Українські народні казки

Як чоловікови допомогло ремесло

Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі бездомний швець. У него була жінка і тринадцятилітня дівчинка. Приїхав він у одно містечко і наймив для сім’ї на три роки квартиру, а сам пішов по селах на заробітки. І зайшов він у таке село, що там узагалі не було шевського ремісництва. Це село було далеко від міста. І він був у тому селі довгий час, ходячи хата від хати. Народ уздрів, що він чесно і доброякісно працює. І радні в ґміні * почали говорити:

— Цей швець бездомний. Чи не прийняти його в наше село?

І рада врадила: прийняти. І вложили таку ухвалу, навіть не доводячи до його відома: дати йому у вічне користування кусок землі, побудувати хату, і хай буде в селі свій сільський швець. Прикликали його, сказали це, і він погодився. Сім’я його ще жила в найманій хаті, а він уже осів у цім селі. Ще два роки сім’я була в місті, а він до неї ходив. А в селі йому за цей час було збудовано хату, і сім’я перейшла на мешкання до села.

Це село було велике й багате, а сусіднє ще більше й багатше. І в тому сусідньому селі був панський двір. Там жив молодий пан. Його родичі повмирали і він був сам. Поїхав він одного разу на коні оглядати свої маєтки. Та й заїхав у те село, де жив швець. Була позаобідня пора. Їдучи полем у бік свого села, він стрінув дівчину, яка йшла йому назустріч. Дівчина була дуже гарна, і дуже вона сподобалася молодому панови. Подумав він собі, що такої краси ще не здибав. Вони розминулися, а його гнітила думка: «Відки в цій місцевости з’явилася така гарна дівчина? Чия вона?» І він повернув коня вслід за нею. Їде він на віддалі і дивиться, куди дівчина поверне. Пройшла вона поле, перейшла сусіднє село і звернула на краю села в бідну хатину. Панич подивився і вернувся. Він зрозумів, що дівчина з цеї хати. Подумав він і завернув коня до тої хатини. Прип’яв коня до плоту, а сам заходить у хату. В хаті сидів за роботою швець. І дівчина була тут. Панич, привитавшися в хаті, попросив напитися води. Напився та й питає шевця:

— Це ваша дочка?

— Моя, — говорить швець.

Панич усівся на лавці та й дивиться на роботу шевця. Та й питає:

— А чи ви не згодились би, щоб вона стала моєю жінкою? Швець уже чув про цего пана з людської бесіди. І говорить він панови:

— А яке ви ремесло знаєте? Пан усміхнувся.

— Нащо мені ремесло, коли я маю дві тисячі морґів * поля? А швець говорить:

— Я можу згодитися, як вивчите якесь ремесло. А як не будете знати ніякого ремесла, то в нас діло не вийде, дочку за вас не дам.

З тим панич і вийшов з хати. Сів на коня й поїхав. Дорога до його дому була далека. І по дорозі він роздумував собі: «Дивний чоловік цей швець. Я такий багатий, а він не хоче проміняти свого бідного ремесла на моє багатство». І подумав він, що до шевцевої дочки свататися не буде.

Їде він навпростець через поле і проїжджає через пасовисько. Там сільські хлопці пасли худобу. І городили * собі кошики з лози. А то не можна було рубати лозу в лузі, бо луг був панський. Пан направив коня просто на хлопців. Хлопці вздріли пана, схопили свій матеріал і зачали тікати в луги, щоб сховати його. Щоб пан не покарав їх. Але пан упізнав їх і крикнув:

— Вертайтеся, бо я вас і так знаю!

Хлопці поховали кошики і вернулися. Питає пан:

— Що ви тут робили?

Хлопці бачать, нема що брехати, і зразу призналися.

— Ми хотіли вгородити собі на ягоди кошик.

— А серед вас уміє хтось добре городити кошики?

Два хлопці призналися, що вміють. Пан подумав: «Це ж теж ремесло. Треба б і мені навчитися його». Та й каже пан:

— Добре, я не буду вас штрафувати, а даю вам завдання. Ідіть і нарубайте в лузі пруття на кільканадцять кошиків. А вранці ви два, що вмієте городити кошики, прийдете з тим пруттям до мене. А інші хлопці будуть пасти вашу худобу.

