Українські народні казки

Як чоловік кумався зі смертю

Українська народна казка Закарпаття

В одному селі жив дуже бідний чоловік. Був біднішим за церковну мишу. А знаєте, що церковна миша нічого не знайде в церкві — хіба візьметься гризти камінь або попівські ризи. Не те, що ґаздівська. Для цієї на горищі знайдеться качан кукурудзи, купа пшениці, сало, овес, довжанка молока у коморі, грудка сиру — пий, їж, веселися!

Отже, церковна миша бідна, а наш чоловік ще бідніший. А дітей у нього стільки, як на решеті дірочок, і всі дрібні, такі, якби їх хто з мішка висипав. А кого милостивий господь благословить великою сім’єю, то в додаток дасть йому і злидні, тісноту, нестаток... Так було і з нашим чоловіком. Мався він мізерно, та нічим не міг собі зарадити і ні про що не думав, коли лягав спати. Та скільки разів дитинча не народилося, все казав: «Дав бог зайця, дасть йому і корча!» — І так проживав чоловік з дня на день.

Народилася в жінки бідняка знову дитина. Посміхнувся чоловік і каже: «Дав бог зайця, дасть йому і корча». Та смішка смішною, а про нанашка і нанашку — про хрестини — і якусь бодай сяку-таку гостину подумати треба. Та не легко було чоловікові знайти кума і куму, бо майже ціле, село у нього кумувало. Вже добре й подумати треба, а хто у нього ще не кум і не кума.

На хрестинах люди люблять погоститися — з’їсти і випити, та до бідного ні у кого нема дяки іти кумувати, бо той гостину на стіл не покладе — коби було чим дітвору нагодувати.

Пішов чоловік по селу глядати кумів. Кличе одного, просить другого.

— Я, кумику, у вас уже був кумом!..

— Перебачте, кумику, у мене пильна справа. Тепер не можу!..

— Та як, знову кумити?..

— Я у вас уже хрестив двоє, третє, кумику, не можу... Ніяк мені тепер не виходить... Іншим разом, коли бог дасть.

Таке чоловік чує від одного, від другого...

Обійшов чоловік село, вернувся ні з чим. Нема кому похрестити дитину. Що тут чинити? До чого взятися?

Сів чоловік удома коло столу, ламає голову, що чинити. А далі налив повну бляхівку паленки, випив і відразу став сміливішим. Схопився й каже:

— Слухай, жоно! Не можу я знайти кума на селі у нас, піду глядати в інші села!

Надів чоловік на голову шапку, взяв палицю в руки і рушив у дорогу. Йде, йде, йде. Його село залишилося вже далеко позаду. Раз лишень побачив на дорозі якусь жінку — іде йому назустріч. Та жінка якась дивна: висока, як трепета, худа — кістки у ній гримлять, чорна, очі запалі до голови, та й голова не голова, а як череп’яний білий горнець; зуби вишкірені, ручиська кістляві, довгі, на плечі у жінки — коса, на косі кров присохла...

— То Смерть іде! — здогадався чоловік, і мороз побіг його спиною.

Чоловік відразу збочив з дороги до ярка.

Коли Смерть побачила, що чоловік зійшов зі шляху, подалася за ним. Чоловік на другий бік, та Смерть знову за ним. Так вони якийсь час шлях переходили з боку на бік. Налякався чоловік, йому ввижається, що Смерть знімає з плеча косу, хоче замахнутися. А він не може промовити й слова, бо страх вхопив за горло і не пускає голос.

Озвалася Смерть:

— Чому ти обходиш мене? Ти мене хіба не впізнаєш?

— Ти Смерть!

— Коли знаєш, що я Смерть, мусиш знати і те, що втекти від мене не можна, від моєї коси ще ніхто не втік...

— Змилуйся наді мною! У мене дома — купка! Що буде з дрібними дітьми, коли ти мене зарубаєш?

— Не бійся, я не за тобою йду! Тобі до смерті ще далеко! Та я любила би знати, куди простуєш.

— У нас народилася дитина, — каже чоловік, — я не можу знайти кума, щоб похрестив дитинча. Тяжко бідному жити на світі.

— Гм... Гм... — покрутила Смерть головою. — Не журися, вертайся додому... Завтра дитину похрестимо. Я тобі за кума буду!..

— Ти за кума? — чудується чоловік. — А що подумають люди, коли увидять, що у мене за куму Смерть?

