Українські народні казки

Яка то біда

Українська народна казка Бойківщини

Був один великий багач, ніякої біди не знав. А сусіди все приходять до нього та й кажуть: — Біда. А він їм:

— Що тото у вас за біда? Я не знаю, яка біда.

Люди говорять про біду, а він не знає, яка вона, та біда. І каже до свої жінки:

— Знаєш ти що, жінко? Я би собі хотів купити таку біду, яку люди мають.

А жінка каже:

— Ну як ти її купиш?

— А ти зший мені торбу, і я піду її шукати, біду.

Зшила вона йому торбу, він почепив її на бік, взяв сокиру та й іде. Йде глядати біди.

Зайшов він у ліс, іде лісом і все поглипує, би якусь біду найшов. Туди-сюди, нема біди. Дивиться він, а в стовбурі ялиці ніж забитий. І блищить острим світлом на весь ліс. Він підходить до тої ялиці, хапає той ніж і вже руку не може від того ножа відняти. Не відойме руку від ножа.

А то дивиться він, біжить на нього якесь таке страшне, страшне страховіття летить на нього. Він руку не відхопить від ялиці, а воно вже близько. Він гризе руку зубами — не може перегризти. Би втікнути від тої біди, він бере сокиру, відрубав собі руку, лишив її коло того ножа і втіче. А та біда за ним біжить.

Біжить він далі, дивиться, в другім дереві зап’ята сокира з золотою ручкою. Він хапле її тою здоровою рукою, бо вже другої руки нема. І вже не відойме другу руку. Приросла, прикипіла до тої сокири, та й усе. Він дивиться, а та біда страшна біжить до нього. Ну й що робити?

Вже немає як другої руки відрубати. Бо чим відрубає? І гризе він свою руку зубами. А тота біда ззаду не дуже поспішає, хоче, щоби він відгриз ту руку. Відгриз ту руку і далі втіче, а з рук кров тече. Забіг він далеко. Дивиться, хата стоїть серед лісу. Забіг він до тої хати — нікого в хаті нема. Нікого. Сів на лаву, сидить і тріпає тими руками. І вже зголоднів. І не має чим з торби узяти їсти. І вже думає собі: біда, тяжка біда. «...І люди біду мали, а ти собі найтяжчу біду купив».

Думає він: «Коби мені дав хто поїсти». А тут втворяються двері, і входить баба. Та й каже:

— Що ти тут робиш, чоловіче? А він говорить:

— Та я сиджу тут. Хочу їсти. А вона йому:

— Зараз принесу дров, підпалю в печі і тобі приготую їсти. Ти посиди.

Побігла вона. Він дивиться у вікно, а вона принесла такого бука великого. Такого великого бука! Затягла його в хату і кладе кінцем у піч. Бук горить. І каже йому баба:

— Я тебе зараз спечу і буду їсти тебе. Не тобі дам їсти, а тебе самого з’їм.

— Ой біда! — крикнув він.

Баба вийшла. Він дивиться, а під піччю ягнята. Заліз між них. Вона прийшла та й каже:

— Де він дівся?

Глядає — нема. Вона ходить, дивиться по двору — нема. І поки вона глядала, він втікнув від тих ягнят. Біжить він полем, а вона за ним женеться. Дивиться він, а в дубі стоїть щось золоте і дуже блищиться. А він уже не може взяти його руками, бо руки відрубані. І втіче, все втіче, а та біда за ним женеться, та баба. Але засліпило її те золоте, і вона його вже не доганяла. Обзирається він, нема її. Він уже собі вільно йде. А торба його й сокира в тої баби осталися.

Приходить без рук домів. А жінка питається:

— Чоловіче, чи ти купив біду?

— Таку-м, — каже, — біду купив, що ніхто такої не має. Такої дорогої біди, як я маю.

І вже добре розумів, що то є біда. А жінка ще не розуміла, тішилася, що він приніс біду. А він витягає руки й показує — він без рук.

— То що ти, — каже, — купив?

— Ото, — каже, — купив-им, що лишив-им руки коло біди. Одну відрубав, а другу відгриз, бо інакше врятуватися не міг. І маю таку біду тяжку, якої наші сусіди не мали. І вони мені не сказали, яка то біда!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кіндратів, Турківського району, Львівської області
20 серпня 1990 року
Оповідач: Зубрицька Катерина Олексівна (1926)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.