☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Верби над ставом
Легенда Чернігівщини

У Конятині, мальовничому поліському селі, дуже багато ставків. Вони; ніби дзеркальця, виблискують проти сонечка, несуть прохолоду і якесь неповторне блаженство. Ставки є окрасою села. Кругом них, ніби охоронці, укорінилися старі-престарі верби. Вони такі старі, ці верби, що майже ніхто не пам’ятає, коли вони з’явилися над ставками.

Особливо багато таких верб над ставком, що у центрі села. Коли йдеш по вулиці, то верби здаються чомусь сумними, бо їхні гілки постійно схиляються до води, ніби бережуть якусь таємницю. Звідки у них той сум?

Можливо, вони бережуть якусь таємницю?

А, може, коли вони були зовсім молодими, дерева щось пережили, і тепер той сум бережуть довгі гілки. Важко розгадати причину смутку старезних верб. Але мені здається, що в сиву давнину вони були людьми.

Моє село Конятин називають козацьким, бо виникло воно в часи козаччини. Люди дуже любили волю і цінували її понад усе. Розкішна природа, пишні ниви, соковиті трави, ліси з красенями-боровиками і солодкою-солодкою малиною привертали увагу різних нападників. Вороги, мов чорні хмари, раз у раз обступали мальовниче село.

Так було і тієї весни. Лагідне сонячне проміння пестило буйну зелень. Була неділя. Молодь розважалась на лузі, співали пісень дівчата. Вінки цвіли на головах у дівчат. Вітер грався із різнобарвними стрічками у косах конятинських красунь.

Раптом десь здалеку почувся важкий тупіт коней. Проте молодь не відразу зрозуміла, що це могло бути. Як страшний чорний смерч з’явились чужинці перед молоддю. Тікати було пізно і неможливо. Луг відразу зацвів від вінків і стрічок, безжалісно зірваних і розтоптаних незнайомцями. Що чекає оцих красунь і красенів у чужих краях? Так не хочеться бути полоненим. Та грубі мотузки нападників міцно зв’язували ніжні руки дівчат. Частині вдалося втекти, проте не дуже далеко. Дужі чорні коні швидко догнали втікачок. Але вони не здавалися. Довге волосся розтріпував вітер. У всіх дівчат виникла одна думка: краще померти, аніж потрапити в полон. І вони боронилися, як могли, виривалися, але знову бились у руках чужоземців. Сили були нерівні. Молоді дівчата не корились, проте не витримали і впали. Чужинці тягнули їх, не звертаючи уваги на сльози. Безжалісні руки нівечили вроду і молодість.

Олеся, одна з полонених, вирвалась і голосно викрикнула:

— Будьте ви прокляті!

І раптом сталося диво: там, де впали сльози дівчат, утворився широкий ставок. А де ж поділися дівчата, які так не хотіли потрапити в полон? Вони залишились тут, на рідній землі, але у вигляді плакучих дерев.

Юні красуні повіки укоренилися в рідну землю і стали вербами з довгими косами-гілками. І так на конятинській землі з того часу навколо ставків ростуть верби.

І кожного разу, коли я поспішаю до школи, бачу ці старі верби. Тепер я знаю, чому верба є символом України. А ще про схожість дівчини і верби народ казав такі слова: «Дівчина, як верба, де не посади, там і росте». Тож хай скрізь по нашій українській землі ростуть вербові гаї, очищають воду і звеселяють наше життя!

А наш народ хай завжди буде вільним і незалежним!

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

46. Верби над ставом. Записано в Конятині Сосницького району від Шинкаренко Марії Михайлівни 2008 року.