Українські народні казки

Як чоловік злодія викупив

Українська народна казка Закарпаття

Іден чоловік був бідний, не мав нич, лем ідну корову. Тоту корову він хотів продати. Та й з жоною ся порадив, що за корову взяти тристо рублів. Веде корову на базар. А чоловік іде по дорозі і звідає:

— Де ведеш корову?

— На базар.

— Кілько хочеш за неї?

— Тристо рублів.

І той чоловік дав йому тристо рублів. Тристо цілкових. А він ще не вірив, що добре продав. Думає: може, добре, може, недобре. Пішов на базар, позирає на коровки — двасто вісімдесять, двасто сімдесять, двасто п’ятдесята А за тристо рублів коровки не є. Добре.

Не купив нічого та й іде з грошима домі. Іде він домі, позирає — народ іде д’ідній хижі. Думає собі: «Ану що там є? Іду й я». Прийшов на поріг, став, позирає, а там за столом сидить суддя, а на лавці сидить підсудний чоловік, такий файний, такий красний. Синьоокий, жовтоволосий. Звідається суддя:

— Но що тому чоловікови давати? Яку смерть? Чи вбити, чи повісити, чи втопити? Скажіть, люди.

Раз каже суддя, другий раз каже, третій раз каже.

— Слухайте, люди, — каже суддя, — це громадський суд. Що громада присудить, то й буде.

Нич ніхто не каже.

— ...І хто за нього заплатить, то пущаєме його на волю.

А чоловік, що продав корову, подумав собі та й озивається:

— Я можу дати за нього тристо рублів. Шкода, щоб був такий файний чоловік у петлі. Давай руку, — каже він підсудному.

Той дав йому руку, а суддя кличе:

— Ходи сюди. Ти його знаєш, цього підсудного?

— Ніт.

— А ти його знаєш? — звідає суддя підсудного.

— Ніт.

— Не знаю його, айбо гроші дам, — сказав бідний чоловік.

— Давай.

І бідний дав свої тристо рублів.

— Іди, — наказує суддя, — і бери його з собою домі. Буде тобі робити.

А він відповідає:

— Панове, у мене чотирнадцять дітей. У мене є кому робити.

— Но то най іде, куди хоче.

А підсудний встав, імив того бідного попід руку, і вийшли оба вон. Той уже знов розняв рот, хоче повісти, що в нього чотирнадцять дітей.

А той спиняє:

— Добре, добре.

Не дав він йому того повісти. Ідуть вони та прийшли до ідного жида в бовт. Зайшли, а жид-бовташ питає:

— Іване, а де ти був? Ти так давно в мене був. Говорить той:

— Я голоден, давай щось їсти.

— То пой, будеш їсти.

— Айбо в мене є цімбора.

— То най іде сюди.

Сіли вони, дав їм жид їсти, випили мало.

— На тобі, Іване, шість хлібів.

— Добре, добре.

Дав йому жид шість хлібів, дав міх великий. Поклав Іван ті хліби в міх. Жид каже:

— На тобі, Іване, грошей.

— Дай, добре, добре.

Дав йому жид мало грошей. Та й забралися вони оба далі. І прийшов Іван у другий, менший, магазин.

— О, Іване, де ти був? Ми тебе давно не виділи. Іван на то:

— Я був де не був.

— Може, ти голоден?

— Я, — каже, — не голоден, не голоден. Він так каже, бо вже в іншому бовті він їв.

— Голоден ти, голоден, — жид припрошує, — заходь до хижі. Пішли вони до хижі, жид поклав молоко й хліб, та мало заїли.

— Іване, даю тобі п’ять хлібів.

Дав жид п’ять хлібів, він узяв хліби в міх. Уже несе одинадцять хлібів. А то хліби великі. І далі вони йдуть. Де йдуть? Домі йдуть. Прийшли під хижу, поклали міх на лавку. І навчає Іван:

— Іди до хижі й кажи правду, де гроші дів, де дів корову. Кажи, як ти її продав.

Увійшов хазяїн до хижі, і звідається жона:

— Продав-ись корову?

— Продав.

— За кілько?

— За тристо рублів.

Жона не звідає, де суть гроші, не звідає. А чоловік повідає:

— Я йшов домі, а там такий файний чоловік був. Сидів підсудний на лавці, а суддя питає: «Люди, яку йому смерть дати? Повісити, чи вбити, чи затопити?» А я то слухаю. «Люди, хто за нього дасть тристо рублів, я пущаю його на волю.» А я думаю собі: «В мене є тристо рублів, дам йому». І сказав я, що дам. І я дав, а суддя того чоловіка пустив. Казав суддя, щоб він, той чоловік, мені робив, а я сказав, що в мене чотирнадцять дітей.

А жона каже:

— Та де вік є, той чоловік? Іди клич його до хижі. Я наварила їсти. Може, він голоден.

Хазяїн вийшов надвір, а той сидить на лавці. Закликав його до хижі, поклали на стіл хліб, ріжуть, Іван кожному дітвакови дає. А то ж чотирнадцять дітей!

Заїли вони, пішов чоловік у комору. Комора не вирихтована, таки глина, підлоги нема. Взяв він білу крейду, обміряв, обчислив:

— Таку яму копайте. Мечте глину по боках.

Діти скоро викопали яму. Там було чотирнадцять дітей, було кому копати. Іван говорить жоні:

— Є туй такий чоловік, що різав дві свині?

