Українські народні казки

Долина червоних маків

Легенда Поділля

Навесні ота Холодна долина, що за селом, вкривається червоними маками. І тоді здається , ніби на її лоні хтось розсипав червоні самоцвіти. Квітують маки з весни і до пізньої осені, яскравіють серед густої пшениці, пломеніють у золотому житі.

Іде молоде дівча в поле, побачить червоні маки, сплете вінок, надіне на голову, заспіває журливу пісню. Навівають червоні маки смуток на дівоче серце, будять тугу якусь незрозумілу. Ні, недаремно чується жура в піснях про червоні маки і не самі посіялись оті квіти на наших полях. То квітує хоробрість і звитяга оборонців рідного краю. То долина вшановує червоним цвітом своїх полеглих захисників.

Пішов колись юнак на бій з ворогами. Покинув стару матір, попрощався з нареченою. Просив дівчину ждати, обіцяв:

— Не забуду тебе ніколи, пам’ятатиму, поки житиму!

Стрівся він з ворогами в чистому полі. Чорним було поле од ворогів. Куди не кинеш оком — скрізь гостроверхі намети, іржуть коні татарськії, як та хмара насувають ворожі вершники. Ідуть на Україну людей у ясир брати, села палити, кров невинну проливати.

Стиснув молодий козак шаблю:

— Це ж і мою дівчину схоплять чужинці, заберуть в неволю, коли я не зупиню їх! Хто ж оборонить нашу землю від нападників, як не ми, козаки?

Закипіла кривава січа. Потекла по землі червоними струмками кров козацька, забурувала кров ворожа чорними ріками. Рубав козак ворогів, колов їх списом, поки й сам упав на збиту копитами землю.

І не чув він, як тікали татари, як гнали їх козаки в дикі степи, як плакали з радощів звільнені бранці.

Опритомнів козак на світанку, розплющив очі, оглянувся навколо. Тихо. Хотів згадати, де він, і не міг. Підвів обважнілу скривавлену голову і побачив біля себе порубаного коня вороного, друга свого вірного. Згадалася запекла січа з ворогами, пригадав, як упав він на розпашілу землю. Один він тепер у полі. Нема біля нього душі живої. Тільки й чути , як кряче ворон.

Не хочеться козакові помирати, залишати стару матір, дівчину кохану, верби безсонні ночі сторицею! Скільки він учора ворогів зупинив, зупинив навіки! Не будуть вони більше брати людей у ясир, не глумитимуться над рідним краєм.

Звівся козак на руку, захотілось йому ще хоч раз на рідні простори подивитись. Побачив він на високій могилі чорного орла і гукнув гордій птиці:

— Орле, брате, друже козачий, прилети до мене, побудь зі мною в мою останню годиноньку!

Прилетів орел, сів біля козака, заклекотів журливо, схилив донизу свою голову. Заспівали птахи. Викотилось на голубе небо сонце, як те золоте колесо, залило землю щедрим промінням. Склепив очі козак. І знову побачив рідне село, дівчину кохану. Чекатиме його з далекого походу, поки й посивіє.

— Та що журитися? Не я перший, не я останній! Скільки нас полягло за волю та славу! І ніхто нас не згадає, не посадить на могилі квіти барвисті, бо ніхто і не знатиме, де наші могили! Поховають нас орли бистрокрилі, заплачуть над нами чорні ворони!

Стрепенувся орел, розправив широкі крила і сказав козакові:

— Не думай так козаче! До віку не забуде вас рідний край! Послухай, як він співає, як плаче гірко, як побивається над вашою нещасливою долею!

Прислухався козак і почув, як озвалася до нього долина, словами ласкавими промовила:

— Сину мій, дитино моя вірная, воїне мій хоробрий! Спасибі тобі за твою звитягу, за твою любов до мене. Не забуду я тебе ніколи, вічно славитиму твою хоробрість! І віднині так буде, сину мій: там, де впала крапля козачої крові — квітуватимуть маки червоні. Хай цвітуть вони, хай дивляться на них люди і згадують вас, хоробрих.

І замовкла. Тієї ж миті зарясніла червоними маками. Забуяли, заяскравіли ці квіти над зраненим козаком, схилили над ним свої червоні голівки, струсили з себе краплі роси на його спраглі вуста.

