Українські народні казки

Вітряк у нашому селі

Легенда Полтавщини

...Пізнього осіннього вечора 1917 року старий мірошник Явтух Ярошенко все ще був у млині. Вітер, що тиждень гнав із заходу потужні низькі хмари, які іноді бризкали холодним дрібним дощем, ущух пополудні. Давно вже роз’їхались підводи місцевих дядьків, залишивши після себе незриму завтрашню чергу. До заходу сонця Ярошенко господарював. Підправляв, змащував, прибирав. Не помітив, як на небі прорізалися перші зорі, а з їх промінням на землю спустився перший морозець. Дід запалив гасову лампу. Сів на змайстрований власними руками зручний стілець.

...Навесні 1905 року ледь влаштувались дороги, він наодинці волами вирушив у далекий Коростень вибирати камені для жорен. Згадались незвичні для його ока двоскатні дахи у поліських селах Тетянчуках, Топорищі, Турчинці, Каменоломні, які він обходив вздовж і впоперек, приглядаючи лише йому потрібну річ. Згадував співочий гомін поліщуків, які дивувалися вередливому полтавцеві.

Згадалися насмішки бувалих дейманівських дідів, чумаків, козаків. Радили вони ставити вітряка або на Пупах, або в Хурсові, а ліпше — в Шкуратах, на найвищій горі. Ярошенко ж вибрав зовсім інше місце, незначне підвищення, горб, поблизу села, де вітер, прорвавшись через сосни і дуби Куквина, розганявся пологою долиною і кидав всю свою силу на поодинокі обістя правого берега Гнилогузу.

Згадалися чорна заздрість і щире захоплення майстрів, які приїздили оглянути створене ним. Прилучан, лубенчан, хорольців. Він таки прилучив вітер і борошно з його млина славилося в усіх окрузі. У нього змужнів син і підростав внук. Є кому передати надбане.

...Ставало все холодніше і холодніше, Ярошенко спробував піднятися зі стільця, але не зміг. Тепло життя повільно покидало його тіло, наповнювало простір всередині млина, піднімалося вище, до крил вітряка, і залишалося на них першою осінньою памороззю.

Лише на сороковий день в селі подув вітер і відлітаюча душа майстра уздріла чергу навантажених зерном підвод біля його дива. Крила вітряка прощально махали їй услід.

Сила й талант Майстра ще довго служили людям. Навіть війна, обпаливши вітряк, залишивши в ньому дірки, простріляні кулями, не зупинила потужної круговерті його крил. Із жорен сипалось і сипалось біле як сніг борошно. Лише тоді, коли на пустирі за вітряком побудували ферму і тракторний стан, млин зупинився. Споруди відібрали силу й у вітру. Жорна зняли і перевезли у приміщення неподалік. Їх рухає зовсім інша сила.

А вітряк стоїть... Порожній, напівсплюндрований. Вітає людей, які зійшли на автобусній зупинці в Дейманівці. Іноді до нього приходять діти. Їх чисті душі через ігри і пустощі сприймають силу вітряка. Високий дух Майстра і вітер часу приводить до млина і тих, хто пам’ятає.

Тоді, коли молодість та зрілість з’єднається воєдино, вітряк оживає. Вітер з північного заходу продирається крізь забудови, скриплять крила вітряка, нагадуючи, що є ще сила, яка не вмерла і не вмирає. Просто чекає... Чекає справжнього майстра і господаря.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25. Вітряк у нашому селі. Записано в Дейманівці Пирятинського району від Шлика Михайла Григоровича Коваленком А. І. 2008 року.