Як чоловік шукав дурніших від себе
Українська народна казка Закарпаття
Шили раз чоловік і жона, котра була не дуже розумна. Чоловік ходив по роботах і заробляв гроші. Раз він купив свинятко і каже:
— Жоно, помалу годуй свинятко, а потім заріжемо і будемо мати солонину й м’ясо.
Час минав. Жона годувала свинятко і все звідала свого чоловіка:
— Коли вже заріжемо годівника?
— Заріжемо, як прийде білий чоловік, — фіглював чоловік. Він думав про сніг, про новий рік, а жона не порозуміла.
Все чекала, коли вже прийде білий чоловік. Одного разу вона увиділа на вулиці мандрівника в білій одежі. Дуже зраділа, вибігла на міст і гойкає:
— Чи ото ви білий чоловік?!
Хитрий вандрівник зрозумів, що жона не повного розуму і сказав:
— Я, я — білий чоловік.
— Йой, як добре, що ви прийшли. Давно вас чекаємо. У нас є свиня, і мій ґазда сказав, що як ви появитеся в селі, заріжемо свиню. Будьте добрі, поможіть мені зарізати.
Вандрівник зарізав годівника, поносив м’ясо і солонину до хижі. Ґаздиня насмажила свіжатини і гостяться. Як погостилися, жона схопилася і побігла до сусіди:
— Вповім їм, що ми уже зарізали свиню. Вандрівник мало почекав, а далі спакував солонину і м’ясо у міх і пішов собі путем.
Вернувся ґазда з роботи і жона нараз похвалилася:
— Ну, приходив білий чоловік, і ми зарізали нашого годівника:
— Як зарізали?! Іду поникати. — І побіг у кутець. І, справді, свині нема. Вернувся до хижі, хоче видіти, чи товста солонина:
— Ну, чи красна на нім солонина, ану покажи! Зайшли в комору — а корито пусте.
— Украв, украв! — закричала.
— Коли був тут?
— Пару хвилин перед сим.
Ґазда вискочив із хижі і давай доганяти вандрівника. Біжить путем і дивиться, чи не видно його.
А білий чоловік втямив, що його доганяють, і швидко перемінив піджак, взяв на себе чорний, солонину сховав у кущі і став під тополю.
Коли ґазда приближався, взяв тополю в обі руки і держить.
— Чи ти не видів: ішов сюди білий чоловік?!
— Ішов, ішов. Айбо ти його не догониш, не впізнаєш.
— Та покажи мені, я добре заплачу.
— Бо у мене робота: мушу держати сю тополю. Якщо її лишу, упаде на землю і цілий світ пропаде.
— Я подержу тополю, лиш ти догони білого злодія.
— Ну, держи, держи добре! І побіг геть.
А ґазда держав тополю до вечора. Як йому надоїло стояти під тополею, сердито закричав:
— Як пропала свиня, хай пропаде цілий світ! — і пустив тополю, а сам впав на землю. Полежав, полежав, і видить, що тополя стоїть, лиш вітер нею колише.
— Тепер я вижу, що не лише моя жона дурна, але і я нерозумний.
Встав і заганьбився.
— Піду світом і не вернуся, доки не знайду дурніших від себе.

Ішов день і ніч, і приходить в одну хащу, де люди рубали дерево на церков. Все вирубують пряме дерево, сажають через інші дерева і так виносять із хащі. Страшно мучаться, бідують.
— Ну, це дурніші від мене, — думає ґазда. Підійшов до людей і говорить:
— Люди чесні, що ви так мучитеся?
— А що робити?
— Не треба саджати кожне дерево через хащу.
— А як треба? Научи нас, і ми тобі добре заплатимо.
Ґазда показав їм, як рубати хащу по порядку.
Дуже зраділи і дали йому сто золотих.
Ґазда подякував і попросив від них ще когута.
Іде далі, іде, іде. Надибав на мале село.
— Тут мало перепочину.
І повернув у перший двір.
— Добрий день.
— Добрий день.
— Чи не прийняли би ви мене на ніч, бо здалеку вандрую.
— Приймемо, чому ні?
Хазяїн тої хижі був староста. Зайшли до хижі, посідали, а наш ґазда держить когута під плечем.
— Що у вас там під піджаком?
— Віщівник.
— Та що знає віщувати?
— Віщує, коли настане день.
— Та ото би нам придалося, бо у нашім селі кожну ніч мусить один чоловік ходити за днем далеко у ліс. Продайте нам сього віщівника.
— Продам, але раз перевіримо його, чи правду віщує. Полягали спати. Спали до півночі. Лиш раз когут запів:
— Що каже віщівник?
— Каже, що день уже встав і миється, і скоро буде рушати у путь.
Лежать і чекають далі. А тут когут знов запів.
— А тепер що каже?
— Каже, що день уже рушився в путь і іде сюди. Лежать далі. Через годину когут знову запів.
— Що віщує?
— Віщує, що день уже тут. Ану подивіться на двір. Староста і челядь вибігли на двір і видять: день приходить!
Зраділи, що тепер будуть знати, коли приходить день, не треба буде йти чекати його всю ніч за селом. Заплатили добре за се подорожньому.
Прийшов він із грошима додому, сів на стілець, тут і казці кінець.