Українські народні казки

Якої віри дочки

Українська народна казка Бойківщини

Оден чоловік мав три доньки. Дуже бідно вони жили, і він журився, як він має ті дочки прогодувати і видати заміж. Аж приходить такий день, приходять свати сватати наймолодшу доньку. А він каже:

— Ще старші не вийшли заміж, то як наймолодшу віддавати? На другий день прийшли середущу доньку сватати. Батько каже:

— Я бідний чоловік, не можу зробити весілля, аби зробив усім трьом за оден день.

Прийшли й третю дочку сватати. Він каже:

— Я зроблю весілля всім трьом, але аби на оден день, люди мені поможуть, бо я бідний чоловік.

І договорилися вони: такого й такого дня буде весілля. Люди в тім селі були добрі, сусіди добрі, помагали їм, усього заготовили багато.

Приїхали всі три женихи з гостями, відбулося весілля, забралися всі гості, дочки поїхали з чоловіками, а чоловік лишився у хаті сам. Стало дідови дуже тяжко і сумно жити. Прожив він сам три місяці і ніде не ходив. Та й думає: «Треба мені відшукати мої дочки, відвідати їх і подивитися, як вони жиють». Устав раненько, зібрався і думає: «Йду відвідаю найстаршу дочку».

Приходить рано до хати найстаршої дочки, увійшов, дивиться — двері повідкривані, в печі горить, а в хаті немає нікого. Чекає, чекає і не може нікого причекатися. Вже сонце високо підійшло, а в хаті немає нікого. Зібрався він та й іде геть, і встрічає на дорозі свою дочку. Вона несе воду, та й каже:

— То ви, тату?

А батько її питає:

— А де ж ти була, що я штири години чекав і тебе не було? Вона відповідає:

— Я встала, запалила в печі та й побігла по воду. Здибалася з кумою та й ся заговорила.

І ніхто діда не гостив, ніхто нічого не казав — пішов дідо сумний додому.

На другий день іде відвідати середущу дочку. Устав він, але не так рано, а вже пізніше. Приходить під хату, де вона жиє, — двері закриті, вікна застелені, нікого нема. Сів під хатою й чекає.

Коли вже високо підійшло, відкрилися двері й вікна, дід заходить та й каже:

— Добре рано, дочко! Чо’ ти так довго спиш? Та то ж робочий день. Аби прожити, треба працювати.

— Я ще молода, ще ся нароблю.

Ніхто діда не гостить, ні припрошає, ні питає нічого. Посидів дід, посидів та й сумний пішов геть.

На третій день іде він відвідати наймолодшу дочку. Встає рано та й думає: «Може, там так мене примуть, гий тоти дві». Приходить під хату, а навстріть виходять зять та й дочка і кажуть:

— То ви, тату? Заходіть до хати, будемо ся гостити і будете в нас жити.

Зять каже:

— Я йду на роботу, а ви будьте дома. Би ви ніде, — каже, — не йшли, жийте в нас, бо вам самому скучно.

А жінці каже:

— Аби ти батька ніде не пустила. А як дуже схоче йти додому, аби щось дала на дорогу. Би-с упорожні не пустила.

А дочка каже:

— Сідайте, тату, най я чоловіка відправлю на роботу, а тоді будем ся гостити.

Дала чоловікови їсти, вийшла за ним у сіни й каже:

— Най бог помагає тобі в роботі. А він їй:

— Аби ти діда погостила і дала щось з собою, аби дідо не був кривдний.

Розпитала дочка діда, як він жиє. Чи скучно йому? Погостила його, наговорилася з ним, наплакалася, дала на дорогу хліба, сала, молока — надавала всього, що мала. Та й каже:

— Може би ви, тату, в нас жили, може би нікуди не йшли? А дідо каже:

— Ні, дитино, я вже буду сам доживати. А коли почуєте, що я помер, аби-сте прийшли, поховали моє тіло і згадували мене в молитвах.

Іде він від дочки, веселий, задоволений, та й думає собі: «Я всіх трьох доньок однаково годував і навчав, а неоднака вдача у них». Навстрічу йому йде старенький-старенький дідо. Та й каже йому:

— Дай Боже вам! Зідки мандруєте? Він відповідає:

— Був-им у дочки в гостях.

— А чи гостили вас? А він йому:

— Гостили ще й на дорогу дали. Але-м мав три доньки, і всі три неоднакі. Був-им у гостях у найстаршої — двері повідкривані, в печі горить, а її вдома нема. Був у середущої — сонце в полудни, а вона спить. Був у наймолодшої — дочка і зять мене прийняли, погостили ще й на дорогу дали. А я їх усіх трьох однако годував.

А той старенький дідусь каже йому:

— Ваша найстарша дочка псячої віри, середуща дочка — свинської, а наймолодша — людської віри.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.