Українські народні казки

Як чорт по людях служив

Українська народна казка Гуцульщини

Було край села озеро. І ніхто не знав, що в тім озері чортівська столиця. Там є старший чорт Люципер, і він усім чортам дає розпорядження: там то вчинити зле, а там то. А люди про тих чортів не знали. Навіть худоба коло того озера не паслася, бо боялася чогось.

А там один чорт не виконав завдання, і його з чортівського царства виганяють. Він проситься. І сказав Люципер:

— То йди на рік межи люди служити і принеси нам довідку, що ти добре служив у ґазди. І тоді ми тебе приймемо.

Вибіг він з того озера і ходить селами. Заходить він вечером до одної хати.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір.

Той бідний чоловік має жінку і дев’ятеро дітей. І робить він у пана в лісі, рубає дрова. І що заробляє, тим дітей кормить. Проситься чорт:

— Ґаздо, прийміть мене служити. Буду вам наймитом.

— Як я тебе, хлопче, прийму? У мене дев’ятеро дітей, а ти будеш десятий. Я не в силі заробити, щоб і тебе прогодувати.

А чорт каже:

— Ґаздо, мені їсти не будете давати. Я ще й вас нагодую, і ваші діти. Я сирота, не маю ні тата, ні мами. Беріть мене на тиждень на пробу. Будете видіти, чи я пустий, чи добрий. Але тільки на рік. І би мені була довідка про мою роботу, як рік скінчиться. Сказав той чоловік:

— Добре, прийму тебе. Буду видіти, який ти чемний хлопець. А в хаті бідно. Ні хліба і ніякої їди нема. Хлопець пообзирав, що там біда, і сказав:

— У вас є великий мішок?

— Нащо тобі?

— Треба.

Пішла жінка до сусіди, позичила мішок і дала хлопцеви. І він сказав:

— Аби ви не лягали спати. Почекайте, я зараз прийду. Пішов він поза хату, роздивився, свиснув і полетів вітром. І зайшов він до одного пана в шпіклір *. Підоймив той шпіклір догори, пішов під підлогу і набрав там різної їди: хліба, муки, сала, м’яса — всього він там набрав. Та міх на плечі, свиснув і полетів. І приносить то все до того ґазди, де він служить. Втворили вони двері і затягнули той мішок у хату. Розв’язує він його і викладає все добро. Діти зраділи, ґазда зрадів, жінка зраділа — мають що їсти.

Питається ґазда:

— Хлопче, звідки ти того набрав?

— В мене вуйко дуже багач. І не має дітей. Він мені дав, аби я мав що їсти.

Нічого ґазда на це не сказав, а рано йде до роботи в ліс. Вже має що взяти з собою їсти, вже не голоден іде. І йде з ним до роботи наймит, заготовляти в панському лісі дрова. Повертає ґазда до свого спільника, що з ним разом роблять у лісі. І всі три пішли в ліс. Хлопець від них відійшов. Сказав:

— Ґаздо, я буду собі окремо робити.

Ті зроблять за день чотири складометри, а чорт у десять разів більше. І ввечір то все здають лісникови. Чорт отримує гроші і дає ґазді.

Вечір, пора йти додому. Ґазда з товаришем ідуть, а чорт лишається. Уздрів чорт, що нема дров коло хати, спиляв велику деревину та на плечі її і приніс додому. Поки ґаздиня зварила вечерю, він ті дрова попиляв і поколов.

Каже чорт ґазді:

— Я хочу вам побудувати хату. У моїх вуйків є доста матеріалу. Ґазда не проти того. Вдень ідуть вони до роботи, а вночі чорт кладе хату. До року поклав він хату із стодолою. Рік кінчається, хлопець має відходити.

— Дайте мені, ґаздо, довідку з печаткою від уряду *, бо мені треба йти. І то добру довідку.

Ґазда, ґаздиня і діти просять:

— Будь ще в нас, хлопче. Ми тебе любимо. А хлопець сказав:

— Раз я з вами договорився на рік, значить, на рік. Я собі йду. Вибрав ґазда довідку, дав йому і він собі пішов. Приносить він ту довідку до Люципера і подає.

— Прошу, я рік уже відслужив. Прочитав Люципер і сказав:

— Добра довідка, відповідна. Але йди ще на рік служити і ще мені таку довідку принеси. І тоді будеш тут, коло мене.

Ходить хлопець селом, ходить село від села і чує, щось коваль клепає молотом. Приходить він до коваля.

— Прийміть мене служити. Я вмію все робити.

— Ти знаєш ковальство?

— Знаю, пане майстер. Беріть мене на пробу. Як я вам не вдамся, ви мене відрядите. Іду до вас на пробу на тиждень.

Коваль пішов до жінки, порадилися і прийняли. Тільки договір на рік. І би була довідка від уряду. Каже коваль:

— Ану, хлопче, бери молот і зроби підкову до коня.

Взяв хлопець молот, розігрів залізо і за п’ять хвилин зробив підкову. Кращої не зробиш. Що коваль скаже, хлопець усе робить. Задоволений коваль хлопцем і ніде його не пускає.

Пішов хлопець і приніс всіляких інструментів до ковальства.

Коваль питає:

— Хлопче, звідти ти це взяв?

— Тато мій, — каже, — був ковалем, і я це собі забрав.

