Українські народні казки

Які знаки на царській дочці

Українська народна казка Закарпаття

Був один чоловік, мав сина. І мав одну свиню, що привела дванадцять поросят. А він то ходив на поли пасти. Малі свині бігають, підскакують, скачуть у болото, качаються. Іде дівка. А він собі наклав огня, пече солонину. З солониною хліб їсть. А дівка звідає:

— Іванку, чиї свині?

— Мої.

— Продаш їдно?

— Продам.

— А що хочеш?

— Жменю грошей і показатись голою до колін. А дівка:

— Добре.

Дала йому жменю грошей і платтячко підняла до колін. Та й взяла поросятко, обернулася й пішла геть.

Приходить Іван домі. Старий отець рахує поросята. Ага, є одинадцять поросят. А де дванадцяте?

— Іване, де порося?

— Вовк узяв.

— Міркуй, аби вовк не взяв і тебе.

Іван ліг спати й думає собі: «Прийшла би ти ще та дала мені грошей».

Прийшла другий раз та сама дівка. І звідається;

— Іванку, чи не дав би ти одно порося? Тото само не буде. Треба двоє.

— Продати продам.

— Та що хочеш?

— Дві жмені грошей і до пупа голою показатися.

— Добре.

Дівка подумала, до пупа заголилася, і дав їй Іванко порося. Вона прийшла домі та й думає собі: «Коби ще одно порося було. Та було би троє, ліпше би бавилися».

А Іванко прийшов з поросятами домі, старий порахував.

— А де порося? Вже є лиш десять.

— Вовк узяв.

— Міркуй, щоб тебе не взяв вовк.

Другий день знов пішов Іванко із свиньми в поле. Прийшов у поле, наклав огня. Позирає, іде та сама дівка:

— Іванку, щось дуже погано поросята граються. Продай ще одно.

— Я ті продам, — каже.

— А що хочеш?

— Три жмені грошей і ціла гола покажися.

— А ти ще таке не видів?

— Нє, не видів.

Дівка зняла з себе плаття й показалася йому. Іванко увидів — під одним плечем у неї зірниця, під другим звізда. І запам’ятав собі то Іванко, та й узяв три жмені грошей.

Іванко загнав домі свині, вже є лем дев’ять. А сам Іванко домі не йде, пішов прямо геть, у город Мукачів, а далі в Ужгород. І найшов Іванко там собі квартиру. Ходить у вечірню школу, найшов собі роботу в швейні. Вшив собі цайговий костюм, бо на дорогий грошей не мав.

Добре Іванкови, вже він і на танці ходить, вже танцює з дівками. Вже Іван школований, вже знає язик мадярський, німецький, італьянський.

Раз пішов він у ресторан, а там газети. Читає: «У нашого царя є дочка. Вона має на своїм тілі два знаки родні. Хто вгадає, які то знаки, то буде вона його жона.» А Іванко вже виріс великий. Та й думає він собі: «А-а-а, то, мабуть, та дівка, котрій я продавав свині. Іду я туди.»

Купив він малого коня, бо на великого не мав грошей. Та купив сиру, хліба. Поклав то в мішок та й їде. Доганяють його мадяри. На конях, коні великі. Їдуть разом з ним та й питають:

— Іванку, де ти йдеш?

— А, йду та йду. А вони:

— Ми йдеме до царя, ми ще леґіні. Ми ще нежонаті.

— Добре, там, — каже, — і я йду. А один мадяр шепче другому:

— Чому він зразу не сказав, що йде до царя? Убийме його. А Іванко все чує, що вони кажуть, і розуміє по-мадярськи. Увечері пішли спати. Прийшли на одно поле, а там сіно. Мадяри наклали огень, витягли хліб, солонину, їдять. А Іванко мав хліб і сир, мало з’їв та й ліг спати. Один говорить:

— Вбийме його. Другий не хоче:

— Нє. Знімай з нього плаття. Цей добре плаття має.

А по-мадярськи плаття «ругонь» називається. Другий подивився:

— Нє, це не ругонь, це цайгове. А він не вгадає, — каже. — А як і вгадає, то дівка за нього не піде, бо він простий.

Переспали. А мадяр знов:

— Вбийме його.

— Нє, берім його коня та й забийме його в млаку. І не будеме боятися, бо він вернеться домі. Онде млака є.

А Іванко то чув. Та встав, заліз мадярському коньови межи лаби, пообрізував на лабах кожу ножем та й закотив до колін. Позакачував одному й другому коньови. А мадяри встали раненько:

— Іване, Іване, руш, позирай, де твій кінь заліз. У млаку.

— А позаду за ним ішли ваші коні та й гаті підкотили. Попідкачували, аби не намочили.

Хотіли би мадяри їхати, та вже не мож. Та де такими кіньми їхати, що гаті підкочені до колін? Та й вернулися вони домі. А Іванко підклав свому конєви під коліна древо й вибрав коня вон. Та помив його, попуцував, накормив та їде далі. І доганяють його теліяни. А він уже й по-теліянськи знав говорити. Теліяни звідають:

— Іванку, де йдеш?