— Є.

— Є туй такий чоловік, аби молов пшеницю й муку мав?

— Є, — відповідає, — має муку, має різані свині.

— Ідіть до нього та не кажіть «позичте» або «продайте», а кажіть: «Дайте. Дайте метер муки й доста солонини на зажарку.»

— Добре.

— І послухайте добре, що він буде говорити.

Жона пішла, а Іван пішов за нею назирці, бо хотів знати, де тото є. Вона прийшла до того чоловіка та до нього:

— Слухайте, мій чоловік прийшов із дороги голоден. Дайте міх муки й солонини на зажарку.

А жона того хазяїна каже:

— Йой, най чорт повість до рана, чи є в нас щось. Не є нич.

— Та добре. Не є — то не є.

Та й прийшла домі.

— Що там казали? — звідає Іван.

— «Най чорт повість...»

— Добре.

Взяв Іван міх і взяв порошок. Як прийшов туди ввечері, пустив у дірку порошок, і вони заспали в хижі. Заспали, а він пішов на під, а там пігліці, ковбаси, солонина, свинячі лаби. Він тото все збив у міх та на плечі й приніс. Пішов, муку приніс. Поприносив усе, що-м повидів. А тоді позамикав і прийшов. Склав усе в яму й ліг спати.

Раненько Іван ще спить, а дорогою йде голова сільради, брат того бідного. А Іван ще звечора дав жоні гроші.

— Ідіть купіть, — наказує, — цибулі, часнику, паприки, перцю — всього. І жарте ковбаси, жарте м’ясо. Треба нагодувати дітей, є кому їсти.

— Добре, — говорить, — добре.

Вона наклала то, жарить, а голова йде дорогою, брат його, та й думає:

— Що там так пахне у брата бідного. Що там є? Ану йду я позирати.

Прийшов позирати, а Іван лежить на постели. Лежить, як барон. А голова звідає:

— Хто ти такий? А він йому каже:

— Доктор.

— Ага, доктор. Добре. Най буде й доктор.

— Сідайте.

Він собі сів. «Доктор» устав, дав йому випити. Їли вони, випили. А то був злодій.

Прийшов той брат домі та й каже:

— Не доктор то. Він не схожий на доктора. Жоно, біли хижу. А бабу озмеме в шафу, занесене шафу до брата й будеме знати. Баба почує, що вони там говорять і повість нам, що то за єден. Чи є то поправді доктор, чи, може, то злодій. На завтра навариме галушок, дай бабі їсти, би-сь була сита.

Прийшов брат до брата та питає:

— Слухай, брате, моя жінка хоче білити хижу. Чи мож би принести до вас шафу?

— Мож, мож, принесіть.

Принесли шафу до брата до хижі, а сами там білять хижу. А може, й не білили, а лиш так сказали. А живан усіх повиганяв вон:

— Йдіть вон!

Та й у дверці шафи, одкрив, бабу задавив і напхав їй у рот галушок. І там її замкнув і лишив. І баба вже не чує нич. А ввечір злодій пішов до того багача, до брата й взяв коні. Взяв коні, продав, а гроші в ту яму.

Раненько встали, багач забрав шафу з бабою домі, одкрили шафу, а баба мертва. Похоронили бабу, а злодій пішов на цвинтар уночі, приніс її до брата-багача та поклав межи свині. А двоє свиней зарізав та в яму. Руки, уста помастив кров’ю, дав у руки ніж, і баба там сидить. Баба свині поїла. Поїла й сидить на зарізаному поросяті.

Та й бабу ще раз похоронили. Три попи закликали, щоби баба більше не ходила. А другий день живан пішов та бабу викопав ще раз та поклав межи вівці в брата-багача. А єдну вівцю забрав, зарізав, обробив і м’ясо в яму. Є м’ясо, добре!

Айбо що? Бабу похоронили знов, а вона прийшла третій раз. Баба коні забрала, свині забрала, вівці забрала, все поїла. Що робити далі? І кличе хазяїн «доктора», і звідає його:

— Що робити?

А «доктор» обіцяє:

— Я її похороню. Вона більше не прийде. Айно. А хазяїн просить:

— Но та хорони. Треба людей, щоб занесли?

— Мені не треба, я понесу сам.

Узяв бабу на плечі й поніс на цвинтар. Заніс, поклав у яму. І каже:

— Там би ти була, там би ти була, аби-сь більше не ходила, аби-сь більше не їла. Би-сь свині не їла, би-сь не їла вівці, би-сь нич не їла.

Сказав то та став бити поклони. І сказав людям:

— Кить за три дні не прийде, то більше вона не прийде.

І бабу похоронив, і дав йому за то хазяїн великі гроші. І він забрав ті гроші й приніс своєму хазяїнови, тому, що його викупив від смерти. І питає того хазяїна:

— Чи маєте на корову гроші?

— Йо’йой, — каже, — туй є грошей на сто коров.

— Аби’сьте знали, ви були найбідніщі, а тепер будете найбагатші. Маєте доста грошей. А я, — повідає, — злодій, у мене по лісах люди. Іду я геть.

І він пішов, а хазяїн став добре жити. Купив корову, купив усе, що треба було. І жили, і ще ниська жиють, кить не повмирали. І казці конець. Хто слухав, той молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Лази, Воловецького району, Закарпатської області
24 січня 1997 року
Оповідач: Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також