Так навернулися до того коваля люди, що хлопець денно по сто коней підковував. І ще інші роботи робив. І ковалеви кожен день великий прибуток, і він грошей має а має. По всіх селах уже знали, що коваль з наймитом усі роботи дуже скоро роблять.

І лишається вже місяць до року. Приходить до коваля бричкою граб’я * Потоцький, багатир страшний. І договорився з ковалем багато роботи зробити. Хлопець за дві неділі все поробив, що граб’я замовив. А граб’я Потоцький був старий дід, мав вісімдесят років. Каже граб’я:

— Пане майстер! Ви би могли із старого зробити молодого? Я вам даю міх грошей.

Коваль каже:

— А я знаю?

А хлопець-наймит каже ковалеви:

— Кажіть, що зробите. Я вам поможу. І коваль погодився.

— Коли прийти? — питає граб’я Потоцький. Коваль сказав:

— Якнайскорше.

Взяв граб’я Потоцький мішок грошей і йде до коваля. Коваль забрав гроші, а хлопець тим ділом командує. Наклав у печі великий вогонь, кинув там кусок залізяки і наносив повну бочку води. Граб’я Потоцький дивиться, що в печі таке жарище, а не знає, для чого це.

— Розбирайтесь, граб’я Потоцький, — каже хлопець. Розібрали граб’ю до голого. Сказав хлопець ковалеви:

— Ви беріть його за одну руку та й ногу, а я за другу. Та й кинемо його в вогонь.

Він лиш це сказав, і махом граб’ю кинули в розжарену піч. Він там лиш крикнув і згорів. Хлопець закрив бляхою * піч і собі своє робить. Коваль плаче, жінка плаче — спалили граб’ю Потоцького! За це їх чекає смерть. А хлопець за́слонку відбирає і щось там коцюбою шукає. І найшов він там клевак * заліза. Взяв його кліщами і каже ковалеви:

— Бий по цім залізі!

Коваль б’є і хлопець б’є. Побили і кинули в бочку з водою. Вода зашипіла, і відти вийшов молодий граб’я Потоцький! Має двадцять чотири роки. Коваль дуже радий, що він не буде суджений на кару смерти. Граб’я подякував і поїхав собі додому.

За той час кінчається хлопцеви рік служби.

— Пане майстер, завтра мені виходить строк. Дайте мені довідку, що я добре робив, і я піду.

Коваль з жінкою його просять:

— Зоставайся в нас Ми запишем на тебе хату і все господарство, і будеш у нас за свого.

А хлопець каже:

— Раз договір, то договір. Дайте мені довідку, і я йду. А як ні, то я йду без довідки.

Пішов коваль до уряду і виробив йому дуже добру довідку. Ще кращу, як той перший ґазда вибрав. Подав її хлопцеви, хлопець довідку в руки і пішов. Приносить він її до старшого Люципера.

— Прошу, ось довідка друга. Люципер прочитав і сказав:

— Ти будеш на моє місце, бо я вже старий.

Забанував коваль за тим хлопцем. Роботу приносять, а він уже не годен то робити, і робота стоїть. І тут розійшлася чутка, що той коваль робить із старих молодих. І один старий воєвода, що мав дев’ятьдесять років, теж узнав про це. І приходить до цего коваля.

— Пане майстер, зробіть мене із старого молодого. Я воєвода, мене всі бояться.

Коваль відрікався. А воєвода погрозився, і коваль змушений був робити з него молодого. Як робив хлопець, так робить і коваль. Наклав сильну ватру, наносив бочку води. Взяв до себе на поміч жінку, розібрав воєводу і кинули його в піч. Воєвода закричав і затихло там. Коваль закрив бляхою піч і робить собі своє. За якийсь час відкриває піч, шукає грудку заліза, а то нема. Геть воєвода згорів, лиш самий попіл. Найшов коваль один вуглик і думав, що він з него виклепає воєводу. Поклав на ковадло, зачали з жінкою бити — то розтерлося.

Гризеться коваль і його жінка: «Що тепер буде? Спалили ми воєводу». За якийсь час приходять шандарі, арештують коваля. А кузню закривають, невільно * в ній робити. Посидів коваль у тюрмі до суду, і суд засудив його на кару смерти. Приказали шандарям забрати його і повісити. Шандар зачепив йому на шию воловід, а сам пішов за документом. За той час сказав коваль:

— Шлях би того хлопця трафив! Що він мені наробив! А хлопець через ґрати питає:

— Чого ти мене кленеш?

— Що ти наробив? Мене через тебе вішають. Я чоловіка спалив, воєводу.

А той каже:

— Не клени мене, я тебе заступлю.

Приходить шандар, а там сидить коваль. Але то був чорт у подобі коваля.

— Видиш, — каже шандар, — я вже маю на руках рішення тебе завісити.

Здоймив шандар з-під його ніг стілець, і коваль висить. Приходить шандар до судді і говорить:

— Коваль уже завішений, даю вам документа.

Прийшли шандар і суддя подивитися на повішеника, а це не коваль висить, а висить на воловоді міх коняків. Здивувалися суддя й шандар. Що ж це сталося? Завісили людину, а висить міх коняків. І справа упала. І коваль спокійно собі жив.

Походження та примітки

* Шпіклі́р — будинок-комора.

* У́ряд — тут: управа (установа).

* Гра́б’я — граф.

* Бля́ха — деко, листове залізо.

* Клева́к — шмат.

* Неві́льно — не можна, заборонено.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 квітня 1984 року
Оповідач: Федюк Ярослав Федорович (1920 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також