На другий день пастухи повигонили худобу, а ті два набрали пруття і пішли до пана. Пан сидів на другому поверсі і вже виглядав їх. Запросив хлопців у дім, пригостив їх, вивів на веранду та й каже:

— Ану городіть мені кошик.

Хлопці приймилися за роботу. Один підготовляє пруття, а другий городить. А пан з цікавістю призирає. Хлопці вгородили кошик, пан оглянув. Кошик вийшов гарний. Каже їм пан:

— А тепер ви навчіть мене таке городити.

Хлопці вчать пана. Угородив пан кошика, але він не вийшов такий гарний. Та пан зрозумів суть роботи, заплатив хлопцям за науку, наказав, щоб не рубали даром пруття в лузі і відпустив. Хлопці пішли, а пан городив собі кошики далі. І вгородив кошика сам. Другий кошик вийшов уже кращий. Пан зрозумів, що він уже має в руках ремесло, нав’язав пучок пруття, узяв готового кошика, наказав слузі осідлати коня і їде до шевця в старости.

Приїхав він і заходить до хати з пучком пруття і кошиком. Та й говорить:

— Я вже знаю ремесло. Оцей кошик угородив я. А щоб ви бачили, що це справді так, при ваших очах я вгороджу такий самий другий.

І взявся за роботу. Угородив кошик перед очима шевця, і той повірив, що панич справді знає ремесло. І погодився віддати за него свою дочку.

Панич хотів забрати свого тестя до себе, та швець не погодився.

— Ні, коли дочці моїй випало таке щастя, то нехай вона йде, а я зостануся тут і відплачу людям за те, що вони допомогли мені.

Відбулося весілля, і дочка осталася в панськім дворі, а швець із жінкою лишився на своїм біднім хазяйстві.

Як звичайно, панський двір — це велике господарство і великі турботи. І каже молода жінка чоловікови:

— Продаймо цей маєток та їдьмо в місто. Купім там собі дім і заведім готель з рестораном.

А чоловік каже:

— Слухай, ти з розуму зійшла? Як це так, з такого багатства та й зійти на ніщо?

Говорить жінка:

— В нашому хазяйстві рік-рі́чно шкода і шкода. А в місті ні град не зіб’є, ні пошесть нічого не забере. Не буде збитків, а будуть лиш прибутки.

Чоловік подумав: «Може, воно й справді так?» Розпарцелюва-ли * вони землю, попродали все майно і вторгували грубу суму грошей. Оставили для себе тільки віз і пару коней. Та й поїхали в місто.

Дорога до міста була дуже довга. А тоді ще по лісах орудували розбійники. Коли вони їхали через один великий ліс, їх розбійники зупинили. Зачали питати, куди їдуть. Пан сказав, що їдуть на ярмарок. А жінка дуже сподобалася провідникови розбійників. І наказав він своїм товаришам:

— Беріть пана в сторону!

Провідник розбійників сідає на віз на місце пана. А розбійникам дає приказ вести пана в ліс

— Я до вас вернуся, — каже провідник.

Розбійники завели пана в корчі, розібрали його догола. Один шмагнув його буком по голові, і пан упав мертвий у яр. Прикинули його розбійники хмизом та й пішли своєю дорогою.

А провідник їхній, проїхавши трохи з жінкою пана, зачав розпитувати її:

— Скажи правду, відки ви їхали, куди й за чим?

Паня вирішила говорити правду. І розказала, як було, про все життя своє розказала. А провідник розбійників сказав:

— Якби я знав усе це раніше, я б такого не допустив. А так усе пропало, свого чоловіка ти не побачиш навіки. А тебе я збережу задля твоєї краси. Із цієї хвилі я твій пан. Виконаю всі твої бажання. Поїдемо в велике місто, купимо дім, відкриємо ресторан. І все буде, як ти думала. Я твій пан, а ти моя паня. Лиш не смієш нікому нічого розказувати.

Паня добре зрозуміла все. І подумала: «Нехай буде так, бо чоловіка з могили вже не вернеш». Поїхали вони у велике місто, довідалися, де є на продаж великий дім. І купили дім у центрі міста, близько ратуші. І відкрили вони готель з рестораном.

