☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як чоловік торгував
Українська народна казка Покуття

Колись давно жив оден хлопець. Лишився він сирота від тата й від мами, і що він де не робив, де він не побував, ніде не мав щастя. Але ще йому батьківський дім лишився. Хоть старий був дім, але хлопець мав де жити. І зажурився він: «Що мені з того, що я буду жити, як я ні в чім не маю щастя?» І він рішив піти трохи по світі. Ходив, куди ходив, скрізь дивився, як люди жиють. І що б він де не робив, ні в чім він не мав щастя.

І пішов він у саму столицю, там, де цар жив. І думає: «Ану ще подивлюся, як тут люди жиють». І вийшов на ту площу, де з солдатами заняття проводять. Дивиться, а на тій площі стоїть камінь величезний. Подивився він на той камінь. Видно було, що він тут з правічних років стоїть. Нікому він не заважає, але нікому його й не потрібно. Він думає: «Площа, де з солдатами заняття проводять, належить цареви, то й цей камінь цареви належить. Спробую наймитися служити три роки тільки за цей камінь. Хочу видіти, що з цего буде».

Пішов він до царя і сказав, що хоче служити три роки за такий і такий камінь. І цар з задоволенням прийняв його на службу. І служить він, і що рік пройде служби, іде подивитися на свій камінь. Приходить першого року — камінь на одну третину пішов у землю. Думає: «Є вже зміна». Прослужив він два роки, прийшов подивився — камінь уже лишився лиш на третину зверху. Скінчився третій рік служби, і камінь зовсім зарився в землю, його вже мало що й видко.

І зажурився він. І думає: «Таки вже я ні на чім не маю щастя. Що я маю далі робити?» І заплакав. А в той час ішла царська дочка і побачила, що плаче якийсь солдат, та й зацікавилася цим. Чого він плаче? Це ж не дитина. Підходить вона та й питає:

— Чого ти плачеш?

А він їй те все розказує, що він такий бідний і не має ні на чім щастя. А вона каже:

— Ну та й що? Це ж не все. Як ти женишся, може, жінка буде мати щастя? А може, діти ваші будуть мати щастя? Не може так бути, щоб зовсім людина була пропаща.

А він говорить:

— Та хіба за мене хтось вийде заміж, як я такий нещасний?

— А чого ні? — каже вона. — Я за тебе вийду заміж.

Він подивився та й думає: «Невже це дійсно так?» Та й питає:

— А що твій тато скаже?

— А що скаже, то й скаже, хоч би він і зрікся мене, а як я сказала, що вийду за тебе заміж, то я вийду.

Пішла вона до царя і сказала:

— Я хочу виходити за такого й такого служивого заміж. А цар їй на то сказав:

— Що твоє, забирай, і йди за солдата, і я не хочу вас на вічі бачити. І вони зібралися й пішли. І поженилися, і приходять до него додому

і стали там жити. А вона хоть царська дочка була, але завжди любила дивитися, як килими ткали, ще якісь вироби робили, і вона сама навчилася того, а тепер рішила собі дома таке робити. Відти нитка, відти дві, і зробила вона за якийсь час килим. Може, рік, може, два вона його робила. А коли він був готовий, сказала:

— Чоловіче, їдь з ним на базар і продай.

— А що він буде коштувати? — питає він. А вона говорить:

— Та не менше, як сто рублів.

Взяв він той килим у якусь пішву і поїхав з ним на базар, а на базарі в той день якось дуже погано йшло. Той корову не продав, той не продав волів, а той не продав козу — мало було охочих купити, а тих, що хотіли продати, було багато. І він теж вертається зі своїм килимом, не продав. А з ним разом якийсь чоловік гонить пару волів, також не продав їх. Ідуть вони разом, але оден про другого нічого не знає. А якийсь там чоловік гонить корову по дорозі. А цей з килимом питає його:

— Що ви, продавали цю корову?

— Продавав.

— Та й що, не продали?

— Та нема купців, — каже, — другий раз пожену. А цей каже:

— То давайте поміняєм її на килим.

Той подивився, та й помінялися вони, виміняв той килим на корову. І гонить він корову, а той пару волів і, і скомпанувалися вони, і разом ідуть. Питає той чоловік:

— А ви з якого села?

