Українські народні казки

Як чорти нагородили бідного й багатого

Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати, один багач, а другий бідний. В бідного було багато дітей. Не було в що вбратися, як у багача, і з’їсти не було, як у багатого брата. І приходить Святий Вечір. Бідного жінка зрихтувала вечерю і каже до свого чоловіка:

— Бери, чоловіче, цю вечерю і йди до брата. Може, за цю вечерю брат дасть якогось скорому, якогось шкварка. Щоб діти мали на Різдво щось із’їсти.

Чоловік взяв вечерю і пішов до брата. Приходить, як звикле.

— Приймай, брате, від мене вечерю. А брат каже:

— При чім мені твоя вечеря? Іди з цею вечерею до глібка *.

Що він буде казати? Вийшов на подвір’я, дивиться. Стоїть білий кінь. І говорить до него:

— Сідай на мене.

Він сів на коня, і кінь полетів.

Прилітає той кінь з чоловіком до якоїсь хати і назадь хати зупиняється. І говорить до чоловіка:

— Прийдеш до хати, щоб ти не брав за цю вечерю ні грошей і нічого, що вони тобі будуть давати. Лиш би ти просив тих шкварків, що будуть смажитись в котлі.

Чоловік приходить до хати, а там повно чортів. І мішають лопатами у котлі шкварки. Увиділи чорти його вечерю і пустилися до неї.

— Що ти, чоловіче, за цю вечерю хочеш? Ми ще ніколи такого не їли й не виділи. Ми даємо тобі грошей.

А він каже:

— Ні. Я не хочу нічого, лиш мені дайте шкварків, що ви тут смажите.

Вони не хотіли давати, не хотіли. А потому кажуть:

— А в що ти їх во́зьмеш?

Ну нема в що взяти! Він закотив полу в кожусі, і чорти дали йому дві кохлі * шкварків. І він вийшов. Той самий кінь чекав його на дорозі. Він знов сідає на того коня, і кінь приносить його до його хати. Заходить він та й не несе шкварки до хати, але до комори, щоб діти не почули про шкварки. А діти все одно почули і зачали плакати.

— Дайте шкварків! Жінка каже до чоловіка:

— Іди внеси їм тих шкварків. Нехай їдять. То вже й так пора до церкви йти.

Чоловік виходить до комори — не може отворити двері. Каже до жінки:

— Жінко, ходи поможи, бо я не годен відкрити двері до комори. Жінка виходить, якось вони ті двері відкрили, а в коморі такого всякого добра, що скілько вони жиють, вони такого багатства не виділи. На дітей усіх вбрання, на чоловіка й жінку вбрання, і їди всякої, що лиш хто хоче їсти. Каже чоловік до жінки й дітей:

— Раз нам такий маєток придбався, всі збираємося і йдемо до церкви.

Приходять вони до церкви, всі файно вбрані, а брат їх як увидів, то аж перепудився. Та й каже:

— Брате, що з тобою? Дивися, щоб ти це не накрав, бо мені буде встидно, як тебе будуть шандарі провадити.

А цей каже до него:

— Ні, брате, я не вкрав. Я приніс це за вечерю відти, куди ти мене післав. Від чорта.

Каже багач до бідного:

— Знаєш що, брате? На другий рік би ти мене післав туди. Приходить багач з церкви до хати та й каже жінці:

— Я післав брата до дідька, а він від дідька приніс так багато всього. На другий рік ти маєш багато горшків вечері зрихтувати. Брат за одну мисочку стільки багатства приніс, а мені за велику вечерю дадуть іще більше.

На другий рік перед Різдвом жінка багача засуває цілу піч горшків. І багач бере ту вечерю в бесаги і йде на Святий Вечір до брата. А бідний сказав йому:

— Іди до дідька з цею вечерею!

Цей виходить з хати, надлітає білий кінь і бере його на себе. І приносить багача з вечерею до тих дідьків. А кінь не говорить до багача нічого. Багач заходить до хати, а ті далі шкварять шкварки і мішають їх лопатами. Дідьки увиділи багача з вечерею, пустилися до вечері і зачали багачеви казати:

— Що ти хочеш за цю вечерю? Ми того року лиш покушали. А цего року ми таки добре попоїмо.

А він каже до них:

— Хочу грошей багато.

Вони зачали грати палицями і взяли багача в данець. І в той котел його бах! На тобі гроші!

Та й тоді пішли в місто, купили горнець, та й байці конець. А жінка багачева чекає чоловіка та й не дочекається ніколи.

Походження та примітки

* Глі́бко — чорт.

* Ко́хля — кухонний черпак.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
9 лютого 1985 року
Оповідач: Фединчук Марія Григорівна (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.