Українські народні казки

Як чоловік жінці правду сказав

Українська народна казка Буковини

Був собі пан. Мав чабана. І був той чабан такий довірений у пана, що лиш його їдного пропускала варта на воротях без перевірки. Їдного разу підходи до того чабана гадюка і каже йому:

— Що ти від мене хочеш за те, що занесеш мене в панський двір? Став чабан і думає: «Що з гадюки вимагати?» Та й надумав.

— Дай мені знання, — каже він гадюці. Гадюка йому:

— Дам тобі знання, але щоб ти не казав, від кого їх маєш. А як скажеш комусь, то помреш.

Залізла йому гадюка в пазуху, і він заніс її до пана в огороду. Вийшла вона з пазухи і пішла по панському дворі. А чабан пішов до овець. Сів собі в лісі на пеньок та й думає: «От дурна моя голова. Послухав гадюки і так далеко ніс її». А на дубови дві сірі ворони сидять та й каркає одна до другої: «Кир-кар, кир-кар». А чабан сидить на пенькови та й розібрав, що вони каркають:

— Якби той чоловік знав, на що він сів! Він не на пеньок сів, а на золото.

Порпає чабан руками попід пеньок — є золото! Тоді бере він собі підводу, складає на неї золото, завози і каже жінці:

— Я заробив.

Лишає чабан пасти панські вівці та хазяює коло хати. І так розбагатів, що більше нема куди. А їдного разу захотілося йому і його жінці поїздити, погуляти. Чоловік сідає на коня, а жінка на кобилу, і їдуть вони по дорозі. Але кобила трохи відстає від коня, лишається ззаду. Кінь заїржав до кобили: «Поспішай! Чого відстаєш?» А кобила й собі заїржала: «На тобі лиш їден їде, а на мені — троє». Кінь питає: «Як троє? На тобі їдно і на мені їдно». — «Нє, на тобі їдно, а на мені — троє. Я жеребна, а жінка тяжка. От і маєш троє».

Чоловік не знав, що кобила жеребна, а жінка його вже тяжка. Як почув він це, то засміявся. Жінка побачила це та й каже:

— Чоловіче, чого ти засміявся, як заїржали коні? Ти щось знаєш?

— Нічого не знаю.

— Нє, знаєш!

І почала вона його сукати, щоб він сказав, що знає. А він їй:

— Жінко добра, як я тобі це скажу, то помру.

— Помри, але скажи, — говори йому жінка.

А колись не було цвинтаря, як тепер. Кожен собі в кінці свого городу копав на себе яму. Чоловік і каже:

— Жінко, беру роскаль та викопаю яму, бо як скажу тобі, то помру.

Взяв він роскаль і пішов конець городу яму копати. Копає він, копає, вже майже половину викопав. Прийшов пес, поклав мордочку на лапки та й думає: «Хазяїн має помирати, бо має правду казати». Тут прийшов і кугут. Такий високий, лабатий. Та й почав порпати, комашки збирати. А грудочки падуть у яму. Пес як скочив на кугута, хотів розірвати його. Пес говори по-свойому, кугут по-свойому, а хазяїн все розбирає, що вони кажуть. Кугут каже:

— Твій хазяїн такий дурний, як ти. А пес питає:

— А чого?

— А того! Я, — каже, — маю сімдесят п’ять жінок і ні одній правди не кажу, а чоловік має їдну жінку, і то хоче правду сказати. Якби чоловік розумний, та пішов у вишнячок, та вирубав біячок, та щоб дав добре жінці біячок, то не питалася б вона за правду.

Чоловік то все розібрав, бо в него знання є. Іде він у вишнячок, вирубує біячок, а яму закидає. Лишає біячок у сінях, а сам іде до хати. Жінка скаче йому на шию і питається його:

— Викопав, чоловіче, яму? Чоловік каже:

— Викопав, жінко.

— Тепер скажеш правду?

— Скажу, жінко. Але моя правда в сінях.

— То йди принеси.

