Українські народні казки

Загублений талант

Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Народилася в одних людей на Поліссі третя дівчинка, та така кволенька та бліда, що вже думали батьки, що й не виживе. Двоє старших такі проворні та рожевощокі, а ця ну, як калічка.

Пройшли роки, старшенькі уже служити до пані пішли, а згодом і одружилися з такими ж як і самі кріпаки. Залишилась Марійка одна з старими батьками. Журиться мати, як вона у світі буде жити без них. А вона дивною росла, зірве квіточку чи ромашечку, чи волошку і розглядає її довго-довго. Чи ящірку зловить та на долоньці тримає, а то ляже в траві і милується хмарами і високим синім небом, а в самої голубі-голубі очі, як озерця в рідній стороні.

— Марійко, горе ти наше, ну що нам робити з тобою? Ні до якого діла в тебе хисту нема.

А вона у відповідь:

— А я сорочку вишила гарну, для сестри, як приїде гостити, віддам.

Глянула мати і руками сплеснула:

— Ой диво ж яке, яка краса! І коли ж ти вишивала? І де ж ниток та полотно взяла?

— А вночі, мамо, коли ви всі спали. А полотно в скрині взяла, і ниток там, уже не сваріться.

Так і відкрився талант Марійки. Кому треба вишити весільну сорочку чи рушник, скатертину, так і біжать до Марійки. А до свята Трійці уже на свої зароблені купила тонкого полотна з льону і такими волошками та маками собі суконьку вигаптувала, ну кращу як у панночки.

Дізналась про талант Марійки і стара пані. Забрала до свого двору. Тяжко жилося Марійці у неволі, день і ніч вишивати на полотні тонкому, на шовках чи на бязі білосніжній. А то одного разу пані сама прийшла до неї в кімнатку та й приказала:

— Ти мені, — каже, — Марійко, таку сукню поший, з бархату оксамитового, і Цілісінький місяць, працювала день і ніч бідолашна дівчина, аж учорніла. Та, коли закінчила, повісила сукню, розшиту білим шовком та намистечком — очей не відведеш.

Дуже сподобалась обнова пані. На радощах дала їй грошей і навіть додому відпустила, батьків провідати. Радіють батьки, бо їхня кволенька отакі кошти привезла. А за ті дні, що дома була, двері не закриваються, бо не тільки вишивала, а й одяг шила; а художниця була неповторна і рідкісна, як коштовний сапфір у простенькій оправі.

Дізнались про Марійку і її талант навіть аж у столиці, бо такої майстрині у цілій губернії не знайти. Забрала її у свої покої цариця. День і ніч працює Марійка, а сама худенька, як свічечка, і бліда. Вийде на якусь хвильку з кімнатки та ручки до неба простягне:

— Ой, як же тяжко в неволі, мамо!

Одного разу примітив її у царському дворі хлопець дворецький, що і цариці приглянувся. Як не благав її віддати за нього Марійку — не віддала, а хлопця в солдати віддала. Ще більше запечалилась Марійка, і її вже не радували ні вишивки, ні сукні вишиті бісером та шовком, ні капелюшки оздоблені її фантастичними квітами, що красувались на голівках гордих панночок.

Померли батьки Марійки, а потім дізналась, що і суджений у війську загинув. Від горя, неволі і журби стала не бачити. Візьме голку у руки, а перед очима -темрява.

Розгнівалась цариця, ногою тупає, кричить:

— Що це з тією дівкою сталося?! Обдурювати мене надумала, ледащиця! Замовлення навіть із-за кордону отримали! На конюшню та відшмагати.

Та не довелось покарати.

— Візьми мене, господи, до себе, — простягла талановиті рученята до неба Марійка і впала з високої вежі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

40. Загублений талант. Записано у Вереміївці Чорнобаївського району від Задорожньої Усті (1882).