Українські народні казки

Як я була маленька

Українська народна казка Бойківщини

Як я була маленька, була в мами дуже слухняна. Що мама задумала і сказала, то я виконала. І захотілося мамі їсти печених птахів. Пішла я в ліс тих печених птахів шукати. Іду полем, полем, дивлюся, огень горить і птахи печуться.

Я тихенько-тихенько поступала, дійшла до них, а вони настрашилися і стали втікати. Я не розгубилася і побігла за ними. І за ними, і за ними, і бігом. А вони бігом втікають. Позалазили в пшеничні стебла, і там поховалися. Позалазили, а я за ними. Залізла в стебло, набрала тих печених шпаків, напхала їх поза пазуху і туди-сюди, туди-сюди — і з стебла вилізти не можу.

Подумала я, що вдома під лавицею лежить сокира. Пішла, взяла сокиру, розтяла то стебло, вилізла і несу печені шпаки. О, я така рада, що несу мамі печених шпаків, би-сь мама підкріплялася.

Іду я та й іду і вилізаю на високу гору. Дивлюся вниз, а там сто вовків одну бджолу їдять. А мед і віск потоком течуть. Йой, що то буде! Якби я злізла з гори, я би ті вовки прогнала і набрала б собі меду й воску. З воску зліпила б свічки і посвятила, як прийдуть мої хрестини. А меду б у тарілки налляла. Іг-г, які б усі були раді, що я така гідна і собі все постарала на своє хрещення.

Ну і що? Злізла я з гори і кричу на ті вовки:

— А бий до-на!

Вони як почули мій тоненький голос, всі повтікали, порозбігалися, тільки бджола лишилася там. Злізла я вниз, набрала воску, набрала меду і вилажу нагору. Не годна я лізти. Що мені робити? Зліпила я з воску коня. А сокиру запхала за пояс. Сіла на свого коня й їду. Але ще-м дурненька була. Було б мені запхати сокиру вістрям угору, а я вниз запхала. А мій гарний жовтий кінь як став підо мною вискакувати, як став вискакувати! А сокира терети-терети, та й коня перерубала. Іг-г! Я на передку поїхала, а задок лиш заіржав. Я обертаюся — йо-йой, задок лишився!

Дивлюся я, якась верба кілля попускала вгору. Вирубала я один колик, збила свого коня докупи, сіла та й їду. Їду, така рада, що вже наближаються мої хрестини. І думаю, як я тото все поставлю, які всі будуть раді. Їду, аж тут мене щось сперло. Що є? Дивлюся назад себе, а з того колика, що я ним коня збила, виріс прут аж до Місяця.

Що ж мені робити? Подумала я, що ще маю час. Тоді повимітувала і мед, і птахи — все повимітувала. Полізу тим прутом і подивлюся, чи є там люди і як вони жиють. І повернуся прутом наниз, заберу все своє та й поїду додому.

Полізла я туди, вчепилася Місяця і вилізла на небо. Іду небом — нема нічого. Іду далі, дивлюся, якесь забудовання. Заходжу, а то млин. Меле гірчицю. Дідо старенький меле і коло нього цілі горби гірчиці. Каже мені дідо:

— А чо’ ти, дитинко, тут?

Я йому розказала про себе та й кажу:

— Мої діди, баби повмирали. І я хотіла б з ними стрінутися тут.

— Іди, — каже, — дитинко, далі. Там є корчма, і там вони всі гостяться.

Пішла я, входжу до тої корчми — іг-гг, там є мої предки, мої баби, діди. Побачили мене і всі плещуть у долоні.

— Відки ти взялася коло нас? А я кажу:

— Та я жива вийшла від’вам.

— Дитинко, та тобі живій тут ще не бути. Тобі ще треба, би ти померла, тоді від’нам прийдеш.

— Я ще не хочу бути коло вас, — сказала я.

Вони мене вгощають. Та така була гостина, що я ще зроду так не гостилася. Напилася я, наїлася. І думала, що три дні там була, а була три місяці. Так то мені легко пройшло й скоренько.

— Но, дитинко, вертайся, — кажуть мені.

Та й вертаюся я. Знаю, що піду на Місяць і злізу. Там є мій прут, я злізу тим прутом. Та й поїду далі. І розкажу свої мамі, що була з предками і з ними гостилася.

Приходжу на Місяць, дивлюся, а мій прут на шість сажнів віддалився від Місяця. А в однім сажні, розумієте, по три метри. Що я зроблю? Уже не злізу. Що ж мені робити?!

Я довго не думаю, біжу до того діда в млин, насукаю мотуз із гірчиці, прив’яжу до Місяця та й спущуся. А Місяць ще серпик такий, до того серпика й прив’яжу мотуз. Спущуся вдолину та й піду собі. А що інакше зробиш?

Пішла я до млина, прошу в діда гірчиці, а дідо каже:

— Бери, скільки хочеш, сукай собі, який хочеш, шнур. Всукала я такий великий клубок шнура і стала його котити. Ледве прикотила на Місяць. Прив’язала за конець та як пустила шнур удолину, то аж зашуміло. Цапа-цапа спускаюся мотузом вдолину. Думаю, що до самої землі спущуся. Злізла я до конця мотуза, а до землі ще далеко, хіба тільки мрак піді мною. А землі нема. Що ж мені робити? А руки болять, втриматися не можу.

Що я тоді роблю? Згори надриваю, здоли нав’язую, згори надриваю, здоли нав’язую. І так далі й далі, і спущаюся на землю. Дивлюся, ого, вже гей сіріє. Тоді я пустилася та й лечу. Ойо-йой, що ж то буде?! Я ж то вже втоплюся!

Але знаєте що? В мене було щастя. Я хоть малейка була, але дуже щастило мені. Якраз німець з руським вели війну. Розумієте? Руський на однім березі, а німець на другім. І стріляли одні на других. А то колись все стародавнє було. І таку велику німець на руського кулю пустив. А я якраз згори лечу. Хап! Сіла на ту кулю та й лечу. І я вже море перелечу. І така я рада, що на кулі їду.

Долітаю до берега, а руський, знаєте, вийняв ковбасу з пазухи і їв. Як увидів, що я лечу на кули, відступився, ковбасу запхав за пазуху і мене за пошиття — хап!

— А ти що?!

А я хрещуся, хрещуся. Хорос на тебе! А він:

— Ти що, християнка?

Та як мене, знаєте, взяв, та як пустить! Аж під мамину стріху прилетіла. І де народилася, тут я й живу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Буковинка, Турківського району, Львівської області
18 серпня 1990 року
Оповідач: Комарницька Ольга Юліанівна (1933)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.