Джерело мого життя
Легенда Поділля
Уже давно, в давнину на отакенному пагорбі стояла церква, а внизу село, тутечки воно і тепер лежить. Вісім ставків оперізували його. Розливалась вода і затоплювала все навкруги.
Люди були набожні, молились вони щиро, вчили дітей жити по-християнські мудро і чесно. Все було добре, поки не поселився якийсь прийшлий чоловік. Був дивакуватий, жив самотиною, ні з ким чарку не пив, на гостину не ходив, на людях не появлявся. Був темним, йшов від нього холод і зло. Напускав той чоловік якийсь туман, дурман на людей, що люди ставали злими, ненавиділи один одного, заздрість як міль роз’їдала їхні душі. І не могли вони дійти своїм розумом, в чому причина їхнього падіння, і кошмари, і жахіття різні снились.
І під тим дурманом отруйним люди відреклись і від Бога, і від святої церкви, перестали йти в храм Божий і Письмо святе не давалось до чтива. Якось у Великодній вечір церква й пішла під землю. А в селі не скоро й помітили бо таки далеченько була від села.
А в 70-х роках, коли брали на тому місці глину, знайшли золотий хрест. Була в селі баба Уліта, їй тоді було вісімдесят років, набожна. Дали їй ту знахідку на схоронок, а потім і завезли в район. А згодом з-під височенного пагорба забило джерело з цілющою водою, про яку знали всі ближні села та й йшли люди сюди по воду, з вірою і лікували свої недуги.
З мілкого джерельця зробили величезну криницю в герметично закритому баку, вода вибігала через кран. В селі церкви тоді не було, то зробили біля кринички капличку, поставили хрест та ікону і відправляли службу в посуху, святили воду на Йордань.
І п’ють ту воду люди і дякують природі за щедрість і ласку, за безкоштовні цілющі ліки.