Українські народні казки

Волошки — русалчині квіти

Українська легенда

Тепер такого нема, щоб десь русалки хлопця залоскотали чи якась нечиста сила людей лякала, а раніше всяке траплялося, і чого тільки між людей не наслухаєшся.

Але то було дуже давно, коли ще ходили по світу русалки і всякої нечисті кругом було багато. Щоліта, як наставала пора русалок, одна з них весь час переховувалась у житі, неподалік нашого села. З жита вона ніколи не виходила, наче там була якась незрима межа, за яку вона не могла ступити. Не раз люди її там бачили, але ця русалка нікого не зачіпала, ото хіба що часом когось налякає, то й усе.

Одна вона знала, що тут хотіла.

А жив тоді у селі один заможний пан, який мав красеня сина. Парубок, кажуть, нібито Василем і звався. Статний, синьоокий, ліпшого ніде не було.

Побачила його якось русалка та й закохалася. Сидить було на межі, квіти перебирає, та все в той бік поглядає, звідки Василь міг би появитися.

Та от якось парубку довелось неподалік того місця проходити, і тільки він на неї подивився, як вона тут же зачарувала хлопця. Василь надіть не помітив, як кинувся за нею у жито.

Повела русалка його житами, полями, і зачарований хлопець ганявся за нею без відпочинку. І ні одної ночі, ні одної миті очей хлопцю стулити не дала русалка, все не могла ним намилуватися, до себе й не підпускала близько.

Парубок не міг збагнути, ні де він є, ні що з ним діється. Так минув тиждень. Нарешті, вибився він із сил, впав серед жита і заснув міцно-міцно. Прокинувся — ніде нікого, тільки жита кругом, як стіна зелена. Отямився хлопець, та де б то він знав, що не покинула його русалка. А вона і на справді була недалечко.

Оберігаючи сон Василя, вона збирала на вінок квіти. Підхопився парубок і пустився тікати. Побігла й вона слідом. Жито під нею хилилося, як од вітру, і тут же вставало, а за ним не встигло й підвестися, як розгнівана русалка опинялась майже поруч. А хлопець щосили продовжував бігти.

Та біля самої межі русалка наздогнала Василя. Вона, мабуть, і раніше його догнати могла, але ще сподівалась, що Василь сам повернеться до неї. Ступи він ще крок, і ніколи б русалка, більше не побачила парубка, адже вона тільки в житі силу мала. Глянула ще раз на коханий блиск синіх очей, а щоб не упустити навіки, дихнула подихом холодним і на тому місці, де стояв Василь, гойднули голівками дві квітки-волошки, ніби двоє його очей.

Русалка тут же розтанула і з того часу більше не з’являлась жодного разу. А волошки і зараз, по житу ростуть. І хоч тепер розвелося їх видимо-невидимо, русалки ревно їх стережуть і готові залоскотати кожного, хто зірве бодай хоч одну квітку. Але то вже інші русалки, та й волошки зовсім не ті.