— Я йду та йду. А де ви йдете?

— А ми йдеме до царя сватати дівку. Дівка має два родні знаки на своїм тілі. Та, — каже, — ми вгадаєм, та буде одному з нас жона.

— Та там, — повідає, — і я йду.

— Айно? І ти йдеш?

— Іду.

Та й ідуть. І прийшли в іден ліс дубовий. Прийшли під дуба, наклали огень. Теліяни печуть жаби та й їдять. А Іванко взяв собі хліба, сиру, поїв та й з тим пішов спати. А іден теліян говорить:

— Вбийме його.

— А нащо вбивати? Заженім його коня на дуба, там упряжеме та най там буде. І він до царя не піде.

А Іванко все чує й по-теліянськи знає. Вони взяли коня, витягли горі на дуба та й там його прив’язали. І висить кінь. Рано встає Іванко, а теліяни йому:

— Іванку, Іванку, позирай.

А Іванко вночі встав, узяв собі ніж і теліянським коням губи повідрізував. І зуби їм видно. Та й каже їм Іванко:

— А ви позирайте, як ваші коні сміються з мого коня.

Вони позирають — і-іяй, немає в коней губів. То Іванкова робота. А Іванко скоро на дуба виліз та й позирає з дуба. А вони позирають на нього:

— Іванку, ходи сюди. Може, здоймеме коня.

А Іванко не йде. І теліянці пішли геть. Куди такими кіньми підуть, що губів не мають? Пішли домі.

Вони пішли, а Іванко з дуба зліз, коня одв’язав, помаленьку опустив долі, накормив, попуцував його. Та й іде далі. А їде на коні жид і його обганяє:

— Іванку, а де ти йдеш?

— Я йду та йду. А ти де йдеш?

— Я йду, — повідає, — до царя. Царська дочка має два знаки на своїм тілі. Я вгадаю, які знаки, і буде вона моя жона.

— Та там, — каже, — і я йду.

— Йдем два, — пропонує жид.

Та й ідуть вони. І прийшли вже в город, де була царська дочка і де був цар. Прийшли в той город, а Іванко позирає, а там малий бовт коло дороги. Та заскочив Іванко в той бовт і купив собі цукру. «Шене цукор» — так називали його колись німці. Купив Іванко, та й жид нараз прибіг:

— Іванку, а ти чого хочеш?

— Ай, — каже, — хотів-им закурити, а туй не є.

— Іванку, та туй, — говорить, — цукральня, туй не є трафіки. Йде Іванко далі, позирає — аптека! Скочив Іванко з коня, прив’язав коня до аптечного стовпа та й у аптеку. І купив собі дикалон. А жид питає:

— Іванку, ти що хочеш?

— Та купив-им би паленки випити. Би май був сильніший.

— Іванку, та туй не корчма. То аптека. Я знаю, де туй корчма.

А Іванко вже має, що йому треба.

Прийшли вони до царя, а там народу повно. І оголошують там:

— Збори відкриті! Слово надається кожному! Хто вгадає, які царська дочка на тілі знаки має, того вона жона буде.

Всі слухають. Іде комісія. Сіли, зазвідали ідного, а той вгадує:

— Червену ружу має. Не вгадав. А другий:

— Боляк має.

Не вгадав. І всі не вгадують. А цар каже:

— Ми провіриме всіх.

Провіряють усіх, а Іванко з жидом сидять і говорять. А цар звідає

їх:

— А ви два що скажете? Говорить Іванко:

— Пресвітлий царю! У неї під одном плечем зірниця, а під другим звізда.

А жид собі:

— І я знаю. Під одним плечем — зірниця, під другим звізда. Цар не розобрав. Він думає: «Іднако повіли, оба знають». А то ж не разом повіли. Та й присудив цар:

— Но айно. Іднако одгадали два. Но як за двох оддати одну дівку? Такого не може бути.

Та й поклали їх спати на ідну широку постіль. Іванко од стіни, а жид од краю. А дівка всередині. Ід’котрому вона обернеться, того й жона буде.

А Іван файним дикалоном напашився, і дівка обернулася до нього. А він дає їй цукерки та цукор. А жид нічого не має, аби дати їй. І дівка так і заснула, обернута лицем до Іванка. А рано одкрили ту кімнату, увійшов цар й увидів, що його дівка спить, обернута лицем до Іванка. І оженився Іванко з царською дівкою. Оженився та й просить:

— Я би хотів, щоб на свадьбу прийшов мій тато. Та й пак прийшов отець. А Іванко повідає йому:

— Коли я пас, я продав троє поросят, а сказав, що їх вовк узяв. А тепер я, — каже, — за зятя в царя.

Та й казці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Лази, Воловецького району, Закарпатської області
23 січня 1997 року
Оповідач: Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.