Чоловік іде до сіней, бере біячок. Та мах біяком, та мах! Та як дав жінці «правду», то вона й до цих пір більше правди не питається.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
23 березня 1979 року
Оповідач: Танас Іван Олексійович (1922)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як чоловік жінці правду сказав

Українська народна казка Буковини

Один чабан пас у пана вівці. Одного разу підповзає до нього гадюка і каже:

— Що ти хочеш за те, що занесеш мене у панський сад? Став чабан та й думає: «Що з гадюки візьмеш?» А тоді й каже:

— Дай мені знання.

— Я дам тобі знання, — погодилася гадюка, — але щоб ти нікому не казав, від кого їх маєш. Бо як скажеш кому-небудь, то помреш. Ти будеш розуміти мову всіх звірів і птахів.

Залізла гадюка чабанові в пазуху, і заніс він її в панський сад. А сам пішов до овець. Сів собі край лісу на пеньок та й думає: «От дурна моя голова. Послухав гадюки і так далеко ніс її». А на дубі сидять дві сірі ворони та й каркає одна до другої: «Кир-кар, кир-кар». А чабан слухає та й розуміє, про що вони говорять.

— Якби знав той чоловік, на що він сів! Він не на пеньок сів, а на золото, — каже одна ворона другій.

Почав чабан порпати руками попід пеньок — є золото! Складає він золото на підводу, привозить додому і каже жінці:

— Це я заробив.

Розбагатів чабан, лишив панські вівці пасти.

Одного разу захотілося йому прогулятися з жінкою на конях. Чоловік сідає на коня, а жінка на кобилу, і їдуть вони по дорозі. А кобила трошки відстає від коня. Кінь заіржав до кобили:

— Швидше! Чого відстаєш? А кобила й собі заіржала:

— На тобі лиш один їде, а на мені троє.

— Як троє? На тобі одне й на мені одне.

— Ні, на тобі одне, а на мені троє. Бо я жеребна, а жінка тяжка.

Для чоловіка було новиною те, що сказала кобила. Почув він та й усміхнувся. А його жінка була дуже цікава, що треба, що й не треба — усе мала знати. Помітила вона, що чоловік усміхнувся, та питає:

— Чоловіче, чого ти засміявся, як заіржали коні?

— Не знаю, чого. Так собі.

— Ні, знаєш.

І причепилася вона до нього, щоб сказав, що він знає. А чоловік каже:

— Жінко добра, як я тобі це скажу, то помру.

— Помри, але скажи, — говорить йому жінка.

А колись не було цвинтаря, як тепер. Кожен у кінці свого города копав на себе яму. Чоловік і каже:

— Жінко, беру я рискаль та викопаю собі яму, бо як скажу те, то помру.

Взяв він рискаль і пішов у кінець города яму копати. Копає він, аж тут прийшов пес. Поклав мордочку на лапи та й думає: «Хазяїн має померти, бо має правду казати». Тут прийшов і кугут. Такий високий, лабатий. Та й почав порпати, комашки збирати. І говорять пес із кугутом. Кугут каже:

— Твій хазяїн такий дурний, як ти.

— А чого?

— А того! Я, — каже, — маю двадцять жінок, і ні одній правди не кажу, а він має одну, і то не дасть ради. Якби він був розумний та пішов у вишнячок, та вирубав біячок, та щоб дав добре жінці біячком, то не казала б вона: «Умри, але скажи».

Чоловік те все розібрав, бо в нього було знання. Та пішов у вишнячок, вирубав біячок, а яму закидав. Лишає він біячок у сінях, сам іде до хати. Жінка скаче йому на шию і питає:

— Викопав, чоловіче, яму?

— Викопав, жінко.

— Ну, тепер скажеш правду?

— Скажу, жінко. Але моя правда у сінях.

— То принеси.

Чоловік іде до сіней, бере біячок. Та як провчив жінку, то вона й досі пам’ятає.

Походження та примітки

Як чоловік жінці правду сказав. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 670. Записано 23 березня 1979 року в селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Івана Олексійовича Танаса (1923 року народження, освіта — 7 класи, електрик).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.