Як чоловік злодія викупив
Українська народна казка Закарпаття
Іден чоловік був бідний, не мав нич, лем ідну корову. Тоту корову він хотів продати. Та й з жоною ся порадив, що за корову взяти тристо рублів. Веде корову на базар. А чоловік іде по дорозі і звідає:
— Де ведеш корову?
— На базар.
— Кілько хочеш за неї?
— Тристо рублів.
І той чоловік дав йому тристо рублів. Тристо цілкових. А він ще не вірив, що добре продав. Думає: може, добре, може, недобре. Пішов на базар, позирає на коровки — двасто вісімдесять, двасто сімдесять, двасто п’ятдесята А за тристо рублів коровки не є. Добре.
Не купив нічого та й іде з грошима домі. Іде він домі, позирає — народ іде д’ідній хижі. Думає собі: «Ану що там є? Іду й я». Прийшов на поріг, став, позирає, а там за столом сидить суддя, а на лавці сидить підсудний чоловік, такий файний, такий красний. Синьоокий, жовтоволосий. Звідається суддя:
— Но що тому чоловікови давати? Яку смерть? Чи вбити, чи повісити, чи втопити? Скажіть, люди.
Раз каже суддя, другий раз каже, третій раз каже.
— Слухайте, люди, — каже суддя, — це громадський суд. Що громада присудить, то й буде.
Нич ніхто не каже.
— ...І хто за нього заплатить, то пущаєме його на волю.
А чоловік, що продав корову, подумав собі та й озивається:
— Я можу дати за нього тристо рублів. Шкода, щоб був такий файний чоловік у петлі. Давай руку, — каже він підсудному.
Той дав йому руку, а суддя кличе:
— Ходи сюди. Ти його знаєш, цього підсудного?
— Ніт.
— А ти його знаєш? — звідає суддя підсудного.
— Ніт.
— Не знаю його, айбо гроші дам, — сказав бідний чоловік.
— Давай.
І бідний дав свої тристо рублів.
— Іди, — наказує суддя, — і бери його з собою домі. Буде тобі робити.
А він відповідає:
— Панове, у мене чотирнадцять дітей. У мене є кому робити.
— Но то най іде, куди хоче.
А підсудний встав, імив того бідного попід руку, і вийшли оба вон. Той уже знов розняв рот, хоче повісти, що в нього чотирнадцять дітей.
А той спиняє:
— Добре, добре.
Не дав він йому того повісти. Ідуть вони та прийшли до ідного жида в бовт. Зайшли, а жид-бовташ питає:
— Іване, а де ти був? Ти так давно в мене був. Говорить той:
— Я голоден, давай щось їсти.
— То пой, будеш їсти.
— Айбо в мене є цімбора.
— То най іде сюди.
Сіли вони, дав їм жид їсти, випили мало.
— На тобі, Іване, шість хлібів.
— Добре, добре.
Дав йому жид шість хлібів, дав міх великий. Поклав Іван ті хліби в міх. Жид каже:
— На тобі, Іване, грошей.
— Дай, добре, добре.
Дав йому жид мало грошей. Та й забралися вони оба далі. І прийшов Іван у другий, менший, магазин.
— О, Іване, де ти був? Ми тебе давно не виділи. Іван на то:
— Я був де не був.
— Може, ти голоден?
— Я, — каже, — не голоден, не голоден. Він так каже, бо вже в іншому бовті він їв.
— Голоден ти, голоден, — жид припрошує, — заходь до хижі. Пішли вони до хижі, жид поклав молоко й хліб, та мало заїли.
— Іване, даю тобі п’ять хлібів.
Дав жид п’ять хлібів, він узяв хліби в міх. Уже несе одинадцять хлібів. А то хліби великі. І далі вони йдуть. Де йдуть? Домі йдуть. Прийшли під хижу, поклали міх на лавку. І навчає Іван:
— Іди до хижі й кажи правду, де гроші дів, де дів корову. Кажи, як ти її продав.
Увійшов хазяїн до хижі, і звідається жона:
— Продав-ись корову?
— Продав.
— За кілько?
— За тристо рублів.
Жона не звідає, де суть гроші, не звідає. А чоловік повідає:
— Я йшов домі, а там такий файний чоловік був. Сидів підсудний на лавці, а суддя питає: «Люди, яку йому смерть дати? Повісити, чи вбити, чи затопити?» А я то слухаю. «Люди, хто за нього дасть тристо рублів, я пущаю його на волю.» А я думаю собі: «В мене є тристо рублів, дам йому». І сказав я, що дам. І я дав, а суддя того чоловіка пустив. Казав суддя, щоб він, той чоловік, мені робив, а я сказав, що в мене чотирнадцять дітей.
А жона каже:
— Та де вік є, той чоловік? Іди клич його до хижі. Я наварила їсти. Може, він голоден.
Хазяїн вийшов надвір, а той сидить на лавці. Закликав його до хижі, поклали на стіл хліб, ріжуть, Іван кожному дітвакови дає. А то ж чотирнадцять дітей!
Заїли вони, пішов чоловік у комору. Комора не вирихтована, таки глина, підлоги нема. Взяв він білу крейду, обміряв, обчислив:
— Таку яму копайте. Мечте глину по боках.
Діти скоро викопали яму. Там було чотирнадцять дітей, було кому копати. Іван говорить жоні:
— Є туй такий чоловік, що різав дві свині?
