Українські народні казки

Як чоловік дурніших знайшов

Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік з жінкою, та й таки геть бідні були. Та й був у них хлопець. Старі повмирали, а той хлопець лишився сам. Пішов він у світ та й ходив по наймах, а відтак підріс та й прийшов до тої хатини. Та й ходив на зарібки *, на деньки, та й так жив. Та й уже підійшов на парубка. Кажуть йому:

— Оженись, то може, тобі буде ліпше. А він каже:

— За мене ґазда дівку не дасть, бо я нічого не маю. А взяв би бідну, то буде старців більше. Я волію сам бідувати.

Та й він сам та й сам. Але в него був брат на другім селі. Брат його дуже жалував і рад би був щось зробити, щоби йому було якось ліпше. І нічого він йому не міг порадити, і парубок зайшов у більші роки.

А коло того брата жила по сусідству жінка і мала одну дівчину. Та й дуже заслабла, закликала до себе цего сусіду та й каже:

— Я вижу, що буду вмирати. Я гроші маю, прошу, щоби ти мене поховав, дуже прошу.

Та й просить слаба жінка:

— Як мене поховаєш, щоби був опікуном мої дівчини та й завідував її господарством.

І вмерла баба. Поховав він її, та й треба наглядати за її господарством.

А дочка її з вісімнадцять років мала. Але лиш при хаті робила, а щось піти купити чи продати, то це вже ні. Що мама сказала, то вона при хаті робила.

І впало тому опікунови на гадку: «Може би, брат узяв цю дівчину, аби мені це з голови впало?» Пішов він до брата та й каже:

— Там дівчина лишилася. Незгірша дівчина. Мама її вмерла, я її вже поховав. Іди подивися, яка дівчина, та й господарочка яка.

А брат каже:

— Мені фіфачки не треба. Коби зварила їсти та випрала мені. Най буде, іду.

Пішов він туди — дівчина непогана, вдалася йому. Та й обдивився господарство. Зачав він з нею говорити, а вона каже:

— А я знаю? Нема мені з ким порадитися, мами нема. Каже цей опікун, його брат:

— Треба косити сіно для корови, дров треба рубати. Я тобі це не буду робити враз *.

Та й вона каже:

— Най буде.

Посваталися, повінчалися та й жиють. Файно жиють. Приходять свята Різдвяні. Він має йти на базар та й має брати гуску на продаж. Та й так уночі заслаб, що й з ліжка не годен встати. А конче треба йти. Каже він:

— Ти бери гуску та йди до брата мого, аби він пішов на базар та продав її. Та й купив нам, що треба на свята.

А вона каже:

— Я би не пішла до него, бо він мене називав дурною. Я ліпше сама піду в місто та й поорудую *.

— Як ти підеш та продаш, коли ти навіть дороги до міста не знаєш?

— Та я, — каже, — знаю. Я з мамою раз гонила вівці на базар.

— Та ти, — каже, — не знаєш, ні кілько за гуску правити, ні за кілько віддати.

А вона каже:

— Ти мені скажи, кілько правити. Я буду так робити, як скажеш. Та й таки раз вперлася йти. А він подумав: «Як так, то най іде».

Сказав, яку ціну має правити, а за яку продати.

Пішла вона на базар. Не доходячи базару, вибіг якийсь міщур * з вулиці та й питає:

— Ґаздиньо, ви продаєте гуску? ’

— Продаю. Він пообзирав.

— Що хочете?

— Тілько й тілько.

(Сказала так, як чоловік казав). А він каже:

— Я з вами годитися * не буду. Плачу, скілько ви кажете, бо гуска того варта.

Та почав шукати по кишенях гроші. Нема грошей. А він каже:

— Я перебирався та й лишив пулярчик * на столі. Ви би зачекали, аби я побіг за грішми? Моя хата третя від цеї. Зараз приношу гроші й подаю.

А вона каже:

— Най буде.

Він кавальчик відбіг, вернувся та й каже:

— Ви би не були такі добрі, щоби я гуску взяв? Та й лишу дома гуску, а гроші вам принесу. Та й піду з вами на базар щось купити.

Вона каже:

— Я боюся, що я вас не пізнаю, коли ви відти вернетеся.

— Знаєте що? — каже він. — Я вам дам свою блюзку, а ви мені дайте свій кожух. Та й ви мене пізнаєте по свойому кожусі, а я вас по своїй блюзці.

Та взяв кожух та й гуску, та й тілько його було видно. А ця стоїть та й чекає. Та й чекає до полудня, та й по полудню. Уже люди з базару йдуть. Кажуть:

— Жінко, кого ти тут чекаєш?

Вона бере та й розказує, яка є справа.

— Іди, жінко, додому, бо ти замерзла. То вже пропало, іди. Іде вона додому. А чоловік слабий. Думає він, що час жінці вернутися, а жінки нема. Може, її розбили коні? «Чого я такий дурний? — думає він. — Я ж знав, що вона не хожена *. Чого я її посилав у місто?» Дуже зажурився чоловік. Підоймається він з ліжка, дивиться в вікно — іде жінка. Але пізнав її по хустці та й по ходови. Іде в якійсь блюзці. Що їй сталося? Може, купила блюзку?

Входить жінка в хату, а чоловік питає:

— Як тобі гостилося?

— Добре, — каже, — гостилося.

— Продала гуску?

— Продала.

— Та що взяла?

— Та так, як ти казав.

— А що в тебе за блюза?

І вона розказала все поправді, як було.

