Українські народні казки

І у золота сльози ллються

Українська легенда

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи привчила.

Хоча й багато вони працювали, а бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже й на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок.

Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли свати від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.

Гучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля.

Повезла її золочена карета до багатої свекрухи. А рідна мати рада несказанно: «Оце-то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя».

Але молодшій такого щастя не випало. Довелось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв молодшу дочку милий за рученьку та й повів до себе.

От на другу неділю пішла мати дочок провідати, тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще й на світ не зарило, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік їй докоряє.

Сіли обідати — дочка за сльозами світу не бачить і їсть не їсть, а наробилася вже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.

Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як ті голуб’ята воркують:

— Оце ж у нас і зосталося одне яєчко, — каже дочка, — то я й поділила надвоє.

З’їли вони вдвох одне яєчко та шматочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі.

Радується серце матері їхньому щастю.

«Недаремно кажуть, що і в золота сльози ллються», — подумала мати та й пішла додому.