Які знаки на царській дочці
Українська народна казка Закарпаття
Був один чоловік, мав сина. І мав одну свиню, що привела дванадцять поросят. А він то ходив на поли пасти. Малі свині бігають, підскакують, скачуть у болото, качаються. Іде дівка. А він собі наклав огня, пече солонину. З солониною хліб їсть. А дівка звідає:
— Іванку, чиї свині?
— Мої.
— Продаш їдно?
— Продам.
— А що хочеш?
— Жменю грошей і показатись голою до колін. А дівка:
— Добре.
Дала йому жменю грошей і платтячко підняла до колін. Та й взяла поросятко, обернулася й пішла геть.
Приходить Іван домі. Старий отець рахує поросята. Ага, є одинадцять поросят. А де дванадцяте?
— Іване, де порося?
— Вовк узяв.
— Міркуй, аби вовк не взяв і тебе.
Іван ліг спати й думає собі: «Прийшла би ти ще та дала мені грошей».
Прийшла другий раз та сама дівка. І звідається;
— Іванку, чи не дав би ти одно порося? Тото само не буде. Треба двоє.
— Продати продам.
— Та що хочеш?
— Дві жмені грошей і до пупа голою показатися.
— Добре.
Дівка подумала, до пупа заголилася, і дав їй Іванко порося. Вона прийшла домі та й думає собі: «Коби ще одно порося було. Та було би троє, ліпше би бавилися».
А Іванко прийшов з поросятами домі, старий порахував.
— А де порося? Вже є лиш десять.
— Вовк узяв.
— Міркуй, щоб тебе не взяв вовк.
Другий день знов пішов Іванко із свиньми в поле. Прийшов у поле, наклав огня. Позирає, іде та сама дівка:
— Іванку, щось дуже погано поросята граються. Продай ще одно.
— Я ті продам, — каже.
— А що хочеш?
— Три жмені грошей і ціла гола покажися.
— А ти ще таке не видів?
— Нє, не видів.
Дівка зняла з себе плаття й показалася йому. Іванко увидів — під одним плечем у неї зірниця, під другим звізда. І запам’ятав собі то Іванко, та й узяв три жмені грошей.
Іванко загнав домі свині, вже є лем дев’ять. А сам Іванко домі не йде, пішов прямо геть, у город Мукачів, а далі в Ужгород. І найшов Іванко там собі квартиру. Ходить у вечірню школу, найшов собі роботу в швейні. Вшив собі цайговий костюм, бо на дорогий грошей не мав.
Добре Іванкови, вже він і на танці ходить, вже танцює з дівками. Вже Іван школований, вже знає язик мадярський, німецький, італьянський.
Раз пішов він у ресторан, а там газети. Читає: «У нашого царя є дочка. Вона має на своїм тілі два знаки родні. Хто вгадає, які то знаки, то буде вона його жона.» А Іванко вже виріс великий. Та й думає він собі: «А-а-а, то, мабуть, та дівка, котрій я продавав свині. Іду я туди.»
Купив він малого коня, бо на великого не мав грошей. Та купив сиру, хліба. Поклав то в мішок та й їде. Доганяють його мадяри. На конях, коні великі. Їдуть разом з ним та й питають:
— Іванку, де ти йдеш?
— А, йду та йду. А вони:
— Ми йдеме до царя, ми ще леґіні. Ми ще нежонаті.
— Добре, там, — каже, — і я йду. А один мадяр шепче другому:
— Чому він зразу не сказав, що йде до царя? Убийме його. А Іванко все чує, що вони кажуть, і розуміє по-мадярськи. Увечері пішли спати. Прийшли на одно поле, а там сіно. Мадяри наклали огень, витягли хліб, солонину, їдять. А Іванко мав хліб і сир, мало з’їв та й ліг спати. Один говорить:
— Вбийме його. Другий не хоче:
— Нє. Знімай з нього плаття. Цей добре плаття має.
А по-мадярськи плаття «ругонь» називається. Другий подивився:
— Нє, це не ругонь, це цайгове. А він не вгадає, — каже. — А як і вгадає, то дівка за нього не піде, бо він простий.
Переспали. А мадяр знов:
— Вбийме його.
— Нє, берім його коня та й забийме його в млаку. І не будеме боятися, бо він вернеться домі. Онде млака є.
А Іванко то чув. Та встав, заліз мадярському коньови межи лаби, пообрізував на лабах кожу ножем та й закотив до колін. Позакачував одному й другому коньови. А мадяри встали раненько:
— Іване, Іване, руш, позирай, де твій кінь заліз. У млаку.
— А позаду за ним ішли ваші коні та й гаті підкотили. Попідкачували, аби не намочили.
