Який розум розумніший
Українська народна казка Закарпаття
В одному селі жили два сусіди: куратор і піп. Часто ходили один до одного й бесідували. Раз почали говорити про роджений і вчений розум. Котрий з них ліпший, розумніший.
Куратор стояв на тому, що ліпше мати роджений розум, а піп на тому — що вчений. Та так посварилися, що аж погнівалися. і перестали ходити один до одного.
Раз куратор прийшов до попа, вдарив собою у двері й, як двері розчинилися, зайойкав:
— Йой, пане превелебний...
Піп налякався:
— Що сталося, кураторику?!
— Йой... йой...
— Що е з вами? Що сталося, кураторику?!
— Псятко здохло. Моє дороге псятко. Так ми жаль, що не можу собі місця знайти...
— Та що, кураторику, для вас зробити?
Знаєте, дітей не маю, а се псятко, як дитинка. Хотів би-м, аби-сьте ’го поховали.
— Не розумію, що хочете сказати?
— Дам вам двісті золотих, лиш учиніть для мене се діло.
— Йой, кураторику, що вам прийшло в голову? Похорони за псом — гріх від бога й ганьба перед людьми...
— Пане превелебний, люди не будуть знати. Народ розійдеться по роботі, по полю — ніхто й видіти не буде.
Піп довго відпирався, а потім згодився.
— Завтра у дві години церківник подзвонить, а ми скінчимо відправу...
Так і було.
Айбо в селі нічого не можна втаїти. Жони почали перешіптуватись, а далі порішили поскаржитися владиці-єпископу.
Зібралися й пішли до міста.
Владика їх вислухав, перевірив діло й дуже розгнівався на свого церковнослужителя. Розіслав священикам оголошення, аби на неділю зійшлися там і там...
А в суботу єпископ приїхав у село, зупинився в куратора, бо до попа-грішника не хотів і заходити.
Сіли за стіл вечеряти. Куратор поставив доброго старого вина. Налив владиці один погарчик, далі другий, третій...
Владика дістав добру дяку й розговорився з куратором...
— Як живете, пане куратор?
— Дякую, дуже красно. Живу добре, хвала богу, й хижа красна, й землиця родить, лиш одне мене дуже болить...
— Що, пане куратор?
— Маю три барани... Прокляті, все б’ються межи собою. — Та що чинити, аби не билися?
— Я думаю, що їх би треба похрестити. Дати їм ім’я. Одному «Церківник», другому «Піп», а третьому «Владика». То перестали би битися. Бо Церківник слухав би Попа, а Піп — Владику. Я заплатив би й 400 золотих тому, хто похрестив би їх. Ваше преосвященство, зробіть для мене таку справу...
— Йой, пане куратор, люди дізнаються, буде ганьба... Куратор налив знову повні погаре старого вина й каже:
— Ваше преосвященство, ніхто не буде знати... Тепер ніч... Я прижену баранів до хижі, й тут скінчите хрещення...
Владика простягнув руку, вхопив чотириста золотих... Єпископ похрестив баранів, і полягали спати. Айбо куратора сон не бере. Встав і пішов до попа. Постукав.
— Пане превелебний, відчиніть, то я, куратор.
— Ідіть геть, я з вами й говорити не хочу!
— Я щось придумав... Я ваше діло виправлю. Піп відчинив двері й пустив куратора до хижі...
— Та як?
— Добре... Не бійтеся нич... Лиш чи будуть сімсот золотих?
— Будуть!
— Но, спіть спокійно... Я впорядкую діло.
Рано до церкви зібрався народ. Спочатку скінчилася відправа, а потім грішного попа поставили на коліна, аби всі на нього дивилися.
Тоді владика став на казальницю й прорік:
— Возлюблені християни! Ми зійшлися сюди, щоб осудити негідний вчинок церковнослужителя, що поховав пса за двісті золотих. Він дуже согрішив перед богом й зганьбив усіх нас...
І тоді підняв руку куратор.
— Земний владико! Народна приповідка каже: кінь на чотирьох ногах ходить і підковзнеться. А смертний чоловік як би не підковзнувся, коли він на двох. Так і наш піп. Я признаю, що він вчинив недобру справу... Айбо я вичитав з газет, що один владика похрестив баранів... І далі лишився владикою...
Владика аж поблід. Думав, що куратор на нього пальцем покаже. Але куратор умовк. А єпископ добре все зрозумів, тому поспішив закінчити свою проповідь.
— Але я відпускаю грішнику його вину, як чесна громада ’му теж відпустить.
І попи, котрі в собі думали, що таке може статися з кожним, загойкали:
— Й ми відпускаємо!
Увечері куратор пішов до свого сусіда:
— Ну, пане превелебний, тепер скажіть: роджений чи вчений розум ліпший?
— Роджений, кураторику, — признав піп і відрахував сусідові сімсот золотих.