— Що будуть думати? Будуть заздрити! І ти сам собі будеш заздрити, що покликав мене за куму! Бери цей мішок і спіши домів, щоб приготувати порядну гостину! Мішок повен золота і срібла. Завтра я до тебе прийду, і будуть хрестини.

Як це Смерть вимовила, зникла — тільки вихор за нею подув.

Вернувся чоловік додому, не каже нікому нічого, тільки почав готуватися до хрестин. Грошей має вже досить, купує все, що загадає.

Почули сусіди, що чоловік велику гостину рихтує. Тепер уже почали проситися:

— Куме, я похрещу вашу дитинку!

— Куме, ми з вами давні товариші! Я похрещу вашу дитину, пай їй дасть бог щастя!

І так один, другий, третій — кожен припрошується. Та чоловік усім подякував і відповів:

— Я кума знайшов собі на чужому селі! Сусіди аж розсердилися:

— Увидимо, який то буде кум. Чи варто було своїх людей відрікатися?

Наступного дня було якесь свято. На вулиці людей сила-силенна. Раз лишень котиться вулицею парадна бричка — шість коней до неї запряжено. Стала бричка перед хатчиною чоловіка. Показався з брички багатий панище. Привітався з чоловіком, зайшов до хижі... Мало погостилися, потім пан узяв дитину на руки, сів на бричку і прямо до церкви.

Похрестили дитину, вернулися до чоловіка. І почалася багата гостина. Люди очі витріщили, звідки такий багатій з’явився за кума в бідняка? Та даремно дивувалися. Ніхто не міг сказати, звідки той кум.

Чоловік з кумом гостилися допізна. Вночі кум встав з-за столу, подякував за гостину, відкланявся і пішов.

Коли вийшли з хати, Смерть чоловікові зашептала на вухо:

— Куме! Віднині кінець твоїй бідноті прийшов. Я тебе зроблю таким багатим, яких на світі мало. Станеш лікарем і будеш лікувати хворих. Будеш лікувати і таких, від яких лікарі відмовилися. Ти все приглядайся: де я стою коло хворого! Якщо біля голови — ліку і спасіння нема! Якщо біля ніг — лік є у тебе, і життя хворому буде! За ліки тобі будуть платити дорого! Зрозумів?

— Зрозумів!

— Здоровий будь, лікуй, бери гроші, жий та пам’ятай, що і ти не вічний, що і тобі треба буде помирати. Даю тобі одну заповідь: пам’ятай бідних! Пам’ятай свої слова: «Тяжко бідному жити на світі!» Від бідних за лікування нічого не бери! Багатих панів не шкодуй — з цих дери сьому шкуру! У цих грошей досить! Зрозумів?

— Зрозумів!

— Не вірю я тобі, куме! — хитнула головою Смерть. — Я ходжу по цілому світу, а справедливих і чесних небагато зустрічала. Коли чоловік мало запоможеться, збагатіє, відразу забуває про бідних, готовий шкуру дерти з них. Недарма є прислів’я: «Коли жаба вилізе з болота, каже «ку-ку».

— Ні-ні, я не буду такий! Не забуду, що бідував...

— Вчинимо пробу! — сказала Смерть, і обоє вернулися до хати. В хижі Смерть озирнулася, побачила під ліжком кумові поношені цураві постоли — чоловік кинув їх, бо купив собі черевики. Побачила Смерть у кутку й петек — задимлений, кинутий, бо чоловік уже купив собі кабат.

— Ну, куме! Оці постоли і петек повісь на дверях на гвіздок! Най там висять! І куди ти не йшов би, яку хижу ти собі не збудував би, ці постоли й петек мусять у тебе висіти на дверях. Щоб тобі на очах були! До того часу, доки буде так, ми добрі друзі. А коли це правило порушиш, нашій дружбі кінець!

Узяв чоловік два цвяхи, забив у двері, повісив постоли і петек. Тільки гойднули собою. Скільки разів чоловік двері відчинить, стільки разів бухне по дверях постолищами й петеком.

— Ну, так має бути! — посміхнулася Смерть. — Я до тебе прийду, гляну, чи держиш закон! А тепер будь здоров!..

Сіла Смерть у бричку — тільки вихором закрутилося на землі й у небі! Залишився чоловік, та вже веселий, бо і гроші у мішку має, і надія на багатство його гріє.

