Дятел
Легенда Чернігівщини

Питаєте, чому дятлів так називають? Так об цім є таке.

Кажуть, колись жив мужик. Ох, пригожий він був: високий, статний, чудо не мужик! І була в нього жінка. Така ж красуня розписана, що трудно в селі кращу найти: висока, струнка, лицем пригожа (лице білеє-білеє, якби крейдою хто побілив). От жили вони, добра було в них чимало, да тільки дітей Бог не дав. Люди подейкували, що напевно гріх якийсь мали, того й бездітні були. Ну а з роками якось примирилися вони, що діток немає, так почали шукати, щоб чуже взять, чи сирітку, чи лишнє в якійсь сім’ї.

От якось іде мужик лісом і чує, що хтось плаче. Він пішов туди, аж в хащах лежить мале дитя. Та чудне воно якесь було. У нього пупа не було! Думає: що його робить: забрать — не забрать. Забери, а чудне. А як од нечисті воно?! Да так дитя жалібно плакало, що забрав. А під дитям шапочка лежала червона. Що вартувало не взяти її. Ні! Взяв! Да іще на голову напер. Так зразу й став птицею в червоній шапочці. А то дитя наче питає:

— Хто ти?

Він хоче сказати: «Дядя», а виходіть: «Дятел».

З тих пор і літає той мужик птицею в червоній шапочці, стукає, щоб люди його почули да в дім впустили. Да не пускають, тільки дятлом називають. А питаєте, де дитя ділось? А хто його знає, об тім не чула, не знаю, не відаю.