Пройшло кілька літ. Торгівля в ресторані йшла дуже добре. Вони мали багато знайомств. Її чоловік тут був паном, а в розбійників далі був провідником. І вони дуже розбагатіли, стали дуже багатими.

А пана, її першого чоловіка, не вбили розбійники на смерть, він упав приголомшений. Коли він відчутився * в тій ярузі і видряпався відти, вже була ніч. А він голий, як мати на світ народила. Пустився він іти навмання, щоб вийти на якесь село. Вийшов на край лісу і побачив у одній хаті світло. Прийшов до тої хати, застукав, впустили його. Та й дуже сполошилися господарі, бо він був голий. Він розказав, що його пограбували розбійники і хотіли вбити. Люди пожалували його і дали йому дране, бо й самі були дуже небагаті. Переночував він там, а рано встав та й пішов.

Іде він і думає, що з ним було, а що сталося. Він був безпорадний і змушений був просити кусочка хліба. І проводив він своє життя жебраючи.

Доблукав він до одного містечка, де якраз того дня був базар. І побачив він, що йде чоловік з в’язкою кошелів. А перехожі питають:

— Дядьку, продаєте кошелі?

— Продаю.

Не пройшло й півгодини, як дядько всі кошелі продав. І подумав пан, що він саме через цей промисел оженився. І прийшло йому на гадку, що краще торгувати кошелями, ніж жебрати. Він мав пару ґрейцарів, то зразу ж пішов у магазин і купив собі ножика. Та пішов у луг, нарізав пруття, та й до вечера вгородив два кошики, один маленький, а один більший. А ввечері подався на село і заходить у кращу селянську хату. Проситься на ніч і каже, що дасть за це один кошик. Господарі радо на це згодилися, приймили його на ніч і нагодували. Полягали спати, а він усе думав, і стало йому ясно, чому це тесть вимагав від него навчитися якогось ремесла.

Коли настав день, господарі знову його нагодували і купили в него другий кошик. І пішов він далі. І не йшов він уже нікуди, а просто в луг. Тільки по дорозі зайшов у сільську крамницю і купив собі на день їжі. За день він вгородив у лузі кілька кошиків. І знов вернувся в село. Та й подумав: «Іду до того, що я вже в него ночував». Ті радо його приймали, бо вже були знайомі, і закупили в него нові кошики. І він розповів, як він попав у біду.

Зауважив він у господаря маленьке піддашшя, наймив собі то піддашшя і став займатися в ньому своїм ремеслом. І до того дійшло, що до него вже стали давати хлопців на науку. А вироби його були все досконаліші. Зачав він із своїми виробами роз’їжджати по дальних містах. І так пройшло кільканадцять літ.

Одного разу поїхав він із своєю продукцією в далеке місто. А в тому місті саме й жила його дружина з чоловіком-розбійником. А базари були колись у центрі міста, і розположився він із своїми виробами перед готелю, бо тут був великий рух. Готель був дуже багатий, і було в ньому багато обслуги. А властителька сиділа при вікні і дивилася на базар. Зауваживши кошикаря і задивившись на його вироби, а притім і на його самого, зачала впізнавати свого першого чоловіка. Та й подумала, як би з ним увійти в розмову. І післала служницю, щоб купила в него ноша́к для дров. Але щоб він сам заніс його в готель до властительки. Служниця вийшла, вибрала ношак і сказала, що паня просила, аби він заніс його до неї. Він сказав:

— Ношак можете забрати, а за гроші я не боюся, зайду після торгу.

Служниця вернулася і сказала все пані. Паня була збентежена, бо кошикар був дуже схожий на її чоловіка. І ще раз посилає служницю.

— Скажи, най він сам занесе. Я заплачу йому за те, що занесе. А він знов не погодився зайти в ту хвилю.

— Беріть ношак, а я після торгу зайду. І служниця взяла ношак.

Попродав він весь товар та й заходить. А вона стала з ним говорити та й каже:

— Що би ви хотіли за то, щоби вгородили мені велику валізу? І щоб ви її принесли на такий і такий день? Через місяць.