Прожив якийсь час чоловік без жури. Та коли гроші витратив, рушив на заробітки... Купив собі довгу мантію, чорні окуляри, лікарську ташку. До ташки поклав всіляких пляшечок, перехрестився і рушив у добру путь. На краю села коло криниці став, понабирав до пляшечок води — одну повну, до другої — половину, третьої — ще менше. Нарвав чоловік на полі зілля, трав, квітів, коріння накопав...

Іде чоловік та йде. Ніхто його не впізнає, бо на носі окуляри, на голові широкий капелюх, довга мантія, борідка, як істик, в руці ташка. Так виглядає, як пройдисвіт. Дійшов чоловік до міста. Іде вулицями. Коло одного парадного будинку сів відпочити. А перед будинком багато людей зібралося. Люди пошепки говорять між собою.

— Що тут нового? — звідає наш чоловік.

— Ой, та ви не чули?.. Тут проживає дуже багатий пан. Має одну-єдину дочку. Вже давно захворіла, а нема на світі лікаря, який би її на ноги поставив. Були тут і чужоземні лікарі, були сякі-такі, а рятунку нема. Чим далі, тим гірше! Дівчина ледве дихає. Всі лікарі кажуть, що надії ніякої... Чекають смерті. Та старий пан обіцяє великі гроші тому, хто вилікує дівчину!..

— Ану, я подивлюся на дівчину! — каже чоловік. І рушив відразу до палацу.

— Що ви за один? — сторожі перегородили чоловікові дорогу.

— Заявіть панові, що прийшов чудо-лікар! Він може поставити на ноги і напівмертвого!

Сторожі дивуються, не дуже вірять, що таке статися може. На це вийшов пан. Та такий він смутний, як тритижнева сльота. Коли почув, що чоловік лікар, ні на його одяг, ні на його окуляри не дивився, вхопив за руку і відразу повів до хворої доньки.

— Я гляну на хвору доньку! — каже чоловікові. Зайшов батько до кімнати, в якій конала недужа. І відразу за чудо-лікарем:

— Ходіть! Вже ледве дихає!

Зайшов чоловік і бачить: на ліжку майже мертва дівчина. Та чоловік добре придивляється і бачить: Смерть коло ніг хворої. До чоловіка привітно посміхнулася, кліпнула на знак, махнула головою на прощання і зникла...

Почав наш лікар оглядати дівчину. Слухав, як дихає, обмацував, заглядав до горла... Всі лікарі, всі рідні, знайомі навіть не дихають — чекають, що скаже незнайомий і нікому не відомий лікар. А той перевірив хвору, повернувся лицем до її батька й спокійно промовив:

— Ваша донька дуже хвора, але жити буде!.. Я її вилікую!

— То не може бути! — закричали всі лікарі.

— А я вам кажу: дівчина ще сьогодні попросить їсти, а через два тижні буде на балу танцювати, якщо прийме ліки за моїм рецептом.

Відчинив чоловік ташку, налив своїх ліків до ложечки, подав хворій.

— Від хворої відійдіть всі! Най залишиться коло неї одна служниця.

Пан на радощах покликав усіх до палати, почав пригощати. А лікарів і палицею не прогнав би з панського палацу. І не тому, що їм хочеться їсти, пити. Вони хочуть бачити, чи правда, що хвора одужає.

Гостина була в розпалі, коли прибігла перестрашена служниця.

— Хвора... хвора... хвор... — і не може вимовити, тільки на рот показує.

— Спокійно, спокійно... — з-за столу встав лікар. — Що, хвора просить їсти?..

— Так-так, їсти просить!..

Відразу побігли всі до кімнати хворої і бачать: дівчина сидить на постелі й уже помалу всміхається. Просить їсти.

— Дайте їй, що хоче і скільки хоче!.. Через два тижні танцюватиме!

Славні лікарі не можуть надивуватися, що сталося. Зганьблені, зібрали свої татки з ліками й пішли собі.

Наш лікар ще побув кілька днів у палаці, давав свої ліки. Дівчина видужувала. Вже сміялася, співала. Коли минув час, дівчина видужала, лікар почав відкланюватися:

— Мені тут нічого робити! Буду рушати в дорогу!

Пан не зупиняв чоловіка. Він дав йому стільки золота й срібла, що людині досить на все життя.

Золото золотом, а слава про чудо-лікаря рознеслася по всьому світу. Інакше чоловіка вже й не кличуть, як чудо-лікар. Та й був він справді таким. Тільки гляне на хворого і відразу скаже: буде чи не буде хворий жити. Рідко траплялося, щоб сказав: «Хворий помре!» Бо кума найчастіше стояла коло ніг хворого. Та одного разу Смерть стала коло голови чоловіка, що вже лежав без пам’яті. Лікар попросив усіх близьких вийти з кімнати, з кумою потокмився, попросив її, щоб не губила його славу. Смерть поступилась і відійшла до ніг. Хворий видужав.

