Десна, Снов, Дніпро
Легенда Чернігівщини
Розповідала мені моя бабуся, що колись Десна та Снов були людьми.
Жила собі така гарна-прегарна дівчина Десна. Очі в неї були сині-сині, вуста яскраво-червоні, завжди усміхнені.
Батько Десни був дуже суворий і навіть деспотичний. Ніколи він не відпускав дівчину ні на вулицю погуляти, ні музик послухати, навіть біля вікна сидячи, бо боявся, що хто-небудь викраде його доньку й залишиться вітець у самоті.
Одного разу батько Дніпро вирішив подивитися світу, сходити до моря, про яке слава йшла як про дуже велике та багатюще рибою, сіллю та іншими багатствами, а доньку зачинив у будинку й наказав нікуди не виходити, навіть до вікна до приступати.
Сидить бідна дівчина, сумує, сльози проливає, що ні з ким навіть словом перемовитися не може. Аж тут чує: хтось стукає у віконечко. Мовчить дівчина, боїться, що то батько повернувся, щоб її перевірити. А стукіт не припиняється...
Вирішила Десна виглянути стиха та перевірити, чи то батько, чи ні. Аж гульк у вікно вскочив Снов. Парубок бійкий, веселий, а в селі ходила про нього слава, як про забіякуватого. Усі знали, що він легковажний, до жодної дівчини довго не залицяється, а день-два пороги пооббива та й до іншої стежку топче.
— Чого прийшов? Не кликала я тебе.
— А мене кликати не треба, сам прийду, бо кохаю тебе ніжно-ніжно, вірно-вірно. Скількох дівчат зустрічав, а з жодною не можу довго говорити, бо завжди тебе в ній бачу. Вийди за мене заміж, благаю!
— Не можу, батечко не дозволить нам одружитися. Сам знаєш, як він мене від себе відпускати не хоче.
— А ми з тобою втечемо. Коли кохаєш мене так, як я тебе, то побігли.
Вискочили вони у вікно, а пес загавкав. Цей гавкіт почув батько Дніпро
та й заспішив додому, щоб повернути доньку-втікачку. Змолилися Десна й
Снов до богині Роди, щоб порятувала їх. От Рода й перетворила їх на річки. У тому місці, де зустрілися Снов і Десна утворилися Устя (їх так називають і до нашого часу), а де Десна чекала на батька, там вона впадає в Дніпро, бо ніколи діти не можуть бути далеко від батьків.