☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як швець чорта збувся
Українська народна казка Покуття

Жив собі колись оден бідний швець. Він не мав змоги робити нове взуття, а йшов на базар, купував якесь стареньке шматтячко, приносив додому, підремонтовував, змащував. І знов на базар. І такі він робив обороти: дві пари підремонтованих продасть, а п’ять купить подертих. І якась копійка випадала на хліб і на вбрання.

І так він робив довший час. І були в него діти, і поганенько його сім’я жила. Але одного разу йшов він через поле на базар, і переходить його якийсь пан. Каже, що приятель його, хоче щось добре зробити йому, хоче допомогти.

— Слухай, — каже, — чоловіче, я вижу, ти погано живеш. Я би тобі поміг. Але би ти мизинного пальця врубав і мені кров’ю розписався. І до п’ятдесяти і п’яти років ти би дуже добре жив. Ти би був такий спеціяліст, що до тебе навіть приїжджали би замовники з-за моря, такого би шевця, як ти, не було би в цілім світі. А після того, як тобі скінчиться п’ятдесят і п’ять років, я прийду і тебе заберу.

А чоловік той мав років з тридцять. Подумав він: йой, та це ще багато років йому бути в багатстві. Та й врубав він пальця, підписав документ, і на тім вони розійшлися. А при розставанні дав йому той голку і кусочок нитки. І сказав:

— Оця голка буде тобі шити.

Вернувся швець додому. Та й не мав він уже клопоту, лиш тою голкою зачепив, і вона сама шила. І він ніс готове взуття на базар продавати. Набрав він таку в’язку дрантя, що ледве додому приніс, і за деякий час пошив з того таке, що за нове його продає. І пішли в него такі обороти, що стали до него приїхувати і з району, і навіть з области. Пішла по всьому краю чутка, що такого шевця нема більше ніде. До него приходять і матеріял приносять, і він з того матеріялу все робить. Голку пустив і раз-два голка сама шиє.

І так він розбагатів, що навіть не знав своїм грошам ліку: Заможний він став, купив багато поля, є вже в него багато худоби, коней. Він побудував хати, стодолу, наймити в него є — вже він великий багач.

І славився він як великий спеціяліст, швець. До него почали приїжджати кораблями і з-за моря, ніби їх спеціяльно щось тягло. Він розбагатів, так було в него всього багато, що більше не було куди.

І так він прожив багато років, та й уже той строк зближався. Він договорився на п’ятдесят п’ять років, а йому вже п’ятдесят. І думає він: «Що мені з цего всього добра, як через п’ять років я маю йти туди, куди не хочу йти? І що з цими грішми робити? А якби я побудував людям церкву? І люди би мали що згадувати».

Наймив він спеціялістів-майстрів і договорився з ними:

—...До двох років щоби ви мені побудували церкву.

Вони сказали:

— Якщо ви дасте таку й таку суму грошей, церква буде до двох років побудована.

— Скільки треба, стільки я дам.

І вони почали будувати церкву. За рік половину зробили, за другий скінчили. І віддали йому ключі. Він пішов до попа і договорився, щоб церкву висвятили. І сказав священикови так:

— Даю вам оден ключ від церкви, а оден лишаю собі, би я міг, коли захочу, піти до церкви й помолитися. Думаю, що маю на це повне право.

Прийшла та неділя, висвятили церкву, і він там також був. А після відправи прийшов додому, пішов собі до другої кімнати і ляг відпочити. Чи спав він, чи не спав, і ніби йому приснився сон. Приснилося, що прилітає до него ангел і говорить: «Чоловіче, я, — каже, — Божий післанець. За те, що ти зробив таке велике діло для людей і для бога, ти маєш право собі в мене зажадати, що ти хочеш. І я тобі маю право це дати». А він каже: «Мені нічого не треба. Я хотів би лиш просити бога, щоби після моєї смерти мене приймили до раю, там, де приймають усіх людей, які цего заслужили в бога». А ангел говорить так: «Я на це не маю права, бо ти викреслений з наших списків. Ти ж записаний там і там». А він подумав, подумав та й каже: «Якщо нема на це права, то най так буде, як я скажу». — «Добре, — сказав ангел, — як ти скажеш, так буде». І його не стало. І зробився вечір. І він собі добре ту розмову запам’ятав, хоч і не знав, чи то так було, чи лиш йому так здалося.

А час біжить скоро, день за днем, рік за роком. Сповнилося йому п’ятдесят п’ять років, чує він, хтось стукає в двері. Він відкрив. Входить той пан, який дав голку. Увійшов до хати, сів собі на лавицю і говорить:

— Чоловіче, ти знаєш, чого я прийшов? П’ятдесят п’ять років сповнилося тобі. Пора тобі збиратися, підеш зо мною.

А чоловік каже:

— Сиди, сиди. На ранок ми розберемося.

А той сидить і не може встати. Рунтався він, рунтався та й каже:

— Чоловіче, відпускай мене, бо я не маю часу з тобою довго гратися.

— Сиди, рано розберемся.

Так той посидів до рання, а потому каже:

— Чоловіче, відпускай мене. Чого ти мене тримаєш? Що ти хочеш від мене?

А він каже:

— Я тебе тільки тоді відпущу, коли ти віддаш мені розписку, що я тобі колись підписав.

А той говорить:

— Я тут її не маю. Пусти, я тобі завтра ввечір принесу.

— Ну, — каже, — іди, але би ти завтра приніс.

Другого вечора вже не приходить він оден, а приходить їх з десять. І вже не йдуть до хати, а кличуть його надвір, пукають у вікно. Він вчув та й каже:

— Стійте там, стійте.

Ого! Вони пробують рушитися сюди-туди, а то не можуть. І так він тримав їх до рання. Така була його сила. Рано виходить він та й каже тому:

— Приніс розписку?

— Приніс, — каже той.

— Давай сюди.

І він забрав ту розписку. І з тою розпискою пішов до попа та й каже:

— Отче, я хочу, щоби ви пішли з цим до церкви.

Піп обкадив то, обкропив свяченою водою. Дивиться, а там нема нічого. Значить, той його обдурив. Він вертається та й каже:

— Ти мені завтра ввечері принеси ту розписку, що я тобі підписав. А як не принесеш, то не приходи сюди, бо ти вже зовсім відци не підеш.

Пустив він їх, і як пішли вони, то на третій вечір їх прийшло уже з п’ятдесят. Уже навіть не йдуть на подвір’я, вже з дороги його кличуть. А він каже:

— Стійте там, стійте.

А той, що мав його підпис, що голку дав, каже:

— Краще йому віддати розписку, бо нім його заберем, то ми більше втратим.

І рішили розписку віддати. Він пішов з нею знов до попа. Знов то піп обкадив, обкропив свяченою водою, над тим відправив службу. І він таким способом збувся того і жив собі до кінця життя так, як і всі люди.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 2 листопада 1986 року Козьмик Василь Тодорович (1930)