Минали день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком. Наш лікар уже славний на весь світ і величезне багатство собі придбав. Діти повиростали, пішли на службу, зайняли високі посади, бо гроші — такий чорт, що перед ним всілякі двері відчиняються. А чудо-лікар уже й рахунку грошам не знав. Та одне чоловікові дуже не любилося, мерзило його: як це він, перший багатій в державі, такий, що й царі в нього бувають у гостях, мусить терпіти постоли і петек? Бо постоли й петек ще все теліпаються на дверях.

Перебудував чоловік хижу по-панськи, а потім купив собі палац, такий палац, як у короля, та постоли і петек мусив перенести сюди, повісити їх на парадні двері. Кинути ними не смів, бо кума Смерть не раз відвідувала його і перевіряла, чи не порушив закон.

Так тяглося довгі літа. Слави та грошей у нашого лікаря більше й більше. Багачі платять йому дорого, бідноту лікує без грошей. Коли приходили до нього бідняки, чоловік дивився на них, згадував постоли і петек, думав про ті часи, в які сам тряс цур’ям, терпів голод.

«Най собі постоли й петек там висять! Мені це не хибить, слава у мене по всьому світові, а грошей повні мішки! — потішав себе лікар. Та що не було, а дивитися на постоли і петек неприємно! — А якби їх збутися?.. Щоб мене не ганьбили!..» — думає чоловік.

Прийшов такий час, коли кума Смерть чоловіка вже рідко навідувала. Вона знала, що живе в достатку, постоли і петек тримає на дверях, вірила в його чесність. І наш лікар вирішив кинути постоли і петек на ватру. Сталося це так: прийшов до чоловіка на гостину сам прем’єр-міністр. Коли відчиняв і зачиняв двері, то так ними вдарив, що постоли обмоталися обуванками міністрові довкола шиї. А коли обуванка розкручувалася, впав міністрові на голову закурений у диму петек. Петек був уже на землі, міністр хотів іти, зашпортався і простягся, як гнила колода. Та міністр був добре вихований, вигляду невдоволення не показав, тільки засміявся. А лікар бачив, що то за сміх. Засоромився перед міністром, розсердився на постоли і петек, зірвав зі цвяха й кинув на вогонь.

— Я і так бідних лікую і лікуватиму без грошей, а ганьбу мені оце дрантя пай не робить!

День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком, наш лікар про постоли й петек забув. Та забув він і про те, що обіцяв. Забув неборак, що бідних має лікувати без грошей. Так йому ці гроші засліпили очі, що вже не хотів впізнавати ані близьких, ані далеких, ані бідних, ані багатих. Дер з кожного однаково, аби тільки ще більше нажитися.

Одного дня наш лікар лічив гроші. Пересував купками золото по столу, очима пожирав їх і прикидав, скільки золота у нього було б, коли б від самого початку всіх-усіх лікував тільки за гроші. А тут до хати заходить Смерть. Злякався лікар, почав трястися.

— Еге, куме! В тебе вже золоті гори! — сміється.

— Та то і не так багато! Могло вже бути й більше!

— Небагато? — зачудувалася Смерть. — Маєш гори золота, срібла, всякого іншого багатства, маєш славу по цілому світові, і тобі ще мало? А як було, коли мав повну хижу дрібних дітей, коли сам одягав петек і взував постоли? Ті самі постоли і той самий петек, що висять на дверях? — сердито обернулася кума Смерть до дверей і показала пальцем... А на дверях ні постолів, ні петека нема.

— Ого, куме! А де твої постоли і петек? Ти вже таким паном став, що постоли й петек тобі на заваді?..

— Я їх кинув на ватру! Вони мені тільки ганьбу чинили... — боязко почав виправдуватися чоловік.

— Виходить, ти порушив наш договір! Ну, куме, думав, що я нічого не знаю. Мені все відомо. Я знала, що ти порушив заповідь, що ти збираєш багатство, дереш сім шкур з бідних. Та раз усьому мусить прийти кінець. Кінець і тобі, дорогий кумику! Готуйся, йдемо геть!

— Йой, кумине люба! Будь милостива до мене! Видиш, я на смерть не приготувався!.. Треба відкланятися дітям, жінці й близьким... Треба поділити маєток і впорядкувати інші діла...