Подививсь козак на ті маки, сказав тихо:

— Спасибі тобі, земле, за твою ласку! Вкрилася ти маками, як червоною китайкою. Ох і багато ж тої крові пролито на твоєму роздоллі, крові молодої, юнацької! Квітуйте, маки, нагадуйте людям про нашу славу, хай вони її бережуть, а в лиху годину хай боронять край рідний, як ми боронили...

Сказав, схилив голову на землю та й заснув навіки, повитий червоними, маками.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

87. Долина червоних маків. Записано в Немиринцях Городоцького району від Яресько Меланії Марківни (1932) 2008 року.

Долина червоних маків

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Моє село Кліщинці... Ці три маленькі слова значать для мене дуже багато, я вимовляю по складах «Клі-щин-ці». Здається, у кожній букві знаходиться частинка історії, яку пильно бережуть птахи, величні і мудрі дерева. От якби повернутися туди, назад у історію, і разом із річкою Сулою століттями пропливати поміж рідні береги, наглядаючи за цією землею, а потім полинути кудись далеко і всьому світу розповісти про той невеликий клаптик землі, в якому назавжди лишиться часточка моєї душі... Та що це я замріялася?

Я стою у степу посеред лану пшениці. Вітер лагідно колише повне колосся. Настрій піднесений і радісний. Присідаю на землю і поринаю у думки.

Одного разу на вулиці я зустрілася з якимось чоловіком. Чомусь він здався мені татарином. Незнайомець розповів мені дивну історію.

В той день було, як на диво, тепло. Осінь вже давно огорнула цей край, та ще ніщо не нагадувало про цю золотоволосу чарівницю. З татарського табору долинали радісні оклики. Готувався останній цьогорічний набіг на українські землі.

Татарський хан задумано ходив по шатру, з гордістю поглядаючи на свою найменшу дочку Кизіяр, яка впродовж останнього часу перебувала з ним. Її чорне густе волосся й прекрасні чорні очі захоплювали старого. Навіть те коштовне каміння, яке прикрашало її, не можна було зрівняти з красою Кизіяр. Це була його улюблена дочка.

Та ось татарський загін уже біля українського села. Чути крик, плач дітей. Не здаються мужні жителі. Чоловіки грудьми стали на захист своїх родин. Проте, не встояти їм перед такою могутньою силою.

Кизіяр, переодягнена в молодого татарина, стояла неподалік від батька. Вона з подивом і цікавістю спостерігала за всім, що відбувалося навколо. Та вмить вона побачила молодого українського хлопця, який відчайдушно бився, захищаючи своїх батьків. Він відразу запав їй до серця. Кизіяр не зводила з нього очей, їй захотілося стати щитом, щоб захистити парубка. Вона б стала темною ніччю, аби закрити очі своїм землякам. Кожний удар меча, кожна подряпина на тілі юнака відгукувались болем в її душі. Ось його нога посковзнулась, від тяжкої рани він упав на землю. З швидкістю блискавки Кизіяр метнулася до свого вірного джури і наказала, що, коли той не сховає юнака, лишиться голови.

Невелике село не витримало. Врятувалися лише ті люди, котрі встигли заховатися в лісі. Татари поверталися додому. Велику здобич везли вони з України, та неспокійно і боляче було на душі у татарського хана. Десь поділася улюблена донька. Ніхто не бачив і не чув, як вона зникла. Тяжко сумував хан. 17 весен тому дружина подарувала ханові дівчинку в квітучій балці, тому і назвали її Кизіяр, що в перекладі з татарського означає «дівоча балка» або «дівочий яр».

Ця чорноока татарка лишилася на Україні. Не змогла кинути Петра. Джура виконав її наказ. Юнака сховали в надійному місці, а сама Кизіяр вночі втекла із свого табору.

Та нелегко спочатку було дівчині. Не любили її у селі, адже при зустрічі з нею люди згадували своїх рідних і друзів, забраних в неволю чи вбитих. Проте, дівчина не здалася, бо успадкувала від батька терплячий характер. Швидко опанувала вона мову. Спершу у сім’ї до неї ставилися вороже, та згодом, зрозумівши чистоту її намірів, почали звикати до татарки.

