Українські народні казки

Як чоловік чортови підписався

Українська народна казка Бойківщини

То було дуже давно. Оден господар дуже файно жив з жінкою. Господарка їм йшла добре, не сварилися ніколи, люди їх поважали, і вони людей поважали. І так вони прожили десять років. Чоловік не знав, що жінка зайшла в тяготу. Збирається він їхати до млина. Запряг коней, загрузив міхи з пшеницею. Жінка вийшла й каже:

— Най тобі бог помагає.

Та й поїхав чоловік. Їде він, а коні стали на дорозі і не хотять іти. Зліз він з воза, дивиться, нічо’ ніде не видко — нічо’ не гальмує віз. Взяв ліци, батіг та й крикнув: «Вйо, коні!» — коні з місця не рушають. А він тоді:

— Який вас дідько тримає?!

Дивиться він, іде малий чоловічок, криває на ногу. Та й каже йому:

— Чого ти мене кликав? А ґазда йому відповідає:

— Йди до біса від мене. Я без тебе звідси поїду. А той чоловічок каже йому:

— Ти звідси доти не поїдеш, поки не розріжеш свій мізерний палець на праві руці і не розпишешся своєю кров’ю, що приведеш мені через вісімнадцять років тото, про що ти не знаєш.

Став він і задумався: «Я про все в свої господарці знаю». Подумав та й каже:

— Добре, розпишуся тобі.

Розрізав правий мізерний палець, чорт дав йому папір, і він написав своєю кров’ю: «Через вісімнадцять років я віддам тобі тото, про що не знаю». Сів на фіру, «вйо», і коні пішли.

Приїхав до млина, глоти не було, скоро змолов, їде додому та й думає: «Що таке може бути в мої господарці, щоби я про него не знав?» Приїхав додому, але вже сумний. Згрузив муку, випряг коні та й заходить до хати. Жінка бачить, що чоловік сумний, питає:

— Що з тобою сталося, чоловіче, що ти все був веселий, а тепер сумний?

А він їй:

— Нічого не сталося, все в порядку.

Не признається жінці. А вона йому каже:

— Може, тебе обікрали, може, ти що загубив? Він не признається нічо’.

Полягали спати, а жінка говорить до него:

— Що то з тобою сталося, чоловіче, що ти від мене нічого не приховував, а тепер приховуєш?

І зачала жінка плакати. А він їй:

— Не плач, жінко, чи воно зле, чи добре, все одно я тобі признаюся. По дорозі коні стали, і я не міг поїхати. Підходить до мене незнайомий чоловік і говорить: «Ти доти не поїдеш, поки не розпишешся своєю кров’ю, що через вісімнадцять років віддаш то, про що ти не знаєш». Я й розписався.

А жінка дуже заплакала. Він питає її:

— Чого ти плачеш?

— А ти не знаєш, що я вагітна?

— Ні.

І зачали вони плакати обоє. Зачали радитися, що їм робити. Та й ходять обоє сумні. Приходять до них сусіди, приходять родичі. І всі питають:

— То з вами є, що ви такі сумні?

А вони нікому нічого не признаються.

В одну неділю прийшли і його, і її родичі в гості. Вони родичів гостять, але самі дуже сумні. Стали родичі межи собою говорити, що відколи вони поженилися, то все були веселі, а тепер — сумні. Може, вони посварилися? Чи, може, їх хтось покривдив? Та й каже його батько до свата:

— Я вийду з хати, а ви питайте їх, бо не пам’ятаю такого, аби я їх покривдив.

Виходить його батько з хати, а її мама питає:

— Може, він тебе бив? А дочка каже:

— Ні.

І зачала дуже плакати — плаче й руки ломить.

— Не плачте, то ще далеко, як народиться дитина, а буде схожа на людину, то щось будемо робити.

Так їх родичі розрадили, і вони стали веселіші. Але все одно як межи собою говорять, то жінка все каже: «Недобре ти зробив, чоловіче».

Народився хлопчик, вони дуже тішаться. А як погадають за то все, то й гірко плачуть. Охрестили хлопця і дали йому ім’я Йосафат. Дитина росте, здорова, вродлива. Ані сусіди, ні весь народ нічого не знають. Лише родичі їхні знають. Уже хлопчик виріс, пішов до школи, добре вчиться. Вони раді, але тихо плачуть, так, аби не виділа дитина.

