Дві сестри
Легенда Чернігівщини
Цю легенду розповіла мені бабуся, а вона чула її від своєї бабусі. Тож вмостися зручно і слухай.
Було це в ті часи, коли наші землі терзали орди хана Батия. Вони палили села, а молодих хлопців та дівчат брали в полон. В одному селі жила вдова і єдиною радістю для неї були діти — дві донечки. Меншу звали Калинка. Вона була червонощока дівчина, мала веселу вдачу і дзвінкими піснями відганяла від матері сум. Своїм добрим серцем заслужила повагу від людей. А старша звалася Вербиченькою. Вона була
гарна, струнка, мала довгі коси. Вітерець любив бавитися її волоссям.
Сестри в усьому допомагали матері та й людям не відмовляли.
Одного разу пішли вони в поле збирати рослини. Жартуючи, дівчата зайшли далеченько від села. Раптом небо потемніло, здійняв вітер куряву, з-за обрію насунулася чорна хмара. Почувся тупіт та іржання коней, крики чужою мовою. То були воїни хана Батия. Перелякані дівчата кинулись бігти до села, та де там… Воїни помітили їх та поскакали навздогін. Ось, ось наздоженуть. В розпачі Калинка крикнула:
— О, земле рідна, порятуй нас!
Несподівано вдарив грім, здригнулася земля, а потім усе стихло. Дівчатка зникли, а на їхньому місці з’явилися деревце з опущеними вітами та розлогий кущ. Таких рослин ще ніхто не бачив. Біля них лежали віночки, які нещодавно були на головах красунь. Перелякалися воїни, подумали, що то якісь чари та й утекли.
Пішла мати шукати дочок та знайшла лише незнайомі рослини, а біля них вінки. Гірко заплакала вдова, а потім викопала їх. Кущ посадила під вікном. Навесні він вкривався білим цвітом, мов личко Калинки. Восени пломенів червоними ягодами, як її щічки. Оселився на кущі соловейко і втішав серце жінки.
А деревце вона посадила біля криниці. Тягнулася рослина до сонця, а віти опускалися до землі, немов коси. Між вітками шелестів вітерець. На згадку про старшу доньку мати назвала дерево вербою.
Рознесли птахи ягоди калини по всій Україні. Де впало зернятко, там виростав новий кущ. А з дерева хлопчик зломив віточку, женучи череду на пасовисько та встромив її в землю біля ставка. З неї виросло велике дерево — верба.
Минув час і майже біля кожного будинку оселилася калина, а над річками й озерами росте вербичка. Ці рослини стали символом української землі. Отоді й народилося прислів’я: «Без верби і калини
нема України».