Українські народні казки

Якою мірою міряєш, такою відміряють і тобі

Українська народна казка Бойківщини

Був собі чоловік, бідний-пребідний, тільки дітей була в хаті купа. Було аж дванадцять синів. То що бідний чоловік мав робити? Каже:

— Сини мої, ідіть на заробітки — ідіть працюйте, бо я вже не годен усіх вас прогодувати.

Зібралися сини й пішли в дорогу. Ідуть вони, ідуть і доходять до темного лісу. Та й говорять:

— Тут ми будемо працювати. Вирубаємо ліс, збудуємо собі хату і будемо жити — будем рубати й продавати ліс, щоб і нам вижити, і батькови допомогти.

Почали вони рубати ліс. Я-ак розмахнувся сокирою старший брат на молодого крислатого дуба, що тільки почав розвиватися, розпускати свої віти, а дуб захитався і не падає, лиш колихається. А другий, наймолодший брат, каже:

— Не рубай це дерево. Ти ж бачиш, що воно живе, воно жити хоче. А ще один брат каже:

— Ну то зрубай друге.

От почали вони рубати молоду ялину. Вона тоже похитнулася, та не впала, лише схилилася. Наймолодший брат каже:

— Недобре ти робиш, брате. Бачиш, вона жити хоче. Воно ж молоде дерево, нічого з того тобі не прийде.

Розсердився старший брат на молодшого:

— Закувати його!

Хотів він його знищити, аж тут їдуть дорогою купці. Старший брат каже:

— Ми продамо його, і будем мати гроші: віддамо їх батькови і скажемо, що ми заробили.

Під’їхала та карета, і попросив брат за брата багато грошей — купці не відказались. Бо то були купці від людей — вони скуповували людей, щоб були невільниками на їхніх роботах. Заплатили за хлопця великі гроші. Брати взяли гроші, поділились між собою, а решту дали батькови. Батько втішився, що діти заробили, і думає: «Це добре діло, що діти працюють».

Ідуть вони знов на заробітки. А той, хто був наймолодший між ними, каже:

— Рубаймо такий ліс, який у повному розквіті і буде корисний людям. Розсердився старший брат, що знов наймолодший добре придумав, а старші ніяк не можуть, і каже:

— Ти такий молодий, а такий розумний. Але так довго не буде. Порадився він з братами, і продали й другого брата. Продали в неволю, бо нащо такий розумний межи ними? І почали рубати ліс.

А ліс шумить. І звуки якісь не такі, як мають у дерев бути. Якісь живі звуки. Так, ніби дерева просяться: «Ми жити хочемо. Ми ще молоді, ще буде від нас користь людям, а тепер ми хочемо жити».

А наймолодший з тих братів каже:

— Ідем далі.

Пішли вони лісом далі. Дивляться, аж на них летить зграя вовків. Перелякалися брати, думають: «Які вони люті, які злосні, ці вовки. Вони нас усіх поїдять».

А наймолодший каже:

— Беріть скоро луки і вибийте їх усіх, бо вони нас розтерзають!

Вибили вони вовків, але знову старші брати розсердилися на молодих, що ті все добре придумують. А вони, старші, нічого придумати не можуть. Розсердилися на того наймолодшого брата, прив’язали його до дерева та й пішли далі.

Ідуть вони, йдуть, дивляться — на поляні ціла зграй звірів. Думають собі: «Що це за звірі? Не леви, не медведі, а якісь менші». А це були оті злющі-презлющі рисі, які нападали на людей з дерев. Наймолодший брат з тих, що зосталися, каже:

— Ви верніться та зробіть шапки з дерева, бо вони скачуть людям на голови, дряпають і висисають з людей кров, остерігайтеся їх.

Старші брати так і зробили, як молодший казав, але знову не сподобалося їм, що молодші дають поради. Розсердилися вони і сказали зоставити того молодшого брата в лісі, а самі пішли далі. Ідуть вони, йдуть, дивляться — недалеко від густої хащі стоїть хата. Але хата була якась незвичайна. Ні вікон, ні дверей не було, а зверху — даху. От наймолодший з них і каже:

— Бачите, — каже, — брати мої, це ж хата просто неба, щоб сонечко на неї сяяло. Нема ні вікон, ні дверей. Ми, — каже, — тут, мабуть, заночуємо. Тут нас не нападе ніяка звірина.

Старший брат каже:

— А як же ми до неї зайдемо? Бачиш, нема ніякого входу. А той, котрий наймолодший був серед них, каже:

— Бери та зрубай оце дерево. Ми приставимо його та й по ньому заліземо.

Зрубали вони те дерево, наймолодший брат заліз по ньому в хату, а вони дерево забрали і пішли далі. Бідний брат їхній остався в загороді і ніяк не міг з неї вийти. Дождався він ночі і сидить там, нікого немає. Аж тут нараз почувся шум, гриміт, тупіт копит, і появився кінь з трьома головами, з великими язиками вогненними — просто страшно глянути. Постукав кінь копитом у ту хату раз, другий, третій. Почулося іржання інших коней. Стіна відкрилася, і кінь з вогненними язиками опустив попри стінку купу золота. Впало воно в підземелля. Хлопець подумав: «Добре було б, якби це золото дали моїм братам. Зажили би ми всі щасливо, і батько наш був би радий».

Знову почулося голосне іржання багатьох коней, і всі коні побігли геть, остався тільки триголовий кінь з вогненними язиками. Подумав хлопець: «Поговорю я з ним добрим людським голосом, то він мені скаже. Може, якусь пораду дасть?»

І почав говорити до коня:

— Коню, як мені бути? Ти добрий, коню, відвези мене до моїх братів.

А кінь йому говорить:

— Добре, — каже він людським голосом, — я повезу тебе туди, куди твої пішли брати.

А хлопець подумав: «Ні, кортіло б мені подивитися на моїх молодших братів, тих, котрих пооставляли. Мабуть, їх уже звір поїла. Бо ж одного прив’язали до дерева, другого лишили на дорозі, а третього продали в неволю. Де вони ділися? Кортить мені туди піти». А кінь каже йому:

— Сідай на мене!

Він сів на коня, і кінь помчався тою дорогою, куди пішли старші брати. Помчався, а брати його йдуть дорогою, не обертаються. Загуділа земля, загриміло, брати перелякалися і думають собі: «Куди нам діватися?» І почули вони голос брата:

— Брати мої, не тікайте, це я до вас іду — будьте покірні! Будьте покірні! Вернітеся! Підемо служити панови і розбагатіємо.

Брати обернулися. Дивляться, а їхній брат верхи на триголовому коні їде. І взяли їх зависті. І сказали вони собі:

— Най він порівняється з нами, ми його з коня змечемо, затягнемо його зашморгом, і він пропаде.

Але порівнявся з ними кінь, і вони далеко відступили від дороги, бо кінь почав їх палити своїми вогненними язиками. Закричали вони:

— Брате, брате, рятуй нас! Ми вже не будемо такі закаменілі серцями, не будемо зрікатися своїх братів. Відпусти нас брате, най нас страшний вогонь не пече — ми будемо добрими, будемо робити добрі діла!

І тут сказав людським голосом кінь:

— За ваші діла буде вам помста. Хто робить зло іншому, обертається те зло проти нього самого. За те, що ви знищили своїх братів, кожному котюзі по заслузі.

Отак, як у казці сповняється, і між людьми збувається: якою мірою міряєш, такою буде відміряно й тобі. Тут і казці конець. А хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Небилів, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
19 липня 1994 року
Оповідач: Максимів Ольга Петрівна (1930 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.