— Та я, — каже, — відти й відти, з такого села.

— То якраз мені по дорозі через ваше село, — каже той чоловік. Дивляться вони, а якийсь гонить козу, а цей каже:

— Ви що, продавали козу?

— Продавав, але нема купців.

— То міняймо її на мою корову. Той зрадів і каже:

— Давай.

І дав йому козу, а взяв корову. Та й цей уже гонить козу. Пішли вони далі, пройшли яких там двіста-триста метрів, дивляться, якийсь чоловік несе скрипку. Цей питає:

— Ви що, продавали скрипку?

— Продавав.

— І не було купців?

— Не було.

— То заміняймо її на козу, — каже цей.

Та й помінялися вони. Цей узяв скрипку, а той з козою пішов собі додому.

Ідуть далі. А там якийсь чоловік іде та й на руці собі махає мошинкою, такою шкіряною торбинкою, в які колись ножички клали та й затягували на шнурочок. А цей питає:

— Ви продаєте цю мошинку чи купили?

— Ні, — каже той, — я хотів продати, та й нікому це не треба.

— То поміняймо її на скрипку.

Той радо погодився, та й помінялися.

І так вони пройшли аж до річки. Треба було йти на порон та й заплатити п’ятнадцять-двадцять копійок, щоб переправитися на той бік. Той чоловік загнав на порон свої воли, а порон був великий, він брав штири-п’ять штук худоби і п’ятнадцять-двадцять людей. А цей не має ні коп’я. Та й каже:

— Нате вам цю мошинку та й перевезіть мене.

І той забрав мошинку. Переїхали на той бік, і вже він лишився без нічого. А той, що гонив воли, каже:

— Слухай, чоловіче, а ти жонатий?

— Жонатий, є в мене жінка.

— А що жінка тобі скаже, що ти так сильно поторгував? Що ти за такий короткий час перейшов з килима на ніщо?

— Та що скаже? Вона мене ще й пообіймає та й поцілує. А цей з волами каже:

— Якщо це правда, якщо твоя жінка так зробить, я тобі даю цю пару волів.

— То ходіть до мене і будемо зараз видіти.

І приходять вони в його село, зупинилися проти його хати. Той прив’язує воли до якогось кілка і каже:

— Я йду з вами до хати, щоб ви не переморгнулися з жінкою. Увійшли до хати.

— Прошу сідайте, — каже жінка чужому чоловікови. — Ну що, чоловіче? Продав килим?

Він каже:

— Не продав, а проміняв на корову.

— Ну то й добре, молоко буде.

— Але, жінко, я корову проміняв на козу. А жінка каже:

— То й це добре, чоловіче. Коза й молоко дає, і менше їсть.

— Та я, — каже, — козу проміняв на скрипку.

— А ти думаєш, це погано? — каже жінка. — Часом сумно, то взяв скрипку та й пограв, та й стане веселіше.

— Та що з цего, — каже, — як я проміняв скрипку на мошинку. Каже жінка:

— І це непогано, чоловіче. Є якась копійка, то поклав у мошинку, і не буде розсипатися тобі по землі та по підлозі.

— Ой, — каже, — жінко, жінко! Мені треба було пливти водою, і я міг утопитися. Я, — каже, — дав мошинку, би мене перевезли через воду.

— Чоловіче, — каже, — мошинки тобі шкода? Добре, що ти живий лишився.

Та й пообнімала його, та й поцілувала. -...А мошинка — це пуста річ. А той чужий чоловік каже:

— Най вас обох холера возьме. Бувайте здорові.

І пішов, а воли лишив, бо програв. Посиділи вони ще з півгодини в хаті, виходять — воли є, а чоловіка нема. Він тоді розказав жінці:

— Видиш, я так поторгував, що йшов додому з порожніми руками, а той чоловік сказав мені, що як ти зробиш так, як ти зробила, поцілуєш мене й пообнімаєш, то він дасть мені пару волів.

А жінка каже так:

— Видиш, ти готове відніс і ні з чим прийшов, а я дома сиділа, і мені в штири рази прийшло, бо за одного бика треба було дати два килими.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 2 листопада 1986 року Козьмик Василь Тодорович (1930)