— Це буде коштувати двадцять ринських *. Вона витягає сорок ринських і кладе на стіл.

— Чому сорок, я лиш сказав двадцять?

— Даю сорок, але щоб ви точно на цю дату мені принесли. На десяту годину ранку. Через те й даю вам більше.

Але він узяв тільки двадцять. І питає її:

— А ви не боїтеся давати таку суму сторонньому чоловікови?

— А чого ж я буду боятися? Я ж запишу собі вас і місцевість, де ви живете.

І він назвав себе, і вона записала. Та й розійшлися. А її другого мужа в той час дома не було. Коли він повернувся додому, вона сказала:

— Скільки ми років разом живемо, а не зробили ще ніякої забави. У нас у ресторані водно забави є, але ресторанські, а не наші власні. Ти маєш знайомих, я маю знайомих. Запросимо їх. Давай договоримось, на котрий день зробимо таку забаву.

Він пристає на це. І вона ставить саме ту дату, про яку договорилася з кошикарем. Розписали вони запрошення. І вона запрошує два судді, два адвокати, два судові секретарі, два постерункових * старшини. І чотири посторонніх, щоби вони були яко свідки. А він не розуміє, до чого вона прямує.

Коли надходив той день, в готелі було підготовлено все. Вона знала номер ноші * свого першого чоловіка і номер взуття, і все для нього замовила.

Всі поз’їхалися. Розсілися гості, лиш одне крісло стояло порожнє. І приїхав її перший чоловік. Вона сказала зразу взяти його в баню. Він упирався, але його туди взяли, помили, перебрали. І він зайшов. А що він був з панського роду, то він добре знав, як у такому товаристві поводитися.

Сідає він на своє місце. Коли випили і моцно * закусили, наступив час забави. Утворяють * сусідній салон. Старше панство сидить собі за столами, а молоді танцюють. Іде забава. А тоді всі знову сіли, і говорить господиня дому до всіх гостей:

— Вельмишановні гості! Маю до вас слово. Межи вами є і судді, і адвокати, і ксьондзи, і судові секретарі, і начальники з поліції. Хочу, щоб ви з’ясували мені одне питання.

Усі обізвалися:

— Просимо дуже! Але яке питання?

— Скажіть мені, що належить такій людині, яка насильно відібрала жінку в шлюбного чоловіка і насильно з нею живе?

А її другий чоловік, розбійник, зразу каже:

— Такій людині належиться кулька в лоб.

А вона виймає з кишені ліворвера * і робить те, що він сказав, дає йому кульку в лоб.

Весь зал ахнув від страху. А вона говорить:

— Будьте всі спокійні. Він сам засудив себе. Ви всі цему свідками.

І показує на того, що прийшов напослідку, на кошикаря.

— Оце є мій шлюбний чоловік. А тепер ми організуємо суд. Я запросила два судді і всіх по два. Зробимо два суди.

Відкриває вона одні двері і відкриває другі. До одного салону і до другого салону.

— Один суд іде зі мною до одного салону, а другий суд іде з ним до другого.

Два суди зайняли свої місця в двох салонах. Ті собі судили, не чувши інших, а ті собі. І розбирали діло від початку життя їхнього до сьогоднішнього дня.

Коли обидва суди скінчили свої справи, вернулися всі знов до одного залу. Запропонувала вона, щоби секретарі обмінялися протоколами. Вичитали секретарі свої протоколи, і сукупний суд зробив загальний висновок. І ухвалили, що вона вбила розбійника справедливо, і далі справа не йде ні в які суди. Мертвого забрали і поховали на державний кошт. А вони обоє зосталися і жили разом до кінця свого життя.

Походження та примітки

* Ґмі́на — сільська управа.

* Морґ — міра площі землі, 0,56 га.

* Городити — тут: плести (кошик).

* Розпарцелюва́ти — розділити земельну площу на ділянки.

* Відчути́тися — очуняти.

* Ри́нський — грошова одиниця.

* Постеру́нок — жандармський пост.

* Но́ша — одяг.

* Мо́цно — тут: добряче.

* Утвори́ти — тут: відчинити.

* Ліво́рвер — револьвер.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області
28 липня 1984 року
Оповідач: Дущук Петро Юрійович (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.