— Він гуску взяв та й мав принести мені гроші. Та й взяв мій кожух, а дав мені блюзку, щоб я його пізнала по кожусі, а він мене по блюзці.

А чоловік як штрик з того ліжка, то вже й не чув, що він слабий. Та й каже їй:

— Я йду в світ. Як найду таких других дурних, як ти, то я ще до тебе верну, а як не найду, то прийду і вб’ю тебе насмерть. Та й піду відсиджу в тюрмі.

Зібрався він і пішов. Пішов до брата свого, позичив грошей, але не каже про тривогу свою. Та пішов у місто, зайшов у склеп *, купив собі мундур весь біленький. Блюзку біленьку, кашкет біленький. Походив склепами, а далі пішов на край міста. Там був ще оден склеп. Ввійшов, а там нікого нема, тілько жидівка продає. Дуже стара. Він каже їй:

— У вас нема папіросів усякого сорту? Мені треба всіх по пачці. Каже вона:

— Є.

Та пішла до полиці і викладає папіроси на ля́ду *. А він закотив голову та й дивиться в стелину. Жидівка викладає папіроси та й видить, що він у стелину дивиться і більше нікуди. Каже вона йому:

— Пане ґаздо, що ви там видите? А він каже:

— Що я вижу, то мені нікому не можна розказувати. Але та як ви старша жінка, то я вам розкажу. Я святець *. Я з того світу прийшов. І зараз відходжу. Я дивлюся, коли вітер завіє і мене возьме.

А жидівка питає:

— Як ви через стелину підете?

— Я так піду, що й стелина буде ціла, і мене тут не буде. Мене пустили на пару мінут щось тут купити, і я вже йду. Небо отвориться, і я відійшов.

Питається в него жидівка:

— Є на тім світі жиди? Він каже:

— Є. Лиш ми не в одній салі *. Жиди почерез річку в другій салі. Каже вона йому:

— Там є чоловік мій, Хун. І Абрум там є?

— Є, — каже, — вони оба.

— Я би передала їм якогось мундуру, бо вони там обносилися. А чоловік каже:

— Це мені не можна робити. Там є що купити. Аби гроші. Я з ними на купецтво ходжу.

— Може би, я вами передала трохи грошей?

— Можна, — каже він. — Але не залізні, лиш паперові, бо мені не можна нести туди тягару.

А її син з невісткою пішли на купецтво, і не було їх дома. А той знов каже:

— Якби ви дали гроші, то я можу взяти. Та й можу папіроси взяти.

Та й дала вона гроші, папіроси. Та й пішов він «з вихром». Пішов, здоймив з себе свій білий мундур та й іде в іншому. Приходить додому жидівський син з жінкою. Каже жидівка:

— Тут був святець.

— Який святець? Що ви, мамо, одуріли? Де святі ходять?

— Та як не святець? Та він у такім білім, як крейда, зібраний. І розказав, що там твій тато є й Абрум. Та як не святець?

— Ну та й що?

— Та я передала гроші та й папіросів.

— Та ви одуріли? — каже син. — Куди він пішов?

Вона показує, на котру дорогу він пішов. Син сідає на коня та й каже:

— Я зараз його подогоню.

Їде він, і кого зістрітить, питає:

— Ви не виділи чоловіка в білім вбранню?

— Ні, не виділи.

А цей, що гроші й папіроси взяв, уздрів, що далеко-далеко їхає вслід за ним якийсь конем. Він пішов на берег, накрив капелюхом круглий камінь та й тримає. Над’їхав жид.

— Пане ґаздо, ви не виділи, тут не йшов чоловік у білім?

— Не видів.

— А що ви тут держите?

— Я імив золоте потя *. Таке потя ймив, що вже мені до смерти не треба буде робити. Що мені буде треба, воно все буде мені приносити.

— То продай його мені.

— Не продам.

— Я тобі тілько й тілько грошей даю. А той не хоче. Каже жидови:

— Ви тілько грошей не маєте, кілько це потя коштує. Але я дуже люблю коней. Аби ще дали мені до тих грошей коня, то дам вам потя. І робити вже до смерти не будете нічого. Але треба тримати потя, поки місяць не засвітить. Бо потя втече. А як місяць засвітить, то потя не буде видіти. Тоді ви беріть його і несіть додому.

Та бере він гроші, бере коня, сідає на коня і їде. А жид остався. Перебрав від него капелюх з «потям» та й держить. Держав він то та держав. Дивиться, а то нічого не кивається. Думає: «Та ж потя мало би підкидатися. Що це є?» Бере підоймає крису * капелюха — нічого не кивається. Вхопив рукою, а то студений камінь. Та й вернувся він додому та й каже:

— Мамо, ми обоє однакі. Ви дали гроші, а я — гроші й коня. А той вернувся до свої жінки та й сьогодні жиють обоє. І добре жиють.

Походження та примітки

* Зарі́бок — заробіток.

* Враз — увесь час, постійно.

* Ору́дувати — облаштовувати справу; придбати щось.

* Міщу́р — міщанин, мешканець міста.

* Годи́тися — тут: торгуватись.

* Пуля́рчик — гаманець.

* Хо́жений — бувалий.

* Склеп — крамниця.

* Ля́да — прилавок.

* Святе́ць — тут: святий.

* Са́ля — зала.

* По́тя — пташеня.

* Кри́са — тут: відігнутий край капелюха.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
14 січня 1984 року
Оповідач: Рибчук Анна Петрівна (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.