Була Кизіяр доброю і веселою, її тоненький голосок весняним струмочком дзвенів у хаті. Кизіяр дуже полюбила Петра. Лише заради нього вона залишилася в чужому краї, який згодом став для неї рідним. Степовими травами, цілющим зіллям лікувала свого милого татарка, та ще палким коханням, ласкою, добротою душі своєї. Видужав козак, окріп. Не міг намилуватися своєю дружиною. Догоджала Кизіяр і матері Петра. Свекруха полюбила Кизіяр, як свою рідну дочку, хоча раніше уявляла невістку сільською дівчиною.

Згодом до татарки звикли і в селі. Настала зима, та в хаті молодої невістки було завжди тепло і затишно. Своєю веселою посмішкою і привітними очима вона зігрівала чоловіка і старих батьків. Тільки пізніми вечорами, бувало, як затягне сумну-сумну татарську пісню, що аж у матері серце від болю стиснеться.

Відтанцювали заметілі, відшуміли весняні дощі, і знову земля почала одягатися в зелень. А на початку літа подарувала Кизіяр своєму чоловікові сина Івана.

Та неспокій почав закрадатися в душу Кизіяр. Чула вона щось недобре. А одного разу приснився їй батько. Він мчав до неї. Стрепенулася, як пташка, вона й цілу ніч не могла заснути. Вранці розповіла свій сон Петрові та односельцям, але ніхто не повірив їй. Та передчуття Кизіяр не підвели. Татари чорною хмарою наближалися до села.

Дикий татарський крик роздався над селом, і вороги хвилею ринули, змітаючи все на своєму шляху. Була ніч, коли вони ввірвалися в село.

Коли Кизіяр прокинулася, Петра вже не було в хаті. Татарка швидко сховала Івана та батьків у льоху і кинулась на подвір’я. Там уже точився запеклий бій. Петро був одним із перших захисників села. Він нещадно рубав ворогів.

Кизіяр теж всіма силами намагалася допомогти односельцям: подавала зброю, надавала допомогу пораненим, рятувала дітей.

А на чолі татар стояв її батько... Він прийшов помститися за свою дочку. Та зараз татарський хан не міг впізнати її, хоча був вражений відчайдушною боротьбою меткої чорнявки.

— І в мене була така донька. Де ж вона?!! Я все життя буду мститися за її втрату! — сказав він своєму найближчому слузі, показуючи на Кизіяр.

І ринувся в бій хан... Рубав мечем наліво і направо. Враз світ почорнів у очах Кизіяр. Її Петрусь, як підкошений колос, впав від підступного удару хана.

— Тату! Що ж ви зробили!? Ви ж мою долю, моє життя вбили! — скрикнула Кизіяр.

Та не чув хан її слів. Несамовита лють лилася з його очей, бив, рубав, калічив, мстив всім за свою доньку. І зрозуміла вона, що не вижити нікому: ні стареньким Петровим батькам, ні односельцям, ні синочку Іванку. Кров сочилася з Петрової рани і скапувала на зелену траву. А там, де падали крапельки, проростали над ними червоні тюльпани. Кригою взялося серце татарки, почорніла вона на лиці і вмить перетворилася на гору. Від такого дива застигли татари, оніміли. А гора з страшним гуркотом обвалилася на ворогів і поховала їх під собою.

Світало. Село догорало. А селяни вражено дивилися на гору, яка покрилась дикими тюльпанами.

Люди не забули про подвиг Кизіяр. Вони побудували нове село Кізівер, а гору, яка знаходилася біля нього теж назвали ім’ям дівчини — Кізіверською. Щоліта навідував її Іванко, схиляючи голову над тюльпанами—нетлінною пам’яттю про батька і матір.

…Я була вражена розповіддю. А мій співрозмовник сказав мені, що мета його появи сюди полягала у тому, щоб донести нам правду про те, що Кизіяр теж полягла за нашу землю. Після цього татарин залишив мене...

Я довго проводжала його поглядом, а потім мені спало на думку, що, можливо, цей татарин є далеким нащадком Петра і Кизіяр, які віддали життя за наш Чорнобаївський край.

Та що це я задумалася? Мабуть, сама атмосфера навіює мені такі спогади. Я підвелася, і мій погляд піднісся над цим широким ланом пшениці. Десь далеко було чути спів пташки. «Як прекрасно жити тут!"—подумки сказала я собі і тихо пішла полем.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

29. Долина червоних тюльпанів. Записано в Кліщинцях Чорнобаївського району від Панченко Ганни Іванівни (1919) Марченко Наталією 2008 року.