— Є.
— Є туй такий чоловік, аби молов пшеницю й муку мав?
— Є, — відповідає, — має муку, має різані свині.
— Ідіть до нього та не кажіть «позичте» або «продайте», а кажіть: «Дайте. Дайте метер муки й доста солонини на зажарку.»
— Добре.
— І послухайте добре, що він буде говорити.
Жона пішла, а Іван пішов за нею назирці, бо хотів знати, де тото є. Вона прийшла до того чоловіка та до нього:
— Слухайте, мій чоловік прийшов із дороги голоден. Дайте міх муки й солонини на зажарку.
А жона того хазяїна каже:
— Йой, най чорт повість до рана, чи є в нас щось. Не є нич.
— Та добре. Не є — то не є.
Та й прийшла домі.
— Що там казали? — звідає Іван.
— «Най чорт повість...»
— Добре.
Взяв Іван міх і взяв порошок. Як прийшов туди ввечері, пустив у дірку порошок, і вони заспали в хижі. Заспали, а він пішов на під, а там пігліці, ковбаси, солонина, свинячі лаби. Він тото все збив у міх та на плечі й приніс. Пішов, муку приніс. Поприносив усе, що-м повидів. А тоді позамикав і прийшов. Склав усе в яму й ліг спати.
Раненько Іван ще спить, а дорогою йде голова сільради, брат того бідного. А Іван ще звечора дав жоні гроші.
— Ідіть купіть, — наказує, — цибулі, часнику, паприки, перцю — всього. І жарте ковбаси, жарте м’ясо. Треба нагодувати дітей, є кому їсти.
— Добре, — говорить, — добре.
Вона наклала то, жарить, а голова йде дорогою, брат його, та й думає:
— Що там так пахне у брата бідного. Що там є? Ану йду я позирати.
Прийшов позирати, а Іван лежить на постели. Лежить, як барон. А голова звідає:
— Хто ти такий? А він йому каже:
— Доктор.
— Ага, доктор. Добре. Най буде й доктор.
— Сідайте.
Він собі сів. «Доктор» устав, дав йому випити. Їли вони, випили. А то був злодій.
Прийшов той брат домі та й каже:
— Не доктор то. Він не схожий на доктора. Жоно, біли хижу. А бабу озмеме в шафу, занесене шафу до брата й будеме знати. Баба почує, що вони там говорять і повість нам, що то за єден. Чи є то поправді доктор, чи, може, то злодій. На завтра навариме галушок, дай бабі їсти, би-сь була сита.
Прийшов брат до брата та питає:
— Слухай, брате, моя жінка хоче білити хижу. Чи мож би принести до вас шафу?
— Мож, мож, принесіть.
Принесли шафу до брата до хижі, а сами там білять хижу. А може, й не білили, а лиш так сказали. А живан усіх повиганяв вон:
— Йдіть вон!
Та й у дверці шафи, одкрив, бабу задавив і напхав їй у рот галушок. І там її замкнув і лишив. І баба вже не чує нич. А ввечір злодій пішов до того багача, до брата й взяв коні. Взяв коні, продав, а гроші в ту яму.
Раненько встали, багач забрав шафу з бабою домі, одкрили шафу, а баба мертва. Похоронили бабу, а злодій пішов на цвинтар уночі, приніс її до брата-багача та поклав межи свині. А двоє свиней зарізав та в яму. Руки, уста помастив кров’ю, дав у руки ніж, і баба там сидить. Баба свині поїла. Поїла й сидить на зарізаному поросяті.
Та й бабу ще раз похоронили. Три попи закликали, щоби баба більше не ходила. А другий день живан пішов та бабу викопав ще раз та поклав межи вівці в брата-багача. А єдну вівцю забрав, зарізав, обробив і м’ясо в яму. Є м’ясо, добре!
Айбо що? Бабу похоронили знов, а вона прийшла третій раз. Баба коні забрала, свині забрала, вівці забрала, все поїла. Що робити далі? І кличе хазяїн «доктора», і звідає його:
— Що робити?
А «доктор» обіцяє:
— Я її похороню. Вона більше не прийде. Айно. А хазяїн просить:
— Но та хорони. Треба людей, щоб занесли?
— Мені не треба, я понесу сам.
Узяв бабу на плечі й поніс на цвинтар. Заніс, поклав у яму. І каже:
— Там би ти була, там би ти була, аби-сь більше не ходила, аби-сь більше не їла. Би-сь свині не їла, би-сь не їла вівці, би-сь нич не їла.
Сказав то та став бити поклони. І сказав людям:
— Кить за три дні не прийде, то більше вона не прийде.
І бабу похоронив, і дав йому за то хазяїн великі гроші. І він забрав ті гроші й приніс своєму хазяїнови, тому, що його викупив від смерти. І питає того хазяїна:
— Чи маєте на корову гроші?
— Йо’йой, — каже, — туй є грошей на сто коров.
— Аби’сьте знали, ви були найбідніщі, а тепер будете найбагатші. Маєте доста грошей. А я, — повідає, — злодій, у мене по лісах люди. Іду я геть.
І він пішов, а хазяїн став добре жити. Купив корову, купив усе, що треба було. І жили, і ще ниська жиють, кить не повмирали. І казці конець. Хто слухав, той молодець.