Доти просив, доти молив куму, що послухала його:

— Ну, куме! Дам тобі ще один рік! Віднині за рік прийду і візьму тебе!

Обернулася Смерть і пішла собі.

Залишився лікар сам і думає: «Тут фіглям край! День за днем і рік піде!» А потім скочив на ноги, вдарив себе по чолу долонею й каже:

— Агов, щоб ти пропала! За гроші можна дістати усе! А золота у мене ціла гора! Перехитрю я свою куму!

І дав собі змайструвати таку постіль, що ходила на важелях.

Лежить лікар на постелі, натискає на важіль, обертається з ним ліжко, як тільки сам захоче.

— Тепер може іти! Най стає кума коло самої голови! Увидимо, хто мудріший!

Та куму не треба було й кликати. В призначений день вона прийшла сама.

— Куме, я тут! Чи ти готовий?

— Йой, кумичко люба, хоч до завтра потерпіть! Маю ще такі важливі діла!..

— Най буде завтра.

— Айбо, кумо, напишіть на дверях, що прийдете завтра! — просить чоловік.

Взяла Смерть крейду й написала на дверях лікаря: «завтра».

Наступного дня Смерть по чоловіка прийшла знову. Та не встигла кума показатись, як чоловік пальцем на двері:

— Видите, кумо, що ви самі написали?

— Ага! Завтра! — промовила Смерть і пішла собі.

І так ходила Смерть цілий місяць. А кум усе показував на двері. І Смерть ішла впорожні. Та сталося, що нова служниця прибирала хату лікаря і побачила на дверях напис: «завтра». Вона подумала, що, напевно, їй не платять тому, що написано про завтрашній день. Стерла служниця напис і замість нього написала «сьогодні». Та тільки встигла вивести останню літеру, як лікар вбіг до кімнати і кинувся на ліжко. За ним Смерть:

— Ну, куме, збирайся!

Лікар показав на двері пальцем і скам’янів, коли прочитав: «сьогодні».

— Видиш, куме! Днесь я дочекалася свого! — промовила Смерть і відразу — до голови чоловіка. А той натис на важіль, постіль обернулася так, що Смерть залишилася коло ніг. Тільки перейшла знову до голови, як чоловік взявся за важіль. І скільки Смерть не ходила, не крутилася, весь час залишалася коло ніг. А потім надокучило їй, та й каже:

— Крути, верти, куме, а від мене не відкрутишся! Мене не перехитриш! — і ступила Смерть до чоловіка. Натиснув чоловік важіль, а постіль скрипнула і стала, як скеля.

— Шкода, куме, шкода! Настав твій час! Знай, неборе, що вся тяганина, яка між нами була — і те, що я продовжила життя тобі на рік, і на дверях написала «завтра», і твоя постіль на важелях, і моя біганина довкола — одна комедія!.. Бо ще не настав час тебе забирати! А тепер — усьому кінець! Я прийшла по тебе! Ти добре знаєш, що я — Смерть, а від мене нема ані поліки, ані відстрочки. Від мене відкупитися не можна! Бо я сліпа і глуха! Я без чуття, бо золото для мене — пуста полова!

— Чому ти така?

— Бо для мене нема ні брата, ні свата, ні кума, ні Йвана, ні пана! Переді мною всі рівні! Кожен, хто народився, мусить помирати, а життя його тільки в добрих ділах залишиться... Одного разу кожен мусить помирати! Правда, хтось помирає молодим, хтось старим... Хтось удома, хтось на чужині, хтось на війні... А хтось помирає й так, що його нема кому поховати! Але якою смертю чоловік не помер би, смерті йому не минути! Кожен помре, та не знає свій час. І це справедливо! Коли б для мене золото й гроші мали ціну, не один від мене пробував би відкупитися. Бо помирати нікому не хочеться. Навіть останнє дав би, щоб тільки жити... Та мене ні підкупити, ні піддобрити обіцянкою, ні перехитрити не можна! Тому і ти збирайся, ходи зі мною!

Сказала Смерть ці слова, та кум їх уже не чув. Бо зажмурив очі й перестав дихати. Витягнувся на постелі, як струна, і закріп.

Люди про такого кажуть: помер без смерті...

Походження та примітки

Як чоловік кумався зі Смертю. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 382. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 210 — 223. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 167 — 169; Плешинець — Архів П. В. Лінтура.; Скубенич-Кость — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).