Хотіли би мадяри їхати, та вже не мож. Та де такими кіньми їхати, що гаті підкочені до колін? Та й вернулися вони домі. А Іванко підклав свому конєви під коліна древо й вибрав коня вон. Та помив його, попуцував, накормив та їде далі. І доганяють його теліяни. А він уже й по-теліянськи знав говорити. Теліяни звідають:
— Іванку, де йдеш?
— Я йду та йду. А де ви йдете?
— А ми йдеме до царя сватати дівку. Дівка має два родні знаки на своїм тілі. Та, — каже, — ми вгадаєм, та буде одному з нас жона.
— Та там, — повідає, — і я йду.
— Айно? І ти йдеш?
— Іду.
Та й ідуть. І прийшли в іден ліс дубовий. Прийшли під дуба, наклали огень. Теліяни печуть жаби та й їдять. А Іванко взяв собі хліба, сиру, поїв та й з тим пішов спати. А іден теліян говорить:
— Вбийме його.
— А нащо вбивати? Заженім його коня на дуба, там упряжеме та най там буде. І він до царя не піде.
А Іванко все чує й по-теліянськи знає. Вони взяли коня, витягли горі на дуба та й там його прив’язали. І висить кінь. Рано встає Іванко, а теліяни йому:
— Іванку, Іванку, позирай.
А Іванко вночі встав, узяв собі ніж і теліянським коням губи повідрізував. І зуби їм видно. Та й каже їм Іванко:
— А ви позирайте, як ваші коні сміються з мого коня.
Вони позирають — і-іяй, немає в коней губів. То Іванкова робота. А Іванко скоро на дуба виліз та й позирає з дуба. А вони позирають на нього:
— Іванку, ходи сюди. Може, здоймеме коня.
А Іванко не йде. І теліянці пішли геть. Куди такими кіньми підуть, що губів не мають? Пішли домі.
Вони пішли, а Іванко з дуба зліз, коня одв’язав, помаленьку опустив долі, накормив, попуцував його. Та й іде далі. А їде на коні жид і його обганяє:
— Іванку, а де ти йдеш?
— Я йду та йду. А ти де йдеш?
— Я йду, — повідає, — до царя. Царська дочка має два знаки на своїм тілі. Я вгадаю, які знаки, і буде вона моя жона.
— Та там, — каже, — і я йду.
— Йдем два, — пропонує жид.
Та й ідуть вони. І прийшли вже в город, де була царська дочка і де був цар. Прийшли в той город, а Іванко позирає, а там малий бовт коло дороги. Та заскочив Іванко в той бовт і купив собі цукру. «Шене цукор» — так називали його колись німці. Купив Іванко, та й жид нараз прибіг:
— Іванку, а ти чого хочеш?
— Ай, — каже, — хотів-им закурити, а туй не є.
— Іванку, та туй, — говорить, — цукральня, туй не є трафіки. Йде Іванко далі, позирає — аптека! Скочив Іванко з коня, прив’язав коня до аптечного стовпа та й у аптеку. І купив собі дикалон. А жид питає:
— Іванку, ти що хочеш?
— Та купив-им би паленки випити. Би май був сильніший.
— Іванку, та туй не корчма. То аптека. Я знаю, де туй корчма.
А Іванко вже має, що йому треба.
Прийшли вони до царя, а там народу повно. І оголошують там:
— Збори відкриті! Слово надається кожному! Хто вгадає, які царська дочка на тілі знаки має, того вона жона буде.
Всі слухають. Іде комісія. Сіли, зазвідали ідного, а той вгадує:
— Червену ружу має. Не вгадав. А другий:
— Боляк має.
Не вгадав. І всі не вгадують. А цар каже:
— Ми провіриме всіх.
Провіряють усіх, а Іванко з жидом сидять і говорять. А цар звідає
їх:
— А ви два що скажете? Говорить Іванко:
— Пресвітлий царю! У неї під одном плечем зірниця, а під другим звізда.
А жид собі:
— І я знаю. Під одним плечем — зірниця, під другим звізда. Цар не розобрав. Він думає: «Іднако повіли, оба знають». А то ж не разом повіли. Та й присудив цар:
— Но айно. Іднако одгадали два. Но як за двох оддати одну дівку? Такого не може бути.
Та й поклали їх спати на ідну широку постіль. Іванко од стіни, а жид од краю. А дівка всередині. Ід’котрому вона обернеться, того й жона буде.
А Іван файним дикалоном напашився, і дівка обернулася до нього. А він дає їй цукерки та цукор. А жид нічого не має, аби дати їй. І дівка так і заснула, обернута лицем до Іванка. А рано одкрили ту кімнату, увійшов цар й увидів, що його дівка спить, обернута лицем до Іванка. І оженився Іванко з царською дівкою. Оженився та й просить:
— Я би хотів, щоб на свадьбу прийшов мій тато. Та й пак прийшов отець. А Іванко повідає йому:
— Коли я пас, я продав троє поросят, а сказав, що їх вовк узяв. А тепер я, — каже, — за зятя в царя.
Та й казці конець.