами, що свиню з поросятами віз?

— Не видів. Ти тримай цю липу, бо вона повна золота. Як не тримати, то вона лопне, золото розсиплеться і розберуть його. Ти потримай, — каже подорожній, — а я поїду в село та візьму двох моїх братів. Та й поділимося золотом.

Зліз той з коня і обняв липу. Та й каже подорожньому:

— Сідай на мого коня.

Той сів на коня, об’їхав кругом та в ліс. Прив’язав коня ззаду до воза і поїхав помалу додому.

Приїжджає, воли, свиня з поросятами, кінь і матерія та гроші від жидів. Та й каже він:

— Будем, жінко, жити, бо на світі є май більше дурних, не лиш ти. І жили вони далі. Та й казка вся.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Романівці, Сокирянського району, Чернівецької області
15 квітня 1979 року
Оповідач: Савка Василь Николайович (1924)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як чоловік дурних шукав

Українська народна казка Покуття

Жили чоловік з жінкою. А та жінка була трошки дурненька, і треба було їм продати корову й кугута. І пішла жінка на базар торгувати. Приходить, купці підходять до неї й питають:

— Жінко, що за корову? А вона відповідає:

— За корову п’ятку.

— А за кугута що?

— За кугута сотку.

Так і погодилися. Вирахували гроші, а вона говорить:

— Зав’яжіть мені гроші у конець хустки ззаду.

А вони там пошобортали щось та й «бувайте здорови». Жінка приходить додому, а чоловік питається:

— Жінко, ти кіко взяла за корову? Вона відповідає:

— П’ятку.

— А за кугута?

— Сотку.

А чоловік каже:

— Може, за кугута п’ятку, а за корову сотку?

— Нє, нє, — каже, — чоловіче, там у мене у хустці гроші зав’язані. Чоловік подумав: «Не буду сперечатися, аби гроші були». Він до хустки — ґудз зав’язаний, а грошей нема. Чоловік узлостився і почав називати її:

— Ти, Маґда, сяка-така...

І хотів її бити. А вона вибігла надвір, обкачалася в пір’я і з тої злости кричить:

— Кудкудак, я не Маґда, але птах!

Чоловік махнув рукою та й думає: «Що з дурною робити?»

І рішив чоловік покинути господарство і йти в світ. Якщо дурнішу найде, то вернеться додому, а як ні, то не вернеться. Ішов він село від села і заходить в одно село. А там чоловік поклав хату, але не прорубав вікна. І ловить сонце мішком, щоб занести до хати. На мішок сонце гріє, він несе його до хати. Лиш поза поріг, а сонце зникло з мішка. І зачали вони з жінкою сваритися: «Чого сонце до хати не гріє?»

Цей чоловік підходить до тої хати, подивився і зрозумів. Почав їм допомагати.

— Давайте, — каже, — сокиру. Зараз сонце буде гріти до хати. Прорубав дірку, і сонце засвітило до хати. А чоловік жінці говорить:

— Видиш, жінко, які є в світі люди мудрі, а ти яка дурна. А то він сам був дурний.

І пішов подорожній чоловік далі. Заходить він до другої хати. А там жінка не знає, що робити, бо квочка вивела курята і ніяк не хоче дати їм ссати. А подорожній чоловік на то дивиться. І зрозумів, у чому справа. І сказав їй дати крупів. Посипав він курятам крупів, дав води. Курята наїлись — і всі під квочку. Подорожній каже жінці:

— Отак кожного разу робіть. Дайте курятам крупів, і вони підуть ссати.

Жінка сказала:

— Я буду так робити.

І подорожній пішов далі. Заходить до одної хати, а там жінка зшила чоловікови сорочку і не прорубала пазуху. Та й говорить чоловікови:

— На вбирай. Я вже тобі пошила.

А чоловік хоче вбирати і нема як, бо пазухи нема. А вона його макогоном, макогоном.

— Я старалася, а ти не вбираєш!

На це надходить подорожній. Дивиться на ту комедію. І попросив у жінки ножиць. Та прорубав пазуху. І той чоловік убрав сорочку. А жінка свому чоловікови каже:

— Видиш, чоловіче, які є в світі люди мудрі, а ти такий дурний, що не міг сорочку вбрати.

А то жінка сама була дурна.

І пішов подорожній далі своєю дорогою, шукати людей, дурніщих від свої жінки. І заходить він ще раз до одної хати.

— Добрий день!

Хазяйка запросила його сісти. І зачала розпитувати його, відки він і куди йде. Він розказує, що він відти й відти. А жінка зайойкала:

— Йой, — каже, — та там мій синок служить у армії. Чи ви його часом не виділи там?

А подорожній відповідає:

— Я, — каже, — видів. Не має що їсти, ходить голодний, голий. Бідує.

А жінка подорожньому каже:

— Може, би я свому синочкови щось вами передала? Аби він не голодував і голий не ходив.

А та жінка була багачка, передати мала що. Виводить із стайні коні, запрягає у віз. Накладає хліба, солонини, вбрання, полотна дві букаті. Та й подорожній сів на фіру і спокійно собі поїхав.

А тої жінки чоловік приходить додому, заходить до стайні, а коней нема. Питає він жінки, де поділися коні. Вона розказує, що був такий і такий чоловік.

—...Я запрягла коні, і передала нашому синови всякого добра, аби не ходив голодний і голий.

Чоловік зрозумів, у чім справа, виводить із стайні ще одного коня, сів на него і хоче наздогонити подорожнього.

А подорожній не дурний був, знав, що це може статися, і заїхав з усім добром у ліс. А сам намикав з кінських хвостів шерсті та й почепив на галузку корча. Та сів під дубом і сидить собі.

Іде той чоловік конем. І питає подорожнього:

— Чи ви не виділи, сюди не проїжджав чоловік такими й такими кіньми?

А подорожній каже:

— Видів, видів. Їхав чоловік такими кіньми. Той питає:

— А чи давно вже це було?

— Вже трошки давненько. Вилізьмо на дуба. Може, з дуба ще його й увидимо.

Так вони й зробили. Вилізли на дуба. А подорожній знав, де ту шерсть присилив. Та й каже тому чоловікови:

— Ану дивіться, ген-ген шерсть кінська на корчі почепилася. В той бік він і поїхав.

Та й справив його в той бік, а сам виїхав з лісу і поїхав зовсім іншою дорогою.

Приїжджає він додому і каже жінці:

— Тому я вернувся, що в світі є ще дурніщі люди від тебе.

Жінка врадувалася, що чоловік вернувся, і почала хвалитися, яка вона добра господиня. Бо посіяла на городі соли. І вони вже більше не будуть купувати соли, бо виросте на городі. Що мав чоловік робити?

Так він і жиє з тою жінкою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
9 серпня 1987 року
Оповідач: Матейчук Іван Петрович (1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.