Українські народні казки

Визволення з неволі

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно те діялось. Ще прадідусь Пилип розповідав цю легенду мені маленькій, сидячи під старими вишнями на дубовій лавці, примружуючи очі.

Слухайте цю легенду і ви.

Тихо. Лише далекий передзвін трав, нечутний для людського вуха, мліє над сріблястими хвилями річки. Блакитна таріль неба захоплює все: і це погідне плесу, і луки, і самотній дикий сад, і цю маленьку, старанно побілену хатинку, яка причаїлась у тіні розлогої верби. Чи знаєте ви, цей прихисток, хто в ньому живе?

Ось відчиняються двері і з’являється молода дівчина Ганна, дочка старого коваля, господаря цього затишного будинку. Її ніжні білі руки зривали дикі квіти, а сама вона дивилась замріяними очима кудись в далечінь, наче когось чекаючи.

— Ганно! Ганно!

То кликала її мати. Там у тісній, але охайній кімнатці мати й дочка про щось розмовляють. Давайте послухаємо їхню розмову.

— Він обіцяв повернутися, — мовить Ганна, — завтра сюди прийде сотня. А потім вирушать в дорогу, до хана.

— А чи знаєш ти, доню, що то за хан, він з чортом знається. Розповідали мені дуже цікаву оповідку, що той бусурмен в Люцихвера на побігеньках. Його військо силою небаченою наділене, а в нього самого очі, як у хорта, життя людське випивають. Ось таке люди кажуть, — закінчила свою мову мати.

— Мамо, ви менше таких людей слухайте! — гнівно мовила Ганна. — Повернеться мій Степан.

Козацька сотня готується в дорогу. Мужні обличчя насуплені, а шаблі не блищать, бо навіть сонце сховалось за хмари.

Пора. Дерева пригинаються до землі, кінські голови схиляються додолу, але козаки йдуть далі, до кінця. Уже видно перші басурменські шоломи, потім татарські тисячі, а хана ще немає. Дивно.

Аж раптом білий світ темніє, здіймається буревій, чорною землею засипає козаків, тяжкий звук лунає по долині. Чи то вітер, чи то людський стогін? Вітер вщухає. Тихо.

Ясно світить сонце. Невідома мелодія граючись тим промінням, витає між розцяцькованими кольоровими стрічками, лавками, повними від рідного начиння: від солоденьких пампушок до жіночих мониста. І ось, блукаючи між такими «крамничками», Ганна роздивлялась товари. Але її не вабили ні музика, ні намиста. Вона все думала про Степана, його зникнення та про материні слова: «Чи знаєш ти, доню, що то за хан…». Аж раптом її за руку схопила якась бабуся і потягла Ганну за собою.

Не встигла дівчина опам’ятатися, як вона опинилась в якійсь хатинці. На покуті висіли образи, сушені трави, а в кімнаті став важкий задушливий запах.

— Не питай, молодице, хто я така і навіщо я сюди тебе привела, — мовила стара, — допомогти хочу твоїй біді. Просто слухай мене, дуже уважно слухай! Ось тобі я даю чудодійну квітку (протягла вона ніжно-фіолетовий цвіт), дай понюхати її твоєму Степану, не забудь! А цю пляшечку не загуби. Кинь під ноги ханові, а сама йому в очі не дивись, бо впадеш мертвою і всіх погубиш! І ще, в ніякому разі не зупиняйся спочивати, поки не дійдеш до ворожого табору. А тепер спи, Ганно, завтра вранці вирушиш в дорогу. Спи.

І молодиця заснула, хоч і супроти своєї волі. Не пам’ятає Ганна, чи то був день, чи то ніч, а ноги її босі бігли по чорній землі. Бузковий вінок з тої гарної квітки, що дала їй бабуся, прикрашав голову. Згодом вона стомилась, але, згадавши слова старої, йшла далі. День, два, тиждень… Ноги стікали кров’ю, сильна втома дошкуляла їй, але вона йшла.

І нарешті, Ганна побачила табір. Їй було навіть чудно, що бусурмени пускають її до хана, але про щось застерігають і звертаються до Аллаха, просячи про милість.

Вона дісталась до шатра хана, відхилила завісу і заклякла. Її Степан, блідий та худий, сидів перед ханом в кайданах, обв’язаний ланцюгами. Вона кинулась до нього, крізь сльози промовляючи:

— Візьми цю квітку, милий, вона допоможе, візьми.

Але хан заревів грізно, кидаючи в Ганну вогненні шари. Молодиця кинула під його ноги ту пляшечку із чарівним настоєм і згорів бусурмен, навіть попелу не залишилось. Піднявся Степан, кайдани розірвавши, міцно обійняв Ганну.

— Повертаймося додому, — прошепотів спраглими вустами.

Через день відгуляли весілля. Перепилила розповіла своїй кумі, а та сусідці ту неймовірну пригоду повідала. А від сусідки історію почуло і сусіднє село.

З тої бузкової гілочки виріс кущ, а з хатинки на березі з’явилося селище, яке існує дотепер і зветься Бузівкою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

32. Визволення з неволі. Записано в Бузівці Жашківського району від Мельник Тетяни Дмитрівни (1937) 2008 року.