Одного разу чоловік і жінка пішли до церкви та й приступили до святої сповіди. Висповідалися, розказали свою історію, а священик їм каже:

— Прийдете завтра до мене, я напишу листа до Папи Римського, і він порадить нас, що маємо робити.

Прийшли вони на другий день, ще раз докладно розказали священикови, як то все було. Написав священик листа до Папи Римського. А Папа Римський відти пише їм: «Коли прийде той час, що чоловік має вести Йосафата чортови, то на той день має правитися дванадцять служб у дванадцяти церквах, і в кожній церкві має освятитися дванадцять пшеничних колосків, і тоти дванадцять священиків, і родичі, і Йосафат аби йшли на те місце, де він має йти».

Коли прийшов той день, зібрався народ з цілої округи, по всіх дванадцяти церквах в один час, в тій самій годині зачала правитися служба Божа. Йосафат вийшов з родичами й народом на дорогу, де батько мав його привести. Приходять на то місце, а там стоїть дуб, і до того дуба прикований дев’ятьма ланцами найстарший чорт. А коло него стоять три бочки смоли і три труби великі. Йосафат бере дванадцять освячених колосків, помочив їх у свячену воду і зачав того найстаршого чорта святити. Чорт зачав дуже кричати та й каже:

— Присуньте мені цю бочку смоли!

Йому присунули, він випив бочку смоли, взяв трубу й затрубив. Приходить багато чортів. А він їм:

— В кого є підпис цего чоловіка? Цего, що мав привести хлопця.

— Ми не знаємо, в нас нема його підпису, — сказали чорти. Тоді Йосафат умочив дванадцять пшеничних колосків у свячену воду і зачав тих усіх чортів святити. Вони зачали кричати і дуже перемітуватися. А найстарший чорт каже:

— Присуньте мені другу бочку смоли.

Присунули йому ту бочку, він випив смолу, узяв другу трубу та й затрубив. Прийшла друга партія чортів. Йосафат зачав їх усіх святити, вони зачали кричати й проситися. Казали, що вони нічого не винні.

Тоді той найстарший чорт питає їх:

— Може, у вас, — каже, — є підпис цего чоловіка? А вони відповідають йому:

— Нема в нас його підпису, і ми нічого не знаємо.

Тоді тих дванадцять священиків і Йосафат зачали їх обходити і святити свяченою водою. Зачали вони проситися, казати, що нічого не винні і нічого про то не знають. А Йосафат каже до найстаршого чорта:

— Ми доти будемо вас святити, поки ви не дасте підпис, той, що чоловік кров’ю підписався.

Найстарший чорт приказав дати йому третю бочку смоли. Дали йому і він випив. Взяв трубу та й затрубив. Прийшла третя група чортів. Він питає:

— У кого підпис цего чоловіка? Вони відповідають:

— Ми не знаєм нічо’.

Тоді найстарший чорт каже:

— Йди, чоловіче, додому, ми тебе не будемо зачіпати. А Йосафат йому відповідає:

— Ми не підемо звідси ніде до тих пір, поки ви не дасте того чорта, що має підпис.

Узяли вони знов колосся, вмочили в свячену воду і зачали святити. А чорти зачали дуже скакати й проситися. Аж бачать, іде малий кривий чоловічок. Та й каже:

— Прийшов той Йосафат, який має нам служити? А Йосафат йому:

— Я не служити вам прийшов, я прийшов з свяченою водою і з золотим хлібом, щоби вас знищити. І доти вам не дам спокою, поки не дасте підпис мойого батька і не підпишете своєю кров’ю, що не будете мати на землі права до людини.

Узяв він тих дванадцять колосків, умочив у свячену водицю і зачав їх святити. Чорти зачали дуже підскакувати й проситися. А той чорт, в якого був підпис його батька, каже йому:

— На тобі підпис твого батька та й іди собі — дай нам спокій. Ми тебе зачіпати вже не будемо.

А Йосафат йому говорить:

— До тих пір я не дам вам спокою, поки ти не розріжеш свій правий мізерний палець і не підпишешся при всім народі, що не будеш мати більше права до людини.

Чорт розрізав свій мізерний палець і розписався, що більше він до людини підступати не буде. Тоді всі дванадцять священиків стали правити службу Божу. Чорт подав свою розписку, і все пропало сперед очей. А Йосафат вернувся додому і поділив своє майно на три частини. Одну частину роздав бідним, другу частину дав, щоб будували церкви, а третю — аби будували попри дорогу каплички, ставили хрести. А сам пішов у монастир і став навчати християнської віри диких людей.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
25 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також